Невблаганний плин часу віддаляє нас від тих подій, які три десятиліття тому кардинально змінили хід світової історії, привели до безславного розпаду комуно-московської імперії, збудованої на крові мільйонів її громадян, та появи на політичній мапі світу незалежної Української держави. Поволі відходять у засвіти ті люди, що тією чи іншою мірою спричинилися до цього. Тому має, мабуть, слушність мій старий «рухівський» побратим, який неодноразово казав: «Романе! Потрібно поспішати, бо можна не встигнути». Він вважає, що я мушу, не маю права не закарбувати на папері розповіді тих людей, які 30 років тому брали участь у національно-визвольному русі. Серед них був і Володимир ВОВЧУК, нині заступник директора з організаційно-методичної роботи Центральної міської клінічної лікарні Івано-Франківська.

– Володимире, як сталося, що понад три десятиліття тому ти, молодий перспективний лікар-хірург, вирішив долучитися до культурно-наукового товариства «Рух», першого, як тоді казали, неформального об’єднання небайдужих людей, які надумали змінити наше життя на краще?

– Спонукала мене до такого кроку пам’ять поколінь, що жертовно боролися за відновлення української державності. Ця пам’ять була у нас в Галичині наприкінці 80-х років, так би мовити, персоніфікованою. Ще живими були ті, хто пройшов крізь пекло сталінських концтаборів і повернувся додому зламаним фізично, але не морально. Що ж до мене, то я, як мовиться, з малих літ цікавився нашою історією, яку «без брому читати неможливо», та краєзнавством. Та нам у ті часи дозволяли говорити про звитяги Олекси Довбуша чи Височана. На всіх інших персоналій української історії було накладено негласне табу. Мені ж хотілося більшого.

– То як тобі вдалося віднайти дорогу до «Руху»?

– Деякою мірою завдяки моєму колезі лікареві, нині, на жаль, покійному Яремі Мазурку, з яким ми створювали в Івано-Франківську осередок Українського лікарського товариства, а також організували перший європейський конгрес лікарів-українців, на який з’їхалися до нашого міста лікарі-українці з усього світу – з Америки, Канади і навіть із далекої Австралії.

Одного жовтневого дня далекого 1988-го я прогулювався вулицями Івано-Франківська у пошуках (чого б ти думав, Романе?) краєзнавчого гуртка та випадково потрапив на засідання культурно-наукового товариства «Рух», де зустрів Ярему Мазурка, який на той час уже був активним членом цього об’єднання.

– До речі, Володимире, я теж став членом культурно-наукового товариства наприкінці жовтня 1988-го, і в ньому існував, як ми тоді жартували, лікарський клан, до якого, окрім тебе, входили Віта Захарія, її чоловік, нині, на жаль, покійний Ярослав Захарія та Ярема Мазурок.

– Чого гріха таїти (усміхається), був такий клан у нашому «Русі». Та я про інше. Якось на одному із засідань Ігор Андрухів та Ярослав Шевчук поінформували нас про те, що в «Пасічній» на околиці Івано-Франківська і досі живе чоловік поважного віку, який на власні очі бачив, як у червні 1941-го возили вантажі неподалік Дем’янового лазу, а з машин капала на запорошену дорогу кров. Потім наші «рухівці» разом із судово-медичним експертом криміналістом Омеляном Левицьким проводили там розкопки. Так уперше було зафіксовано для історії та прийдешніх поколінь криваві злочини московських катів на нашій землі.

– Можеш згадати перше засідання товариства з твоєю участю?

– Звісно, можу. Було це у жовтні 1988-го. Говорили ми тоді про екологічні проблеми, українську мову тощо. Готувалися до збору підписів за надання українській мові статусу державної. До речі, Івано-Франківськ був тоді майже російськомовним. Всюди лунала мова окупантів. Нею розмовляли військові, яких було на той час дуже багато в місті. Та й наші рідні галичани, чого гріха таїти, за будь-якої нагоди чи без неї одразу ж переходили на «общепонятний». Тому й ставлення до нас, «рухівців», які збирали підписи за надання державного статусу українській мові, було, м’яко кажучи, далеко не однозначним…

Та в пам’яті моїй, Романе, і досі не стирається той перший «рухівський» мітинг, який ми провели наприкінці січня 1989-го у парку ім. Т. Шевченка. Пригадую й твій виступ на ньому та реакцію на нього партноменклатурників, які були там. Дуже вже він не припав їм до душі…

- Готувалися ми й до 50-річчя «золотого вересня» 1939-го. По суті, ми завадили тоді комуністам помпезно відзначити цю трагічну подію. Згадали їм тоді і пакт Молотова – Ріббентропа. Та, на жаль, не змогли навести цитату міністра закордонних справ Третього рейху Ріббентропа з розмови з його італійським колегою Чіано 10 березня 1940-го: «Я почувався в Кремлі ніби серед старих партійних товаришів…». Тоді її не знали. Однак у тому ж таки 1989-му мізерним накладом побачила світ укладена Юрієм Фельштинським книжка російською мовою «СССР – Германия 1939» (документы и материалы о советско-германских отношениях с апреля по октябрь 1939 г.)». Понад 40 років московські окупанти приховували від нас правду про події 1939–1941 років, про радянсько-фашистську змову, поділ Польщі, окупацію країн Балтії тощо. Тепер уже в путінській Росії вони знову натякають на найвищому рівні про відновлення СРСР та проклинають тих, хто, на їхнє переконання, «рєвізуєт подвіг Вєлікой отєчєствєнной». Цікаво знати, якою була ця війна для західних українців. Якого ще «отєчєства» дітьми були наші батьки та діди. Звичайно ж, не «совєтского». А в тій страшній війні один окупант переміг другого. Інакше кажучи, Гулаг переміг Освєнцім. От і вся правда, «товаріщі» московіти…

– Ми, Романе, тоді, як пам’ятаєш, займалися й іншими, не менш важливими, як на мене, справами. Скажімо, я за дорученням Зіновія Думи почав створювати музей пам’яті Т. Шевченка в приміщенні, де нині розміщена «Просвіта». Писав із цього приводу звернення від нашого «Руху». Пробував видати альбом фотографій пам’ятників Іванові Франку. Разом з Володимиром Ковальчуком, Антоном, Марком та Орестом Путьками брав участь у колядах та вертепах. Особливо запам’ятався мені, сподіваюсь, і тобі також, наш «рухівський» вечір пам’яті українського поета Олександра Олеся. Одна із присутніх там «науковців» із місцевого педінституту, фахівець, як вона сказала, з української літератури, привселюдно заявила, що Олександр Олесь своєю творчістю прославляв петлюрівщину, яка, на її переконання, є «ганебним явищем у нашій радянській історії». Натомість ти, Романе, різко зупинив словоблудство цієї «псевдонаукової дами» та сказав, що Петлюра, як і Мазепа, є великими українцями, бо були патріотами та державниками. Вщент набита людьми зала на вул. Шевченка, 5 зустріла твої слова оплесками…

Отак помалу ми всі тоді «розкріпачувались». Моя колега лікар-окуліст Ліля Пастернак зробила доповідь про місця у нашому місті, пов’язані з Іваном Франком. Я ж, своєю чергою, на політінформації розповідав про нашу українську символіку – тризуб та синьо-жовтий прапор, а також про ЗУНР та УНР. Лікарський загал зустрів наші виступи вельми прихильно.

– На завершення, Володимире, не можу не зацитувати слова великого українця з Полтави адвоката Миколи Міхновського, який у 1900-му сказав так: «Яким правом стосовно нас, тубильців своєї країни, видано закон 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На підставі якого права з наших дітей готують у школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Чому навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т. д? І, нарешті, найголовніше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади? Підписуючи «Решетилівські статті» (вказівки, як тримати Україну в покорі після полтавської трагедії), Петро I і гадки не мав, що саме з Полтави пролунають через століття слова Миколи Міхновського, які нарешті розбудять українців від летаргічного сну. Як розбудили вони галичан у 1989-му, коли все тільки починалося. Чи не так, Володимире?

– Менше року залишилось, Романе, до 30-ліття відновлення нашої державності. Кожен з нас мусить запитати себе, чи гідний він бути апостолом заповітів великих українців? Чи не перетворилися ми з часом на дегенератів, що розміняли ідеали молодості на чиновницьку кар’єру та благополуччя? Чи вузькопартійні доктрини та догми не завадили нашому поступу до свободи? Від правильної відповіді на них залежить наша будучність та будучність наших дітей та онуків.