Дуже часто можна почути таке: українська література – сумна, трагічна і не цікава, тож не дивно, що учні не завжди охоче беруться до її читання. Впевнена, це далеко не так. Тож, аби розвінчати цей міф, поспілкувалася з трьома талановитими вчительками української мови і літератури прикарпатських шкіл та попросила їх назвати твори, що доводять протилежне та презентують українську літературу в іншому, більш позитивному та багатогранному ключі. Також ми обговорили особливості шкільної програми та зміни, яких вона потребує. Впевнена, що після прочитання цієї статті ви щонайменше отримаєте список творів, на які варто звернути свою увагу.

Твори, що відкидають стереотипи

Вчитель-методист української мови і літератури Коломийського ліцею №1 ім. В. Стефаника Марія ТОМЕНЧУК наголошує: твердження про те, що українська література нібито сумна чи «нечитабельна», може належати лише людині, далекій від сучасного шкільного процесу.

«Що означає «наші твори сумні»? А хіба наша історія весела? Вона правдива і трагічна, про що нам укотре нагадує сьогодення, – зазначає вона. – Я категорично не згодна з тим, що наша література нецікава. У мене виникає зустрічне запитання: назвіть бодай одну державу, де могли б сказати, що їхня національна література нецікава? Ви ніде такого не почуєте, лише в нас. Можливо, нам варто повчитися в інших народів шанувати власну мову, літературу та надбання. Ми надто часто схиляємося перед чужим, не цінуючи свого. Це неправильно».

Можна довго наводити аргументи, що спростовують міф про українську літературу як «літературу страждань». Проте, як на мене, найкраще спрацюють не вони, а приклади конкретних творів, які доводять протилежне. Вчителька української мови і літератури Калуського ліцею №10, заслужена вчителька України, півфіналістка премії «Global Teacher Prize Ukraine-2024» Ольга КЕЦМУР переконана, що одним з таких творів є «Тигролови» Івана Багряного.

«Попри драматичне тло, це динамічна пригодницька історія про втечу, кохання та перемогу життя над смертю й системою. Це надзвичайно оптимістичний твір. Головний герой не занепадає духом, а бореться. Природа тайги тут подана як величний, життєствердний простір. Фінал роману – оптимістичний, емоційно піднесений. Твір доводить, що навіть у жорстоких реаліях може народитися сила, любов, воля та світло», – коментує педагогиня.

Повісті Всеволода Нестайко, зокрема його дивовижні «Тореадори з Васюківки», на думку моєї співрозмовниці, також є яскравим прикладом неймовірно захоплюючих творів.

«У них є все: гумор, пригоди, життєрадісні герої. Читаючи їх, діти щиро сміються, пізнають справжню дружбу та вчаться винахідливості. Це чудовий приклад, щоб показати: українська проза для дітей сповнена гумору й пригод», – наголошує пані Ольга.

Захопливі козацькі пригоди, повні гумору, влучних дотепів, щирої дружби та драйву – саме так педагогиня характеризує трилогію «Джури козака Швайки» Володимира Рутківського.

«Діти сприймають ці книжки як українську версію пригодницького фентезі, а не як чергову трагедію. Це один із найкращих прикладів того, що й сучасна українська література може бути динамічною, веселою, легкою і надихальною», – зауважує пані Ольга.

Також О. Кецмур наголошує, що підліткова проза у шкільній програмі є досить цікавою та актуальною для учнівства.

«У повісті «Не такий» Сергія Гридіна йдеться про підліткові переживання, самоідентичність, труднощі у спілкуванні та пошук себе. Гридін – автор багатьох творів для дітей і підлітків, і в його прозі часто показано, як герої через внутрішні й зовнішні виклики стають сильнішими, – наводить приклад вчителька. – У книжці «Метелики в крижаних панцирах» Оксани Радушинської подано історію дівчинки Ярини, яка долає не лише фізичні обмеження, а й стереотипи та бар’єри у стосунках із ровесниками й собою. Твір розкриває теми толерантності, самоприйняття та сили духу. Ще один яскравий приклад «140 децибелів тиші» Андрія Бачинського. Це сучасна повість про юного музиканта, який після трагедії вчиться жити й спілкуватися без слуху, долати перешкоди та знаходити нові смисли. Книгу відзначено грамотами й преміями в літературі для молоді».

Щодо української класики, то тут теж є твір, який легко спростовує міф про «літературу страждань». І це, на думку Ольги Кецмур, «Захар Беркут» Івана Франка – історична повість, яка дарує силу, віру та оптимізм.

«Попри історичні випробування, «Захар Беркут» – один із найсвітліших, найбільш оптимістичних творів української класики, які найдужче надихають. Це не трагедія про поразку, а притча про перемогу єдності, мудрості та внутрішньої сили українців», – констатує педагогиня.

Свій список творів, що яскраво ілюструють багатогранність та надихальну силу української літератури, має й Ольга Сербін – вчителька української мови та літератури Калуського наукового ліцею ім. Д. Бахматюка, півфіналістка премії «Global Teacher Prize Ukraine-2025». На її переконання, починати варто з постаті Івана Франка.

«Це надзвичайно філософська та народницька творчість. Наприклад, «Мойсей» – вічний твір про лідера і народ, про те, як важко громаді визнати свого провідника. Це потужна поема на всі часи. «Перехресні стежки» – глибокий текст про кохання та самореалізацію, а «Зів’яле листя» – чи не найкраща інтимна лірика в нашій літературі. Ці три могутні твори Франка є прямим доказом того, що українське письменство – високе й інтелектуальне», – зазначає О. Сербін.

Педагогиня переконана, що Михайло Коцюбинський також майстерно розвінчує стереотип про «плаксивість» нашої класики. Його повість «Тіні забутих предків» – це справжній пам’ятник Гуцульщині, де поєдналися теми кохання, колективної свідомості та пошуку себе. Серед інших знакових творів автора пані Ольга виділяє «Intermezzo» та «Подарунок на іменини». Також до її переліку рекомендацій увійшли лірична сповідь «Зачарована Десна» Олександра Довженка, урбаністичний роман «Місто» Валер’яна Підмогильного та витончений «Меланхолійний вальс» Ольги Кобилянської.

Нема диму без вогню

Обдумуючи тему міфологізації української літератури навколо тези про її надмірний трагізм, я мимоволі згадую народну приказку: «Диму без вогню не буває», адже кожне явище має свої глибинні причини.

За словами Ольги Сербін, стереотип про меншовартість української літератури – це наслідок тривалого нав’язування радянських наративів.

«Колись стверджували, що українська мова живе лише під сільськими стріхами. Згодом такий же підхід перенесли й на літературу, – розповідає вчителька. – Це шовіністичний стереотип, покликаний виховати в нас почуття меншовартості. Проте це зовсім не відповідає дійсності, адже в нашому письменстві є твори на найрізноманітніші теми, зокрема й ті, що глибоко описують міське життя та інтелектуальне середовище».

На думку Ольги Кецмур, однією з причин виникнення міфу про «сумну та трагічну українську літературу» є її складний культурно-історичний контекст. Історія України насичена драматичними подіями: козаччина, кріпацтво, Голодомор, репресії та війни. Цілком природно, що найвідоміші тексти, які формували нашу національну самосвідомість, часто зосереджені на темах боротьби та страждань. Серед інших вагомих чинників педагогиня виділяє: канонізацію Тараса Шевченка, де акцент часто зміщувався лише на образ мученика, педагогічну традицію, яка роками тиражувала один і той самий набір творів та радянську рецепцію, яка цілеспрямовано формувала образ української культури як виключно селянської та страдницької.

«Тарас Шевченко – центральна постать нації, його поезія справді про біль народу. Через велич Шевченка формувалося уявлення, що «українська поезія – передусім печаль», – роз’яснює Ольга Кецмур. – У шкільних програмах часто акцентувалися «великі» трагічні теми: громадянське страждання, моральні трагедії, а веселі, сатиричні чи побутові твори іноді подавали менше. Радянська літературознавча та видавнича політика також підсилювала образ «стражденної літератури», що служить історичному міфологізуванню. Крім того, у маскультурі й іноземних уявленнях Україну часто асоціюють із трагедією. Це підсилює сприйняття й літератури».

Тож закономірно, що сьогодні ми пожинаємо плоди цього міфу. Сучасні педагоги все частіше звертають увагу на те, що надмірна концентрація на трагізмі в літературі може мати зворотний ефект – замість емпатії викликати відторгнення.

«Перше, одновимірне викладання. Учні можуть отримувати упереджений образ літератури як «сумної», що знижує мотивацію та зацікавленість, особливо серед молодших дітей. Друге, втрачається можливість показати різноманіття жанрів: менше уваги до гумору, сатири, пригодницької прози, фантастики, поезії радості – через це діти й дорослі не бачать повної палітри. Третє, емоційне навантаження в класі: постійне опрацювання трагедій без ресурсів для психоемоційної підтримки може викликати втому, тривогу, апатію. Четверте, соціокультурні наслідки: формування комплексної, іноді жертвенницької, національної ідентичності; у деяких випадках – використання літератури для політичних наративів страждань», – зауважує вчителька.

Ольга Кецмур підсумовує, що міф про «сумну українську літературу» – це лише частина правди, яка свого часу витіснила інші голоси.

«Завдання вчителя – відновити цей баланс. Навчити учнів читати багатоаспектно, вміти знаходити гумор, радість, опору і красу нарівні з болем та пам’яттю. Це особливо важливо у часи війни, адже література може бути водночас і дзеркалом болю, і безпечним притулком, і майстернею сили», – переконана вона.

Недолік у перевантаженості

Довкола шкільних програм з української літератури точиться чимало суперечок та дискусій. Ольга Кецмур зауважує, що передусім вони перевантажені кількістю творів: сучасним дітям фізично неможливо їх охопити. Через таку інтенсивність бракує часу на занурення в текст та якісне, «повільне» читання. З іншого боку, в жодного критика не піднімається рука, «викинути» якихось авторів і їхні тексти з програми.

«Нові модельні програми за концепцією Нової української школи (НУШ) уже містять сучасні тексти, що справді цікаві дітям. Процес оновлення йде повільніше, ніж хотілося б, проте позитивні зрушення є. До програми вводять твори, які порушують актуальні проблеми, зокрема тему цькування та сприйняття інакшості», – коментує педагогиня.

Ольга Сербін також підкреслює, що основний недолік шкільної програми полягає в тому, що на кожен урок часто відведено новий твір. Через це немає часу на глибокий аналіз, тож вивчення перетворюється на забіг «біг пес через овес».

«Максимум на опрацювання одного тексту виділяють два уроки, – констатує О. Сербін. – Якщо на тиждень маємо дві години української літератури, то на першій знайомимося з постаттю письменника, на другій – вивчаємо твір, а вже на третій переходимо до іншого автора. Додайте сюди години на позакласне читання, контрольні та самостійні роботи. Це і є однією з причин того, чому ми не встигаємо осягнути твір так, як мали б. Ми обмежені через надмірну кількість матеріалу. На мою думку, варто виокремити найбільш актуальні, «точкові» твори й приділяти їм значно більше часу».

Марія Томенчук також виокремлює проблему перенасиченості програм. Вона переконана, що варто скоротити перелік авторів, натомість виділити більше годин на глибоке опрацювання того чи іншого твору.

«Якби мені довелося коригувати програму, не знаю, чи змогла б від чогось відмовитися. Я побоялася б виносити вердикт, що один письменник вартий вивчення у школі, а інший – ні», – зауважує вона.

Водночас вчителька позитивно оцінює програму НУШ для 5–7 класів. На її думку, вона вдала, адже твори відповідають віковим особливостям учнів і викликають у них щирий інтерес. Проте у старшій школі, за словами пані Марії, підхід до літератури має бути ґрунтовнішим.

«Тут вивчення вже не може орієнтуватися лише на настрій чи інтереси, – пояснює М. Томенчук. – Література у старших класах повинна охоплювати всі сфери буття України: історичні, моральні та політичні аспекти».

Своєю чергою Ольга Сербін переконана, що у формуванні шкільної програми з літератури ключову роль має відігравати диференціація – тобто профілі, які учні обиратимуть у старшій школі. Адже цілком закономірно, що учні математичного профілю мають вивчати базовий перелік творів, тоді як філологічного – значно ширший та глибший обсяг літератури.

Також, на думку педагогині, надзвичайно важливо, щоб твори, які вивчають у школі, відповідали віку дитини та були синхронізовані з програмами історії України та зарубіжної літератури. Це допоможе учням сформувати цілісну картину: розуміти зв’язок між художнім описом та тогочасними історичними реаліями.

«У дев’ятому класі діти ще не здатні повноцінно сприйняти всього Шевченка, вони не розуміють ні «Кавказу», ні «Сну». Це просто ще не той вік. – коментує О. Сербін. – Крім того, література має йти в ногу з програмою з історії. Синхронно, а не врізнобіч. Коли твір збігається з історичним періодом, який вивчають у школі, це значно розширює діапазон сприйняття: учні глибше розуміють світові війни, революції чи громадянські конфлікти. Це дає потужний ефект, адже дитина бачить контекст і розуміє передумови подій. Коли ми розглядаємо тему з різних ракурсів одночасно, у дитини складається цілісний пазл».

За бортом шкільної програми

За словами Ольги Сербін, сьогодні в шкільній програмі є чимало творів, якій їй хотілося б там бачити, але їх з тих чи інших причин з неї вилучили. Насамперед йдеться про твори, що розповідають про таку трагічну сторінку української історії, як Голодомор. А це «Марія» Уласа Самчука і «Жовтий князь» Василя Барки. На думку педагогині, ці твори необхідно вивчати бодай фрагментарно. Також серед текстів, що опинилися за межами програми, але варті повернення, пані Ольга називає «Собор» Олеся Гончара, «Україну в огні» Олександра Довженка, «Землю» Ольги Кобилянської.

«Їх вилучили даремно. Адже це твори про нашу історію. А де діти побачать історію краще, як не в літературних творах?!» – наголошує вона.

Але є твір, який, на її думку, все ж варто вилучити з переліку обов’язкових для вивчення. І це «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, бо уже втратив свою актуальність.

«У програмі є і плюси, і мінуси. Навіть якщо дитина прочитає твір, який їй не подобається, як-от про того ж Чіпку, а потім візьметься за щось інше, вона одразу відчує різницю. Бо як ти побачиш світло, якщо ніколи не бачив темряви?!», – наголошує вона.

А от Марія Томенчук переконана, що до шкільної програми з української літератури варто повернути роман Олеся Гончара «Людина і зброя». Також вона, як і її колега, наголошує, що тема Голодомору обов’язково має бути представлена у творах для старшокласників, адже не можна тримати дітей у «рожевих окулярах». Педагогиня наголошує, що складність твору – не привід вилучати його з програми. Навпаки, саме для цього і є вчитель, який має стати провідником для учня, пояснити складні моменти та занурити в контекст. Пані Марія впевнена, що якщо педагог подає матеріал небайдужо та захоплено, дитина неодмінно його зрозуміє.

«Я за те, щоб учні у школі вивчали «Я (Романтика)» Миколи Хвильового. Хтось каже, що це надто трагічний твір, але він – правдивий і реалістичний. Ми лише тепер остаточно схаменулися й усвідомили, чого чекати від тієї «загірної комуни», яка знову прийшла на нашу землю сьогодні, – коментує Марія Дмитрівна. – Чому ми маємо оповивати дітей «рожевою пеленою» і вдавати, ніби вони можуть жити без знання власної історії? Це неправильно. Звісно, не варто перенасичувати програму лише текстами про трагедії, проте й відмовлятися від них не можна, інакше ми щоразу наступатимемо на ті самі граблі. Ми занадто оберігаємо дітей та їхню психіку від будь-яких потрясінь чи негативного досвіду. Але є історичні події, і їх потрібно знати», – наголошує вона.