Свою книжку малої прози та віршів, яку недавно презентувала в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка, Ганна ДАНИЛЮК назвала «Моя війна». Бо справді, в душі поетки й журналістки нинішня повномасштабна російсько-українська війна палахкотить полум’ям ненависті до окупантів, вогнем кровопролитних боїв з ординцями XXI століття, озивається сиренами повітряних тривог, гірким болем за співвітчизників, котрі втратили на фронті та внаслідок ворожих обстрілів наших міст і сіл своїх рідних та близьких. Звідси й усвідомлення ліричною героїнею віршів (а з нею правомірно ототожнюємо авторку книжки) того чергового безмірного горя, яке заподіяв українцям їхній одвічний ворог-сусід, звідси – й відповідна настроєвість творів. Наведу строфу з поезії «На перехресті»:
Лиш перед Богом плачу. Проклинаю
Оцю війну і зграю цю ординську,
Що вдерлася на землю українську
І звірствам їх – ані кінця, ні краю.
Драматичні й трагічні для нашого народу події й колізії сьогодення зумовили появу багатьох віршів, у яких звучать молитовні звернення-прохання поетки до Всевишнього, як-от у вірші «Боже мій, захисти Україну»:
Всім воздасться з високих небес.
Хто прийшов із мечем – від меча і загине.
Ти за нас, мій Ісусе, помер і воскрес.
Збережи, о Всевишній, мою Україну.
Уже перед самим виходом книжки у світ авторка встигла додати до неї вірш «Наш, галицький, Да Вінче», присвячений пам’яті Героя України Дмитра Коцюбайла. Рядки цієї поезії теж процитую:
Старезний Галич голову схилив,
Став перед рідним сином на коліна.
Дмитро життя понад усе любив,
Тому й прикрив собою Україну.
Лірична героїня пані Ганни палко вірить (і ця її непохитна віра нерозривно пов’язана з вірою в Господа Бога) у нашу звитягу над агресором і прихід на рідну землю жаданого миру, так необхідного для загоєння ран, заподіяних Україні навалою московитів, як читаємо у вірші «А завтра буде Перемога»:
І подивується Європа,
І усміхнеться в небі Бог.
Нова зародиться епоха
Із українських перемог.
Тема війни в долях українців гаряче пульсує їхніми тривогами, розпачем і водночас надіями, оптимістичним сподіванням на повернення до мирного життя, відбудову всього знищеного і поруйнованого загарбниками також у творах малої прози, згрупованих власне у першому розділі книжки, який, утім, має щемливу ліричну назву – «Падає сніг на серце».
Війна розділила закоханих, подружжя, сім’ї, родини, і це часом стає причиною болючих розривів між рідними, між раніше близькими людьми. Та сюжет новели «Червоне сонце», яка відкриває книжку, засвідчує якраз протилежний приклад – жінка прощає давню подружню зраду своєму колишньому чоловікові, дізнавшись, що він пішов добровольцем на фронт і зазнав тяжкого поранення.
Герої оповідання «При двох свічках» – двоє неодружених людей вже середнього віку. Галичанка Орися і слобожанин Василь познайомилися на науково-практичній конференції в Києві й покохали одне одного, проте ідилію їхніх стосунків затьмарила війна. Василь та його брат-близнюк пішли на фронт добровольцями. Він усе робить, щоби врятувати від смерті Павла, якого важко поранило в бою. Перебуваючи біля нього в медсанчастині, Василь з атеїста стає віруючим, звертається до Бога: «Господи, я не вірю у Тебе. Не вірив. Прости мене, прости, але врятуй брата. Я не можу його втратити. Не можу! Допоможи, Боже! Заглянь в моє серце. Я тільки на Тебе надіюсь. Покеруй руками хірургів. Дай сили братові. Господи, я ніколи нічого у Тебе не просив. Але зараз благаю здійснити диво – врятуй брата». У цей час Орися разом з Василевою мамою-біженкою ревно моляться за двох братів…
У новелі «Не плач, Анжело!» розповідається про те, що дівчина з початком повномасштабної війни покликала з Маріуполя на Прикарпаття свого зведеного брата, якому дали тимчасовий прихисток у родині її нареченого. Зробила це потай від матері, котра й дотепер не може простити Анжелиному татові те, що колись покинув їх двох із трирічною донечкою й одружився з іншою жінкою. Про той негідний вчинок Тимурового батька й нагадала обурено мати дівчини на великодній гостині під час несподіваної зустрічі з хлопцем-біженцем. Нагадала всупереч відомому житейському постулату, що діти за батьків не відповідають. Чим закінчився цей внутрішній конфлікт у душі зрадженої колись чоловіком жінки, який вихлюпнувся назовні мимохіть для неї самої і так неочікувано для всіх присутніх на гостині, читач довідається з книжки «Моя війна».
Зацікавлюють також інші вміщені тут прозові твори Г. Данилюк. Як і та ж громадянська лірика поетки, наснажена патріотичними мотивами всенародного спротиву московитській агресії, не залишить читача байдужим. Як і заторкне емоційну сферу його єства поезія інтимної тематики – процитую хоч би зачин вірша «Я люблю…»:
Я люблю тебе так, як ніколи й ніхто
тебе вже не любитиме,
Я дороги усі приведу на забутий тобою поріг.
Я сьогодні ще є,
А вже завтра без тебе не житиму.
Ти для мене – як день, ти для мене –
як ніч, як життя оберіг.
Не мовчи. Не мовчи. Не мовчи,
Хоч без слів також можна сказати,
Що давно вже відправила осінь листи
До моєї самотньої хати.
А лейтмотив книжки, квінтесенцію своєї екзистенційної філософії пані Ганни, на мій погляд, особливо переконливо для читача і для самої ліричної героїні її поезії увиразнила в коротенькому вірші «Дякую…»:
Дякую Богу за день, що відбувсь,
І за сльозу, що скотилася гірко.
Я на колінах тобі помолюсь,
Щастя мойого зірко.
Тільки тобі з недосяжної висі
Видно моє розтривожене серце.
Не покидай мене,
Знов засвітися,
Хай і востаннє, та наче уперше.
Презентацію книжки «Моя війна» з передмовою журналіста Романа Івасіва модерувала літературознавиця, кандидатка філологічних наук Марта Хороб. Звучали поетичні рядки як з уст авторки, так і пісні на її вірші, яким дав крила мелодій і виконував під акомпанемент гітари лікар-хірург Бурштинської лікарні Володимир Наконечний.
