Початок повномасштабної війни на наших землях, здавалося, вже був так давно, наче цілу вічність тому, що й не одразу можна згадати свої думки та емоції в той момент, коли зрозумів, що за вікном – не феєрверки, а справжні вибухи, а в повітрі витають страх, розгубленість і невідомість. Саме такою є атмосфера камерної драми «Медовий місяць», яка нещодавно вийшла в прокат. Вона без зайвої суєти чи пафосу занурює глядача у той час. У кадрі – одна квартира, одне подружжя в ній і одна війна.

«Медовий місяць» – дебютний повнометражний фільм режисерки Жанни Озіріної, що розповідає історію молодої пари – психотерапевта Тараса та мисткині Олі. За день до початку вторгнення російських військ в Україну вони переїжджають у нову квартиру у маленькому містечку поблизу Києва. У стрічці спеціально не вказують назву населеного пункту, щоб зайвий раз не спекулювати на цій темі. У домі ще не всі меблі, коробки з речами не розпаковані, а гості прийшли відзначити входини. Звичайні розмови друзів про все та ні про що, час від часу переривають репліки про війну, тривожні валізи та запитання: чи справді ВСЕ почнеться?.. Оте ВСЕ таки розпочалося. І герої стрічки виявилися абсолютно неготовими до цього. Зрештою, як більшість із нас.

Настає світанок, за вікном лунають гучні вибухи. Війна. Далі стрічка перетворюється на виставу двох – у кадрі лише двоє людей, їхні страхи, думки, нездійснені мрії та плани, відчай… Оля й Тарас не встигли вчасно виїхати з міста, тож опинилися в окупації. З вікна вони бачать російські танки, що заїхали в їхній двір. І ось вони вже заручники власної оселі, і щоб вижити, їм потрібно переконати російських військових, що за дверима цієї квартири нікого немає. Тож фільм стає надзвичайно камерним та тихим, такою собі романтичною драмою про війну.

Тараса зіграв іванофранківець Роман Луцький, а Олю – Ірина Нірша. Безперечно, їм дісталися непрості ролі, проте, як на мене, вони з ними впоралися. У їхній грі, якби це парадоксально не звучало, не було гри, мені здавалося, що вони просто жили в кадрі, боялися, чекали, вірили, панікували, і так – по колу. Під час перегляду я зловила себе на думці, що спостерігаю не за акторами, а за реальним початком війни для звичайних людей, таких як мільйони інших. І Роман Луцький, і Ірина Нірша були абсолютно органічними у своїх ролях, їм вдалося «створити хімію між персонажами» на екрані. Їхні репліки, погляди, і дії були настільки реальними та справжніми, що час від часу я забувала, що дивлюся кіно, а не спостерігаю за своїми сусідами.

Фільм розпочинається з попередження про те, що він містить звуки пострілів та вибухів, які можуть травмувати. Це дуже доречно, адже у стрічці справді є багато тригерних моментів для українців. Тим паче, що режисерка обирає не показувати війну через візуальні образи, а передає її саме через звукову складову. Тож протягом усієї картини військові дії та злочини не з’являється у кадрі, але їх чути через вибухи, постріли, страти, крики жінок, яких ґвалтують. Це робить стрічку надзвичайно реалістичною і викликає у глядачів справжній страх перед невідомістю, адже уява у цьому плані працює дуже добре і доповнює почуте моторошними візуальними образами. У кадрі немає жодного російського солдата, вони всі – поза зоною видимості, але їхня присутність відчувається повсюди через звуки смерті, які утверджують в думці, що це і є абсолютне зло.

У стрічці, крім зрозумілого і надзвичайно близького для українців сюжету, захований глибокий символізм, який можна розплутувати, як клубок з нитками, ще довго після перегляду. Наприклад, кадр з равликами для мене – це метафора домівки героїв фільму, яку вони також мовби носять на собі. І символ того, як важко людям покинути свою оселю, якщо, скажімо, доводиться евакуюватись із зони бойових дій. Адже в такі моменти справді хочеться взяти рідну домівку з собою.

Мені сподобалося, як у стрічці передали плинність часу, точніше те, як він ніби застиг. Незрозуміло, скільки часу герої перебувають у квартирі, а тим паче – скільки їм ще доведеться там сидіти і що станеться далі. Мене особливо вразила ця приголомшлива фраза, яка злітає з уст героїні: «А якщо України вже немає?» – вона тонко передає стан невідомості та певної прострації, в якому ми всі тоді були.

Попри постійну напругу та тривогу, фільм вийшов доволі рівним. Іноді мені хотілося більше дії, переломних моментів і зовнішньої трансформації головних героїв. Натомість у «Медовому місяці» багато крупних планів і діалогів, але водночас вистачає сильних сцен. Особливо мені запам’яталася сцена, де героїня читає «Отче наш», доповнюючи молитву власними словами, які поступово перетворюються на прокльони на адресу росіян. Також сильно відгукнувся монолог Олі про те, що вона не встигла нічого зробити ні в мистецтві, ні в житті. Думаю, на початку війни такі думки були притаманні багатьом, адже здавалося, що це кінець світу і шанси щось змінити чи досягти – вичерпані.

Під час перегляду цієї роботи Жанни Озіріної приходить усвідомлення, що ми всі змінилися. Ця зміна почалася 24 лютого 2022 року, а в когось ще раніше – з 2014-го. Герої стрічки теж змінилися. Коли у фіналі пара все ж вийшла з квартири в невідомість, героїня залишила свої порцелянові скульптури, забравши лише те, що справді важливо і потрібно рятувати. На мою думку, саме в цій сцені особливо чітко видно трансформацію персонажів.

«Медовий місяць» – це те кіно, під час перегляду якого глядач буде відчувати страх, може оживити власні болючі і травматичні спогади з початку війни, а також порефлексувати над ними. Це означає, що стрічка справді працює, викликає щирі емоції, і що важливо, – в кожного різні. Останніми роками точаться дискусії про те, чи варто знімати художні фільми про війну, особливо коли події ще дуже близькі і важко дивитися на них з відстані часу. На мою думку, ця стрічка дає ствердну відповідь на такі дискусії, і робить це чесно, делікатно, без спекуляцій і паразитуванні на патріотизмі та героїзмі.