Ще одна весна заглянула своїми яскравими сонячними променями крізь шибки до квартири Івана ПАВЛИКІВСЬКОГО, який 22 грудня зустрів своє 88-річчя. Краяни старших поколінь знають ветерана як одного з тих, хто стояв біля початків створення Івано-Франківського культурно-наукового товариства «Рух», брав активну участь у русі за легалізацію Української греко-католицької церкви. І. Павликівського називали «дзвонарем» «Дем’янового Лазу»: він бив у дзвін, скликаючи всіх у жовтні 1989 р. на скорботне перепоховання жертв тоталітарного режиму в цьому урочищі на околиці обласного центру, потім шукав і розкопував разом з іншими членами «Меморіалу» останки замордованих та розстріляних нелюдами наших земляків ще в кількох місцях на Прикарпатті, а також на Львівщині, Закарпатті…
2009 р. указом тодішнього президента України Віктора Ющенка його нагородили медаллю «За працю і звитягу», 2014-го І. Павликівському вручили медаль «За заслуги перед Прикарпаттям», має він і низку церковних відзнак. Через хворі ноги Іван Юрійович уже давно не виходить на вулицю, але дякує Богу за подароване йому довге земне життя, за те, що постійно провідують його, самотнього (дружина померла ще понад 20 років тому), волонтерки з «Карітасу», готують їжу, прибирають у помешканні.
Попри солідний вік ветеран зберіг ясний жвавий розум, добре пам’ятає і полюбляє оповідати епізоди з власної біографії – ми з ним мали не одну розмову про ті поневіряння, життєві випробування, які йому довелося пізнати на своєму віку. І далі його захоплення – книжки, преса, хоча, звісно, читає вже значно менше, ніж у молодші свої літа, коли він, за фахом фрезерувальник, спеціаліст найвищої кваліфікації, «долав» і грубезні томи історичних романів українських письменників зі своєї досить багатої домашньої бібліотеки. У фокусі уваги Павликівського – новини про останні події в нашій державі і світі, а нині, зрозуміло, його дуже тривожить і болить доля України, щодо якої торік у лютому московія вчинила повномасштабне збройне вторгнення. Джерелом інформації слугує для ветерана телевізор.
– Іване Юрійовичу, – звертаюсь до нього, – знаю, що Ви наділені хистом оповідача, у Вашій пам’яті міцно закарбувалися спогади про події на Вашій довгій життєвій дорозі, а це, особливо для журналістів, краєзнавців, дуже важливо. Чи пам’ятаєте, як у Ваше село на Богородчанщині на зміну німецькій окупаційній владі прийшла радянська?
– Добре пам’ятаю, я тоді був уже школярем.
– Отже, Ви можете порівняти тих совітів і теперішніх московитів, які вдерлися в Україну нібито для «освобождєнія» нас від якихось міфічних нацистів?
– Не бачу якоїсь різниці між тодішніми зайдами і нинішніми рашистами, які тероризували та й далі на значній частині території України тероризують мирне населення. У моє рідне село Іваниківку «другі совіти» прийшли 27 липня 1944 року. Тих окупантів і їхніх нащадків – агресорів XXI століття поєднують захланність, жорстокість, зневажання норм християнської моралі, приниження людської гідності, звірячі методи розправи над жителями захоплених ними міст і сіл, котрі пробують бодай словом заперечити в чомусь окупантам, а про якийсь спротив їм і казати поготів.
Нова влада вже через кілька днів оголосила на Богородчанщині призов до армії. Проте іваниківські чоловіки ігнорували його, бо не хотіли служити в совітському війську. Москалі починають робити облави – наші хлопці гуртуються і тікають до Чорного лісу. Кому не вдалося переховатись, тих нові окупанти ловлять і арештовують. Так затримали мого брата Василя 1926 р. н. і повезли до Лисця. Мама постійно носила йому передачі, але коли почалися жнива, то до тюрми ходили й діти. Я бачив там, за колючим дротом, десь зо двісті юнаків. Ще багатьох заарештували дещо пізніше.
Словом, із призовом до совітської армії і відправленням на фронт молодих чоловіків з Іваниківки та інших сіл Богородчанщини в окупантів була велика проблема. Бо більшість хлопців пішли в партизанку – поповнили УПА, щоби збройно боротися проти московських окупантів. Там, у Чорному лісі, діяв однойменний тактичний відтинок-22 Української Повстанської Армії, і в складі цього військового формування було створено навіть окрему «Іваниківську сотню». Бо, як пізніше встановили дослідники історії національно-визвольної боротьби, у тому формуванні воювало загалом 380 осіб з Богородчанщини, в тім числі найбільше – 185 – з Іваниківки. Отож моє рідне село зробило дуже вагомий внесок у визвольну боротьбу.
Пам’ятаю, як облави почастішали і вулицями ходило щораз більше «освободітєлєй» (так про себе казали москалі), то таких матюків наше село ще ніколи не чуло. Зайди прочісували обійстя селян – шукали «ізмєнніков», інакше кажучи, тих, хто зрадив невідомо кого і що. Погрожували і били людей, не одного заарештували. Також окупанти ловили місцевих жителів і вивозили на Донбас – відбудовувати вугільні шахти. Повстанці пробували перешкодити таким висилкам. Якось хлопці з Чорного лісу зупинили під Галичем потяг і звільнили ув’язнених. Нова влада запроваджувала податки, які галичани мали сплачувати совітській державі, конфісковувала церковні цінності.
– А як Ви сприймали своїм ще дитячим розумом усе те, що бачили довкола себе?
– Хоч був ще зеленим хлопчиськом, цілком «вжився» в реалії тодішнього життя. Я особисто вже мав поламаний карабін та кілька гранат – ховав їх на пасовиську в корчах і навіть у потаємних місцях вдома. Знав, про що з почутого від дорослих і побаченого на власні очі можна говорити вголос, а про що – ні. Як-от про бункери для переховування, які мій старший брат викопав спершу в нашій стайні, а потім і в стодолі…
– То було, коли ще тривала німецько-радянська війна і вже у перші повоєнні роки. Напевно, у Вашій пам’яті закарбувалися з тих часів епізоди, які виразно характеризують «освободітєлєй» – дідів і прадідів теперішніх загарбників українських земель?
– Довіку не забуду те, що пережила наша сім’я, коли совітські окупанти першого разу – якраз на Святий вечір і Різдво Христове 1945 року – хотіли вивезти її серед інших до Сибіру за «пособництво» українському націоналістичному підпіллю. Бо ж тоді доводили плани по кожному селу, скільки сімей, із яких хтось перебував в УПА або ж які допомагали повстанцям чи просто прихильно до них ставилися, вивезти на спецпоселення, себто відправити в заґратованих товарних вагонах у далекі холодні й непривітні місцини росії. Біля нас жили двоє добрих ковалів, у яких частенько бували хлопці з Чорного лісу. І в суботу, 6 січня, перед Святим вечором до них приїхали кувати коней «Різун» (Василь Андрусяк), командир ТВ-22 «Чорний ліс», із декількома вояками та й сіли обідати в нашій хаті. Я сидів на печі, мама місила тісто на вареники, брат Федір пішов годувати худобу, решта наших хатніх у цей час була в церкві. Аж прибігає сусідка Ганнуся, дочка Василя Квича, на два роки старша від мене, і кричить: «Тікайте, сьогодні вивіз!».
Повстанці вмить покинули хату, моя мама вибігла надвір. Через хвилину-дві повернулася, за нею відразу ввалилися у двері «освободітєлі». Так і було – не ввійшли, а ввірвалися до нашої оселі з криком і десятиповерховими матюками. Один пробив багнетом ліжко, другий – не примкнутий до автомата багнет приставив до мене, хлопчака, що сидів у закутку на печі: «Прізнавайся, бандєра, гдє твой брат Василь, ето ваше отродьє?». Я нічого не міг йому відповісти, і він мене, десятилітнього, напевно, проколов би, якби ще кілька членів тієї чекістської групи не ввели до хати мого брата Федя. Почали притискати його багнетами до стіни й допитувати, де решта членів сім’ї. Я з печі побачив у вікно, як на подвір'я заїхала фіра з москалями. Вони забігли в хату з криком: «Собірайтєсь, поєдєтє на сібірь, мєдвєдєй корміть!».
Було заплановано вивезти з Іваниківки загалом 40 родин. А нашу вулицю майже всю мали забрати на Сибір, фактично хата в хату – нас, сім’ї стриїв Миколи, Дмитра й Василя, його доньки Марії, котра жила окремо, вуйка Василя…
– І чим це все закінчилося?
– Наша сім’я, без сумніву, теж була в переліку тих, які підлягали виселенню (що «освободітєлі» таки вчинили з нами пізніше, в 1950-му), але тоді москалі знайшли в коморі горілку і квашені огірки з капустою. І, напиваючись на ходу, «освободітєлі» пішли геть із хати. Ми з братом дивилися у вікно, як забирали наших сусідів: малі діти верещать, усіх мостять на фіру й везуть невідомо куди, а нас, бачите, тоді, першого разу, порятувала горілка...
Рано-вранці наступного дня після Різдва чекісти знову кинулись по хатах «неблагонадійних сімей». Але жителі Іваниківки вже знали про вивезення, тому ночували у рідних і знайомих у довколишніх селах. Розлючені тим, що нікого не застали вдома, «освободітєлі», недовго думаючи, підпалили наших сусідів Квичів. Усе горіло – хата, стайня, оборіг зі збіжжям і сіном, який був лишень метрів за десять від нашої стодоли… Запалали десятки дворів – такого пекла я ще не бачив. Ті хати ніхто не гасив, бо всюди стояли солдати з автоматами і тільки й чекали, щоби хтось підбіг до своєї домівки. Мешканці сусідніх хат обливали дахи водою, накривали мокрим шматтям. Совіти спалили б тоді все наше село, але в людей у стодолах було багато збіжжя, яке ще треба було конфісковувати для потреб держави. Тож погоріли тоді лише дуже «неблагонадійні».
Ці два епізоди, про які я розповів, описані у моїй книжці спогадів «Дорогами долі». Вона побачила світ 2018 року у видавництві «Нова Зоря» завдяки сприянню Івано-Франківської єпархії УГКЦ. Зрештою, до тієї книжки увійшла лише половина нотаток, які я зробив у вже літньому віці, щоб зафіксувати на папері усі важливі події і факти мого життя, доки не вивітрилися вони з пам’яті. Певна річ, інформацію про обставини тих подій, дати, прізвища згаданих у них людей я, з 1960 року житель нашого обласного центру, уточнював у своїх родичів, знайомих, старожилів Іваниківки. Адже, звісно, моє сприймання подій воєнних і повоєнних як школяра, звісно, було дещо обмеженим, відрізнялося від сприймання дорослих, які знали набагато більше про драматичні й трагічні для галичан моменти того, що відбувалося на Прикарпатті після приходу «других совітів», але зі зрозумілих причин не хотіли всім тим ділитися зі мною…
У книжці «Дорогами долі» висвітлено й багато інших, пізніших подій у житті Івана Павликівського, свідком і безпосереднім учасником яких йому довелося бути. Зокрема, автор пише про те, як їхню сім’ю пізніше таки вивезли в Хабаровський край, як складно було їм обживатися на новому місці, водночас рубаючи навіть у люті морози ліс для потреб «нєоб’ятной совєтской страни»; як він тяжко травмувався на заготівлі деревини; як у профтехучилищі Комсомольська-на-Амурі опанував спеціальність фрезерувальника і працював на великому заводі з виробництва військових кораблів; як зрештою повернувся в рідний край і влаштувався на роботу на «Промприладі», але для цього потрібно було спершу подолати проблеми, пов’язані з пропискою в Станіславі – нинішньому Івано-Франківську; як на тому підприємстві став громадським активістом і наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття долучився до тих людей, котрі пробуджували національну свідомість галичан, закликаючи їх до активної участі в русі за відродження України, за легалізацію УГКЦ; як він, член «Меморіалу», шукав і розкопував таємні поховання жертв комуністичного терору в Дем’яновому Лазі та інших місцях на теренах Прикарпаття, Львівщини, Закарпаття…
Звісно ж, рамки газетної площі не дають змоги розповісти про всі ті віхи біографії й епізоди життя Івана Павликівського в одній газетній публікації. Адже наша розмова з ветераном якраз на самому початку календарної весни мала чітко визначену тему: наскільки близькі за духом і злодіяннями на українській землі нинішні московські загарбники до тих їхніх предків, які прийшли спершу1939-го, а відтак 1944-го на Прикарпаття як «освободітєлі»?
– А я дуже хотів би насамкінець, якраз у ключі цієї теми, розповісти читачам «Галичини» про ще один дикий факт розправи совітів над дітьми і дорослими жителями Іваниківки 1946 року, про який я з болісною гіркотою й завмиранням душі мимохіть згадую кожного березня. Початок весни поєднується для мене з первоцвітом. Утім, до кінця моїх днів будуть сумними для мене іваниківські проліски з цього мого спогаду…
– То поділіться й ним, Іване Юрійовичу!
– Це сталося на хуторі Вовки між моїм рідним селом і Пухівкою, який налічував 12 селянських господарств й існував до 60-х років минулого століття. Тут облаштував собі криївку Юрко Василик, 1926 р. н., з Іваниківки. Вранці 26 березня 1946-го провідати сина прийшов його тато Микола. Коли вони стояли удвох надворі й розмовляли, з боку Богородчан надійшла група енкаведистів та відрізала їх від криївки і лісу. Батько й син почали тікати по річечці Степич, яка протікала через хутір, до крайніх іваниківських хат, за якими вони могли б заховатися від переслідувачів. Москалі ж, коли побачили двох чоловіків, відкрили по них вогонь, але так, щоб узяти їх живими. Батькові вдалося непомітно заховатися у воді під містком. Втративши його з поля зору, енкаведисти погналися за Юрком. Коли хлопцеві залишалося буквально кількадесят кроків до крайніх сільських домівок, людолови почали стріляти в утікача на ураження. Одна куля поранила Юрка, і він упав на землю.
Саме в цей час друга група енкаведистів тодішнього Лисецького району їхала із с. Забережжя. Почувши стрілянину й не розібравшись, у чому річ, вони відкрили вогонь по своїх. Якраз на ту колотнечу з хутора надійшло четверо школярів з підсніжниками – вони поверталися в Іваниківку. Озвірілі від крові й злості людолови почали стріляти по хлопчаках, котрі один за одним, як підкошені, падали на землю. Тяжко поранений Петро Степанович Князюк, 1931 р. н., підвів голову, намагаючись встати. Тієї ж миті до хлопця підбіг енкаведист-нелюд, наступив йому на груди чоботом і випустив у школяра чергу з автомата. Рідному братові Петра Іванові, 1933 р. н., вдалося заховатися за купою гною на полі, і завдяки цьому він залишився живим, але, як виявилося, ненадовго. Підліток із жахом спостерігав за всім, що відбувалося. Від смертельного переляку й переживань, яких зазнав того дня, і він через тиждень помер. Ще двоє школярів, котрі з Петром та Іваном вибралися із села на хутір по первоцвіт, – Михайло Васильович Амброзяк, 1932 р. н., та Михайло Федорович Михайлик, 1931 р. н., після пострілів енкаведистів упали на землю мертвими. А їхні руки, що холонули, стискали букетики перших підсніжників…
Свідками розстрілу школярів стали Іван Петрович Павликівський, 1898 р. н., та Ганна Гнатівна Гаргат, 1912 р. н., які на той час перебували на своїх подвір’ях і увагу яких просто не могло не привернути те, що коїлося на околиці села. З розпуки від побаченого вони почали голосно кричати. Тоді оскаженілі нелюди вбили ще й цих двох ні в чому не винних людей. Юрка Василика вночі поховали повстанці. А трьох школярів і двох дорослих проводили в останню дорогу чи не всі жителі Іваниківки, на похорон прийшли люди і з навколишніх сіл. Ховав невинно убієнних священник Величковський.
– Ось так… – скрушно зітхнув мій співрозмовник. – А дехто в Європі під впливом московської пропаганди просторікує про «велику російську літературу і культуру», про те, що, мовляв, не слід допустити розвалу «ерефії», а потрібно дати можливість «зберегти обличчя» її диктатору – призвіднику кривавої агресії рашистів проти незалежної Української держави, нашого багатостраждального народу. Але ж, як бачимо, ординські гени цілком збереглися і в нинішніх нащадків тих «освободітєлєй», котрі в мої дитячі й підліткові роки тероризували Іваниківку. Як кажуть у народі, яблуко від яблуні недалеко падає…
