У наш час вітчизняні ЗМІ активно переорієнтовують на дотримання західних медійних стандартів, зокрема того, що велить журналістові нейтрально і безсторонньо, без власної оцінки, висвітлювати будь-яку подію. А такою подією, вагомою для всіх шанувальників першої в Україні національно-демократичної газети і, звісна річ, самих її творців, безперечно, є і поява книги «Твоя й моя «Галичина», яка побачила світ в Івано-Франківському видавництві «Місто НВ».

Видання підсумовує 30-річний – далеко не завжди легкий, але повсякчас чесний і праведний – шлях часопису. Шлях, позначений не лише здобутками, а й певними втратами, зумовленими передовсім об’єктивними обставинами розвитку суспільно-політичних процесів у нашій державі, хоча, звісно, якоюсь мірою і суб’єктивними чинниками, які на тому чи іншому етапі історії «Галичини» залежали від самого редакційного колективу. Реалії його кипучого, неспокійного, багатогранного життя так зримо й бентежно постають зі спогадів і роздумів творців часопису, що з огляду на особисту причетність до частини історії «Галичини» (бо влився в її колектив пізніше) я не міг відірватися від книжки і глибокої ночі, доки не перегорнув останню сторінку. А відтак прочитане і побачене на світлинах, розбурхавши спогади, ще довго не давало заснути: «Твоя й моя «Галичина» щемно зрезонувала в пам’яті й душі знайомими обличчями колег, серед яких, на жаль, немало вже за межею вічності, отими аж до глибини душі знайомими мені насиченими редакційними буднями, знаменником яких було усвідомлення всіма «галичанами» невіддільності нашої спільної справи від долі Прикарпаття й України. А ви хочете, щоб вітчизняні газетярі були неупередженими, як і медійники тих країн, що їх, на відміну від рідної, називаємо цивілізованими! Не завше так виходить, особливо у представників старших журналістських поколінь: часом ностальгія за давно минулими газетярськими роками мимохіть зрадливо зволожує очі…

Книжку відкриває передмова голови обласної ради близького вже до завершення сьомого демократичного скликання Олександра Сича, заголовок якої промовляє сам за себе: «Галичина» як провісниця незалежної України». А саме обласна рада упродовж 28 років – від часу заснування газети й до липня 2018-го – була її співзасновником. «Тепер же, після реформування, – пише О. Сич, – часопис і далі, правда, в дещо іншому форматі партнерства, широко висвітлює діяльність першої влади в регіоні, що дозволяє йому залишатися на вістрі життя – зокрема в чільних лавах тих масмедій, які беруть активну участь у численних громадсько-політичних процесах в українському суспільстві».

Ця ошатна, проілюстрована численними фотографіями книжка, щедро виповнена взірцями «живої історії» – розмовами із творцями часопису, розповідями журналістів, які працювали у редакції в різні часи чи працюють нині, про себе і свою роботу в рідній газеті. Їхні суто особисті свідчення мемуарного характеру, художньо-документальні й публіцистичні тексти і дають можливість читачеві, мов із пазлів, скласти колоритні сторінки історії газети «Галичина», яку її творці і читачі – думається, цілком справедливо – ототожнюють з минувшиною Прикарпаття у всеукраїнському історичному контексті. І навіть сьогодні ці сторінки не втрачають для нас своїх яскравих барв, своїх тонів і відтінків.

Так, журналіст повинен бути неупередженим, соціальне призначення преси в тому, щоб вона перебувала в опозиції до будь-якої влади, навіть найкращої в чиємусь розумінні. Але чи міг би той же національно свідомий актив серед галичан без опертя на періодичне видання демократичної спрямованості розраховувати на підтримку широкого загалу своїх ідей і прагнень щодо проголошення української самостійності? Запитання риторичне. Причому, зважаючи на подані у книжці спогади, процеси наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття, коли Україна ще перебувала в складі тодішнього СРСР, відбувалися одночасно: з одного боку, члени Івано-Франківської крайової організації Народного Руху України вели мову про гостроактуальну потребу в друкованому виданні для ширшого пропагування національно-демократичних поглядів серед населення, потім депутати обраної у квітні 1990 року обласної ради наголошували на тому, що вона повинна мати газету для інформування прикарпатців про свою діяльність, ухвалені рішення, а з другого боку, вимагали цього і реалії, пов’язані з необхідністю ідеологічного розмежування. Адже обком компартії, певна річ, не хотів, щоби «Прикарпатська правда» трансформувалася в газету обласної ради народних депутатів першого демократичного скликання, а оголосив її суто власним друкованим органом (прийнятим рішенням дописав ще одним співзасновником часопису Івано-Франківський міськком партії), і журналісти того періодичного видання, які ще раніше чітко вловили нові тенденції суспільно-політичного розвитку, порушили на своїх зборах питання про потребу заснувати часопис обласного представницького органу нового складу.

Отак обласна рада ухвалила рішення про створення своєї газети і призначення її головним редактором Богдана Галюка. Богдан Павлович до цього працював першим заступником редактора «Прикарпатської правди», більшість журналістів якої разом з ним перейшла в «Галичину». Їхнє дитя – перший номер першої національно-демократичної газети – побачило світ 13 травня 1990-го, тобто ще за рік і три місяці до проголошення державної незалежності України. А чому первістком демократичної преси в Україні належить називати саме івано-франківську «Галичину», а не, скажімо, львівський часопис «За вільну Україну», як дехто стверджує?

Відповідь читач знайде у книжці «Твоя й моя «Галичина». І ця відповідь на запитання журналіста Романа Івасіва в передрукованому із газети за 13 травня 2010 р. інтерв’ю прозвучала з уст Дмитра Захарука. Саме він, тодішній голова облвиконкому й водночас народний депутат України першого скликання, стояв біля початків першої в Україні демократичної газети державного рівня (до того був редактором першої в СРСР легальної демократичної газети «Агро», створеної в агрофірмі «Прут» на Коломийщині). Д. Захарук згадав такий епізод: «Ми з В’ячеславом Чорноволом як депутати Верховної Ради України йдемо в травні 1990-го з готелю «Москва» до Верховної Ради. І Чорновіл з гордістю мені каже: «Знаєте?! Ми прийняли на обласній сесії у Львові рішення і будемо випускати першу в Україні газету обласної ради!». А я на його слова відкриваю папку, мовчки виймаю «Галичину», зупиняюся, підписую йому і кажу у відповідь: «Пане В’ячеславе! Маю честь подарувати вам таку газету – «Галичину», яка вже вийшла в Івано-Франківську».

Богдан Вівчар дав своєму спогаду назву «Спасителі» приходять на Спаса». Саме під таким заголовком у номері, що вийшов наступного ж дня після отримання із Москви повідомлень про гекачепістський заколот у серпні 1991 р., подали на першій сторінці «Галичини» прийняту на терміново проведених зборах заяву колективу, в основі якої був матеріал, написаний Б. Вівчаром. А як ми знаємо, одразу після провалу путчу Верховна Рада тоді ще Української РСР проголосила незалежність України. «Повертаючись думками до тих пам’ятних миттєвостей українського державотворення, – пише у книжці ветеран прикарпатської журналістики Б. Вівчар, – переконуюсь, що попри всі тодішні обставини ми жили і діяли в ім’я великої мети – постання і утвердження Української держави».

«Галичина» за короткий час здобула неабияку популярність поміж прикарпатців, вона була як ковток живильного повітря свободи і її читали в інших регіонах України. Вже наприкінці 1991-го наклад часопису перевищував 160 тисяч примірників. То був для газети «найтиражніший» рік, бо з часом, а особливо за останнє десятиліття, її наклад, на жаль, значно знизився, що, втім, у новітню епоху електронних гаджетів і соціальних мереж є негативною тенденцією для всієї світової преси. У книжці, а саме у розділі «В своїй хаті й своя правда…», 30-річну історію «Галичини», зокрема часові відрізки своєї праці в редакції, окидають чіпким журналістським поглядом, пропускають тодішні події, факти і явища на Прикарпатті й загалом в Україні, те, що побачили на власні очі, почули й відчули, крізь призму своєї душі Роман Гладиш, Мирослав Кіндрачук, Іван Гаврилович, Неоніла Стефурак, Ярослав Орнат, Марія Добрянська, які вже перебувають на заслуженому відпочинку, Богдан Білецький, котрий торік у червні відійшов у засвіти. Окремий розділ – «Мисливці за сюжетами» – «надано» акулам пера, які свого часу були власними кореспондентами газети в районах: Петрові Шевчуку, Михайлові Городенку, Федорові Даньку, Миколі Болотенюку, Оксані Ровенчак.

О. Ровенчак, до речі, позаторік видала і свою, доволі резонансну книжку «Кардіограма» – під цим заголовком має на увазі нелегкий жанр журналістського розслідування, до якого сама активно й результативно вдавалася впродовж десятиліть своєї газетярської практики, зокрема і на шпальтах «Галичини». «Воістину газета «Галичина» – це літопис подій на перехресті відновлення самостійної України. Це правдива історія, написана день за днем на зламі комуністичного лихоліття, що не відпускало, відчайдушно перешкоджало народженню новітньої доби. Історики тепер досліджують і надалі вивчатимуть проголошення незалежності України, її становлення зі сторінок «Галичини» – першої демократичної газети в Україні, вкарбованої у вічність». Я процитував початок вміщеної у книжці «Твоя й моя «Галичина» публікації О. Ровенчак, а наприкінці її знана ветеран прикарпатської журналістики дає і таку, вельми приємну для нинішнього покоління «галичан» оцінку: «Теперішня «Галичина» є гідною спадкоємицею першого демократичного періодичного видання в Україні. Вона творить історію сьогодення, утверджує правду в нелегких сучасних умовах наступу брехні».

Ще з одного розділу – «Вік живи, вік… крутись» – довідуємося про те, як почуваються в «Галичині», якою бачать власну роль у творенні часопису журналісти, котрі влилися в редакційний колектив уже пізніше, – Ігор Лазоришин, Ольга Мончук, Оксана Процюк, Роман Івасів.

І, звісно, на кожному з етапів історії «вкарбованого у вічність» періодичного видання, про які розповідає рецензована книжка, особливе місце у вирішенні тогочасних його творчих, і не тільки, завдань, у формуванні редакційної політики через окреслення векторів розвитку, визначення провідних тематичних ліній газети належало її головному редакторові. «Я вдихав запах першого номера «Галичини», як хлібороб вдихає запах весняної ріллі» – ці зовсім не пафосні, а цілком щирі у своїй одкровенності слова належать уродженцю села Сільця на Тисмениччині першому головному редактору «Галичини», на жаль, уже покійному Богданові Галюку. Вони стали заголовком опублікованої 13 травня 2000 р. розмови з ним Дарини Назарчук. Заінтриговує назва так само передрукованого в книжці інтерв’ю Романа Гладиша з другим головним редактором часопису – Василем Назарчуком, яке з’явилося в «Галичині» 2 серпня 2018 р.: «Мене завжди вабила свобода». І зміст, тональність цієї розмови з газетярем, котрому є що згадати, цілком виправдовує сподівання читача. Адже у першому номері «Галичини» за 13 травня 1990 року і сам В. Назарчук засвідчив свій неабиякий хист як майстер інтерв’ю – його розмова з першим демократично обраним головою першої демократичної обласної ради Миколою Яковиною, як пам’ятають прикарпатці старших поколінь, мало ефект інформаційної бомби.

А на сторінках книжки «Твоя й моя «Галичина» В. Назарчук у матеріалі «Сім чарівних міс «Галичини» розповідає, як уже в час його кермування колективом «галичан» зуміли привернути увагу багатьох молодих людей до обласної радівської газети, оновивши її тематичний зміст завдяки здійсненню цікавого проекту: впродовж 2002–2008 років редакція проводила конкурс «Міс «Обличчя «Галичини». Виявляється, взяла в ньому участь і нині мегапопулярна співачка й телеведуча Тіна Кароль, а тоді ще Тетяна Ліберман. Про свою роботу в «Галичині» протягом 21 року, майже дев’ять із яких очолював редакційний колектив, розповідає у книжці Петро Парипа. Він видав і власну книжку «Великі українці без масок», за яку отримав обласну премію ім. В. Стефаника, а ще раніше став лауреатом обласної журналістської премії ім. Б. Бойка та Івано-Франківської міської ім. І. Франка. «Наперекір викликам сьогодення» – це розмова Мирослава Кіндрачука з четвертим за числом чільником «Галичини» Василем Морозом. Також у книжці передруковано статтю теперішнього головного редактора із газети за 9 травня 2019 р. «ГеКаЧеПе» «Галичини» – про суперечливі й заплутані законодавчі колізії у площині реформування комунальної преси, які, до речі, редакції вдалося остаточно подолати лише зовсім недавно.

У книжці спогадами нині сущих вшановано пам’ять наших колег, котрі відійшли у засвіти, – того ж Богдана Галюка, заступників головного редактора часопису Ореста Олексишина та Емілії Турковської, відповідального секретаря редакції Любові Турелик, фотокореспондента Василя Мельника. Є тут розділ і про те, що галичани думають про «Галичину».

А насамкінець процитую мудру сентенцію, якою завершує книжку «Твоя й моя «Галичина» її упорядник Мирослав Кіндрачук: «Газета, кажуть, живе лише день – коли її читають. Книжку зі спогадами творців «Галичини» з нагоди її 30-ліття прочитає не одне покоління, оскільки, ймовірно, буде цікавитися історією прикарпатської журналістики посткомуністичної доби».

Тож залишається побажати доброї дороги книжці про первістка демократичної преси в Україні, про нинішніх і колишніх працівників «Галичини» – живих і тих, хто вже за межею вічності, про газету в часі і час у газеті. Він, час, перейшов через розум і серця творців «Галичини», перш ніж втілитися в розмаїту й цікаву для шанувальників цього періодичного видання інформацію та глибокі аналітичні матеріали про різні сфери й аспекти життя Прикарпаття й загалом України і стати літописом їх новітньої історії. Історії, яку разом з вами, шановні читачі, творять і журналісти-«галичани».