Поза всяким сумнівом сучасна Україна опинилася на історичній розвилці – попереду в неї або цивілізований розвиток і прогрес, або стагнація, втрата незалежності і державності.
Третього шляху не існує. Абсолютно логічним сьогодні постає питання: чому ж це історичне роздоріжжя так рясно полите кров’ю Небесної сотні й тисяч українських героїв, які полягли на сході.
В опублікованій ще 2008 року статті «Психологічне здоровʼя української нації», підготовленій на основі аналізу ментальності українського етносу, поміж іншим прозвучала думка і про те, що саме ментальні особливості українського суспільства можуть призвести до національної трагедії. В чому ж ці особливості і як вони вплинули на розвиток подій в Україні.
Важливим показником ментального здоров’я людини як особистості є її ідентичність. Під ідентичністю розуміємо інтегрованість людини і суспільства, несуперечливість уявлень особи про власне «Я» як цілісну систему. Як на особистісному, так і на груповому (соціальному) рівнях, ступінь ідентичності є результатом історичного процесу. Вирішальний вплив на формування ідентичності українського етносу мало тривале входження українських земель до складу різних державних утворень – Литовського князівства, Речі Посполитої, Австро-Угорщини, Османської і Російської імперії і тривала боротьба нашого народу за незалежність. Відомо, що «цивілізаційний розлом» проходить на межі між західними і східними регіонами України, які впродовж століть розвивалися переважно під впливом відповідно римського права або ж євразійської традиції. Через неможливість писати власну історію українці впродовж століть не змогли сформувати свою національну ідентичність. Багато часу пішло на те, щоб дати відповідь на прості, здавалось би, питання: що таке Україна, хто такі українці, які вони, що рухає ними, для чого їм незалежна держава й т. ін. При всій простоті цих запитань відповіді на них не зовсім очевидні. Тож, мабуть, недарма в докладі «Національна безпека України. 1994–1996 рр.» йдеться про те, що в умовах перехідного періоду необхідно сприймати як даність наявність у широких верств населення подвійної або багатошарової самоідентифікації.
Абстрагуючись від детального аналізу тривалого і складного процесу формування української ментальності, який може стати предметом об’ємного наукового дослідження, зупинимось коротко на радянському періоді цього процесу з його соціально-психологічними наслідками. Саме в цей історичний період завершувалось формування української ментальності в тому її вигляді, у якому вона була на період розпаду радянської імперії і початку нової епохи незалежних держав. Упродовж багатьох десятиліть тоталітарна радянська система цілеспрямовано зомбувала суспільство (як сьогодні, російська пропагандистська машина й далі спотворює душі мільйонів росіян, і не тільки), впливаючи на свідомість людей, їх сприйняття світу, переживання, самосвідомість і в підсумку – на поведінку. Процес формування людини особливого типу, яка отримала назву «совєтскій чєловєк», насправді супроводжувався інфантилізацією особистості (по суті, сучасний середньостатистичний росіянин є глибоко інфантильною особистістю, а властивості «homo soveticus» найбільш чітко прослідковуються у вигляді так званої дифузної ідентичності останніх, тобто таких осіб, які не мають чіткого розуміння самих себе). Всепроникний патерналізм, коли партія і влада регламентували практично усі сторони людського буття, гальмував розвиток людської особистості, її творчого потенціалу і психологічної незалежності.
Поняттям «біфуркація» позначають стан системи, що перебуває перед вибором можливих варіантів функціонування або шляхів еволюції. Один із найбільших фахівців з цієї проблеми, автор книжки «Століття біфуркації» Ервін Ласло розуміє під цим поняттям певну фундаментальну характеристику в поведінці складних систем, які зазнають високого ступеня тиску і напруги.
Відомо, що характерними ознаками інфантильної особистості є невмотивовано веселий, оптимістичний настрій, постійне очікування від оточуючого світу «материнського» ставлення до себе. Її психологічна адаптація полягає у невиправданій довірливості і пасивності, незрілості і надмірній залежності, обумовленій підсвідомим відчуттям, що в разі виникненні тих чи інших проблем з’явиться «материнський» об’єкт, який вирішить їх. У багатьох наукових дослідженнях вказується на пасивність як важливу ознаку української ментальності, що не дозволяє багатьом українцям активно включитись у процес розбудови громадянського суспільства.
Згадаймо фундатора психоаналізу Зігмунда Фрейда, згідно з яким зріла особистість (як і зріле суспільство) здатна відмовитись від пасивності, притаманної дитячому вікові, коли ми легко досягали бажаних любові, безпеки й комфорту, й це нічого не вимагало від нас навзамін. Зріла людина повинна вміти працювати, відкладати задоволення, проявляти тепло і турботу у ставленні до інших, брати на себе відповідальність за вирішення життєвих проблем.
Психологічна незрілість породжує віру в диво, тобто схильність до магічного мислення, автоматичність історичного процесу. «Український народ у магічному відношенні є чи не найбільш талановитим у світі. Чи помітили Ви, – пише відомий український учений-психолог Олексій Губко, – що більшість видатних екстрасенсів, провидців, чаклунів мають українські прізвища».
Значною мірою психологічну незрілість українського етносу можна прослідкувати на прикладі феномену Помаранчевої революції. Так, нація піднялась на боротьбу, відкрито заявила про необхідність змін. Але при цьому усі перетворення мала зробити одна людина – президент, якого мільйони ідентифікували як «месію». Дива, як відомо, не сталося.
Отримання Україною політичної незалежності і перехід до ринкової економіки продемонструвало неготовність значної частини суспільства до таких радикальних перемін. «Шокова терапія» для української економіки стала по-справжньому шоковою для багатьох українців.
У складних, стресових умовах одним із універсальних механізмів адаптації особистості (як і суспільства загалом) є регрес до попередніх етапів розвитку. Не викликає сумнівів, що в умовах переходу до ринкової економіки українське суспільство було значно відкинуто назад у своєму розвитку.
Вихідець із України, всесвітньо відомий психолог Абрахам Маслоу запропонував ієрархічну піраміду потреб людини. На вершину піраміди автор поставив самоповагу і повагу з боку інших, а також потребу в самореалізації. Це стосується і націй. У ході складного історичного розвитку українській нації тривалий час не вдавалося повною мірою самореалізуватися, не вдавалось досягти високого рівня самоповаги. Особливо потужний вплив на найбільш глибинні пласти суспільної психіки українців здійснила епоха входження України до складу Російської імперії і СРСР. Згадаємо комплекс «молодшого брата», меншовартості тощо. Певна частина українців ще сьогодні, за даними останніх досліджень, є носіями «радянської ментальності».
Штучність радянської політичної системи, а отже, штучність у міжособистісних стосунках істотно посилили вже сформований на попередніх етапах історичного процесу нарцисичний радикал української ментальності. Останній визначає ступінь і характер самоповаги. Саме, так би мовити, нарцистичне ураження, нарцисичний розлад особистості лежить в основі політичних амбіцій, гіпертрофованого індивідуалізму («де два українці, там три гетьмани»), в результаті чого боротьба за владу часто набуває гострого, конфліктного, а іноді – драматичного характеру.
Нобелівський лауреат, фундатор етології (науки про поведінку тварин) Конрад Лоренц найбільш небезпечною формою внутрішньовидової агресії вважав колективну боротьбу одного співтовариства з іншим. Влучно проблему внутрішньовидової агресії виразив геніальний німецький письменник Йоган Вольфанг Гете: «Де править бал свій сатана, він лють партійну розпалює – і жах світом потрясає…».
Чи не українську ситуацію описав у цих рядках Гете?
Саме через відсутність зрілих механізмів підтримки самоповаги сформувалась одна з «ядерних» властивостей української душі – «хуторянство». Менталітет «хуторянина» описано у творах української художньої класики. «Хуторянин» вважає себе достатньо «розумним», а якщо й не дуже розумним, то по-справжньому «мудрим». Він люто ненавидить владу, проектує свій гнів на близьких та рідних, захоплюючись при цьому своєю сміливістю та радикальністю переконань, але при зустрічі з об’єктом гніву (чиновником) бажає йому міцного здоров’я та щастя. Хуторянин відмежовується від вирішення суспільних проблем і живе за принципом «моя хата скраю».
Складна історія української ментальності впродовж багатьох століть, коли можливості самовираження та самореалізації української нації так чи інакше, більшою чи меншою мірою пригнічувалися, лежить в основі прихованої агресивності у психологічному архетипі української нації. У працях знаного філософа Френсіса Бекона виражено думки з приводу пригнічення людських почуттів. Як він відзначає, «природа у людини часто буває прихованою, іноді пригніченою, але рідко знищеною». Прихованими і пригніченими бувають насамперед афекти, які не зникають безслідно і готові у будь-який момент дати знати про себе. «Афекти – вказує філософ, – іноді видаються такими, що заснули, і мертвими, але в жодному разі не можна цьому вірити, навіть якщо вони поховані, тому що коли з’являється привід і зручна нагода, вони воскресають знову». З цього ж приводу З. Фрейд говорить про те, що пригнічені і витіснені у безсвідоме бажання людини «й далі існують і чекають тільки першої можливості стати активними». Однак агресивність в українській ментальності проявляється латентно, або ж у вигляді окремих характерологічних ознак, наприклад, хитрості, неповаги до влади та ін.
Описані вище феномени розщеплення, дифузної ідентичності та незрілої самоповаги лежать в основі ще однієї особливості української ментальності – ставлення до влади. Як відзначив видатний український історик Микола Костомаров: «Її не люблять, їй не довіряють». Зворотною стороною цього є взаємовідчуженість між владою та народом, що гальмує процес ієрархізації суспільної структури.
Отже, переживання внутрішньої нестабільності на глибинно-психологічному рівні визначають значні коливання суспільних настроїв на соціально-психологічному рівні. Очевидно, найбільш точно цей стан на обидвох рівнях можна виразити терміном «стабільна нестабільність», який сьогодні є часто вживають як психологи, так і політологи. Безперечно, що цей стан є свідченням соціально-психологічної незрілості як окремої людини, так і всього суспільства. Цілий ряд феноменів можуть тільки підтвердити виражену думку…
2014-го нас наздогнала, сказати б, «відкладена» свого часу війна. Це не війна між росіянами та українцями, оскільки вони борються за абсолютно протилежні цінності. Це війна між залишками більшовицької імперії, більшовицькою ідеологією та ідеєю української державності. Війна між двома цивілізаційними моделями: демократичної й тоталітарної. Війна між західною цивілізацією і божевільним породженням соціальних помилок і соціопатичних нахилів. Сьогодні Україна воює за можливість зробити цивілізаційний вибір і назавжди піти з-під влади більшовиків, перестати бути частиною імперії. Від результату цієї війни залежить доля державності. Ця війна почалася ще до 1654 року, але не закінчилась, як бачимо, й досі. Вона продовжилася 1918-го, але й тоді не мала фіналу. Потім був 1939-й. Відтак настав 1991-й…
Лихо українців у тому, що вони наївно вважали, ніби незалежність від імперії можна отримати з допомогою підпису на папері. Але кульковими ручками незалежність не завойовують. Її завжди здобувають кров’ю.
Помиляються ті, хто стверджує, що Україна принципово змінилася після Революції Гідності. Ні, вона й далі залишилася такою самою багатоликою і суперечливою. Це, за словами Тараса Шевченка, «Україна козаків і свинопасів». Україна добровольців і Україна тих, хто ухиляється від мобілізації. Україна пафосних пройдисвітів, які патологічно прагнуть влади, і Україна людей, котрі щиро бажають захистити свою землю, культуру, історію, мову, державу, врешті-решт, – свою людську гідність і право бути українцями. І останні роблять це мовчки, без пафосу, розуміючи, що викорінити всі патології за рік неможливо. Як неможливо виразити словами те, через що люди з дерев’яними щитами йдуть під кулі снайперів ...
Сьогодні хочеться думати, що Україна вже ніколи не буде «сірою зоною», нейтральною територією між Сходом та Заходом, що вона пройшла точку біфуркації. Що нейтралітет України помер, помер – у міжнародній політиці.
Дай, Боже, щоб він помер усередині кожного з нас.
