Ось настав новий червневий день – гарний і погожий. «Та, на жаль, – написав в одному зі своїх оглядів нинішніх бойових дій на східному фронті австрійський військовий аналітик Том Купер, – він стане останнім для багатьох молодих життів, пущених у витрату як гарматне м’ясо в ірраціональній битві, спровокованій кількома людьми похилого віку, – ще один урок із того «навчального предмета», який людство просто не може засвоїти за тисячі років».
Через масштабну війну, розв’язану «ерефією», щодня в Україні, а головно на Донбасі, де тривають запеклі бої, за словами Президента Володимира Зеленського, гине від 60 до 100 оборонців нашої держави, а ще пів тисячі зазнають поранень. Усього ж від 24 лютого Україна втратила десятки тисяч життів своїх громадян – військових і цивільних. (За попередні вісім років війни на Донбасі, за інформацією Управління Верховного комісара ООН з прав людини, загинуло понад 4,1 тис. українських військових).
Збитки України від війни вже перевищили $600 млрд, з них понад $105 млрд – від пошкодження інфраструктури. Наша держава втратила 35% ВВП, понад 200 заводів. Найбільших руйнувань зазнали Маріуполь, Харків, Чернігів, Сєвєродонецьк, Лисичанськ. Загалом зруйновано або втрачено понад 44 млн кв. м житла українців, більш як 23,8 тисячі кілометрів доріг, 6,3 тис. кілометрів колій, 41 залізничний міст, майже 650 закладів охорони здоров’я, понад 1100 навчальних закладів, 621 дитсадок, 19 нафтобаз, 19 торговельних центрів…
Втім, ця статистика лише частково показує мільйони зламаних доль українців, які втратили близьких, були змушені залишити домівки або ж опинилися в окупації чи їх депортували. Адже до росії примусово вивезли 1,4 млн громадян України, з них 230 тис. – це діти (вилучені з дитбудинків та інтернатів, розлучені з батьками або вивезені разом з родинами). До того ж загинуло більш як 260 дітей та понад 460 поранено.
За даними ЮНІСЕФ, дві третини українських дітей вимушено залишили свої домівки внаслідок війни. Нині гуманітарної допомоги потребують близько трьох мільйонів дітей в Україні та ще понад 2,2 млн – в інших країнах, куди виїхали їхні родини. Всього ж за межі держави подалося понад п’ять мільйонів українців, а ще майже 12 млн стали внутрішніми переселенцями.
Від початку вторгнення російські окупанти захопили загалом 3620 населених пунктів України. Наші військові вже звільнили 1017 міст, містечок і селищ. Тож окупованими залишаються наразі 2603 українські населені пункти. Єдиний обласний центр, який вдалося взяти росіянам, – це Херсон, а найбільше місто, яке вони заледве завоювали, – це Маріуполь, де до початку вторгнення було майже 450 тис. жителів.
Під контролем росії перебуває близько 20% території України – майже 125 тис. квадратних кілометрів. Для порівняння: це більше, ніж площа Бельгії, Нідерландів і Люксембургу, разом узятих (76,6 тис. кв. км), це майже територія Словаччини та Чехії, разом узятих (127,9 тис.), це майже вся Греція (131,9 тис.), це 35% території Німеччини (357 тис.), майже половина площі Великої Британії (242,5 тис.) і це більше, ніж уся територія кожної з таких країн, як Болгарія (110,9 тис.), Ісландія (102,7 тис.), Угорщина (93 тис.), Португалія (88,4 тис.), Сербія (88,3), Австрія (83, 8 тис.) тощо.
А ще близько 300 тис. квадратних кілометрів території України вкрито мінами та снарядами, які не вибухнули, й вони потребують звільнення від цих небезпечних залишків війни.
За даними Міністерства реінтеграції, до переліку територій, окупованих чи тих, де нині тривають активні бойові дії, належать райони семи регіонів України. Це територіальні громади Дніпропетровської (шість громад), Донецької (66), Запорізької (61), Луганської (37), Миколаївської (22), Харківської (51) та Херсонської (49) областей.
Трохи більше, ніж за три місяці війни російська армія втратила в Україні близько 32 тис. осіб, тобто гине майже по 10 тис. військових щомісяця.
Кількість поранених зазвичай удвоє-втроє більша за число загиблих. Якщо перед початком вторгнення росія стягнула до кордонів України 150 тис. військовослужбовців, то можна сказати, що з цього контингенту вже вибуло 60 відсотків особового складу.
Така велика кількість загиблих за порівняно короткий термін вторгнення – це колосальні втрати. Це, скажімо, вдвоє більше, ніж СРСР втратив в Афганістані за 10 років війни – тоді, за офіційними даними, загинуло близько 15 тисяч військовослужбовців, а було поранено майже 54 тис. осіб. Це більше, ніж росія офіційно втратила за дві чеченські війни. Приміром, за «результатами» першої «кампанії» (1994-1996 рр.) ішлося про майже шість тисяч загиблих та зниклих безвісти (хоча Комітет солдатських матерів заявляв про 14 тис.). А за роки другої (найзапекліше протистояння тривало в 1999–2000 рр., а рух опору тривав до 2009-го) загинуло щонайменше 7,4 тис. російських військових…
Та жорстока війна триває. Рашисти й далі безперервно атакують сили оборони України, в тому числі й вогневими засобами з 20-кратною перевагою. І в безсилій люті, що не вдається просунутися вперед, зрівнюють із землею Сєвєродонецьк і Лисичанськ, як перед тим це зробили з Маріуполем, Попасною, Рубіжним. Як констатують політичні й військові керівники нашої держави, Україна проходить через критичну фазу війни. «На сході дуже кровопролитні бої. Нам бракує важкої зброї, щоб відкинути ворога. Тому не зупиняємось ні на хвилину в захисті держави», – наголосили в Міністерстві оборони, аргументуючи необхідність нових постачань західного озброєння до України. І сьогодні більш ніж очевидно: щоб вижити, мусимо перемогти агресорів. Чи з важкою зброєю, чи й без неї.
