Урочиста церемонія із вручення польського «Золотого хреста заслуги» ветерану прикарпатської медицини Миронові МУЛИКУ, котрий багато років очолював Прикарпатський обласний клінічний центр психічного здоров’я Івано-Франківської обласної ради, відбулася у місті Рибнік Катовіцького воєводства у присутності понад ста учасників чергового симпозіуму Польсько-німецької асоціації психічного здоров’я.

Причому у посвідченні до ордена за підписом ще експрезидента Польщі Анджея Дуди стоїть дата «27 листопада 2024 р.», коли лідер держави підписав указ про його нагородження. Чому ж така висока відзнака «йшла» до нашого краянина так довго? Як з’ясувалося, річ в особливості процедури вручення «Золотого хреста заслуги», передбаченої положенням про цю нагороду: її має вручати якщо не сам президент Польщі, то посадова особа, підпорядкована йому прямо по владній вертикалі. Це не може зробити навіть польський посол у країні нагородженого…

Власне, про те, що його відзначено таким престижним орденом сусідньої держави, Мирон Іванович також дізнався зі значним запізненням. І то стало для нього цілковитою несподіванкою. Він так і не знає, хто готував і від кого надійшло в президентську канцелярію подання на його нагородження – від польської сторони чи, за погодженням з нею, сторони української. Задля цікавості, а не з мотиву якогось честолюбства він спробував з’ясувати, хто ще з наших краян нагороджений цим іноземним орденом. І з’ясувалося, що його навряд чи ще хтось із прикарпатців має, а нагороджених польським «Золотим хрестом…» в Україні можна полічити на пальцях руки.

Про те, що М. Мулика відзначено такою високою нагородою, стало відомо на презентації у липні цього року проєкту реконструкції знаної психоневрологічної лікарні на вул. Кульпарківській у місті Лева. На заході, в якому взяли участь керівники обласних закладів цього профілю на західноукраїнських теренах й низка їхніх колег із воєводств сусідньої країни і на який запросили пана Мирона, першим повідомив радісну новину й привітав М. Мулика його давній добрий приятель Ришард Ґала – голова наглядової ради Опольської воєводської психоневрологічної лікарні ім. Св. Ядвіги, депутат польського сейму, який раніше був водночас і маршалком Опольського воєводства (це посада голови обласної ради в Україні, за аналогією).

Він ще 2013 року брав участь у відкритті одного з відділень обласної психоневрологічної лікарні №3, яке найпершим в Івано-Франківську реконструювали за польською моделлю. Власне, відповідний досвід Мирон Мулик зі своєю командою фахівців запозичили в Опольській лікарні, з якою на той час уже чотири роки мали ділові й продуктивні партнерські зв’язки.

На тому липневому зібранні українських і польських психіатрів у Львові мав короткий, але ретельно підготовлений виступ з обґрунтуванням заслуг нагородженого польським орденом М. Мулика директор лікарні в Ополє Кшиштоф Назімек. Звертаючись до пана Мирона й до всіх присутніх у залі, він поінформував, що, як записано в положенні про «Золотий хрест заслуги», цією державною нагородою Республіки Польща відзначають громадян за «особливі заслуги перед народом і державою; безкорисливу суспільну діяльність; особистий внесок у розвиток двосторонніх відносин; надання безкорисливої допомоги та гуманітарну діяльність».

Промовець наголосив, що партнерство між свого часу обласною психоневрологічною лікарнею й аналогічним воєводським закладом розпочалось і триває саме завдяки зацікавленості й особистій відданості пана Мирона цій справі, важливій не тільки для регіонів двох країн, а й загалом для двох наших держав. Великою мірою завдяки М. Мулику було ознайомлено працівників лікарень не лише на Івано-Франківщині, а й багатьох в Україні з базованими на європейських стандартах психіатрії польськими методиками лікування хворих і вже значною мірою впроваджено їх у практичну діяльність тих медичних закладів. Як і модель міжнародної співпраці, втілену у довголітнє партнерство прикарпатської та опольської психіатричних служб. Також після початку повномасштабної російської агресії проти України пан Мирон активно координував доставляння на Івано-Франківщину й розподіл гуманітарної допомоги, організованої за сприяння Польського товариства психіатрів та партнерів із Німеччини. Про визнання тих неабияких заслуг громадянина України М. Мулика і свідчить нагородження його польським орденом.

«Наше партнерство з іванофранківцями було різнобічним, – поінформував Кшиштоф Назімек. – Воно охоплювало, зокрема, організацію праці відділень їхньої обласної психоневрологічної лікарні, приймального відділення, надання амбулаторної допомоги пацієнтам, заходи щодо їх реабілітації, дитячу психіатрію тощо, а також фінансові аспекти діяльності медичного закладу. Всього понад 120 його працівників у рамках цієї багаторічної співпраці пройшли стажування в лікарнях міст Ополє і Браніце»…

І ось аж восени 2025-го врешті з’явилася нагода, щоб нашому краянину вручили навіть не регіональну, а державну нагороду Республіки Польща. Задля цього воєвода Опольського воєводства Моніка Юрек приїхала в інше воєводство до міста Рибнік і під оплески присутніх вручила нашому краянину «Золотий хрест заслуги».

– Я 15-й раз був серед учасників Польсько-німецького психіатричного симпозіуму, нинішнього року – вже одним із найстарших за віком, – розповідає Мирон МУЛИК. – Відбувається він щоразу в іншому місті тієї чи іншої з цих двох країн. Тож із тих міст, куди я приїздив на це зібрання керівників та провідних спеціалістів психіатричних служб, завжди вельми пізнавально корисне для мене, назву і Краків, Гданськ, Вроцлав, німецьку столицю Берлін.

Цього разу зі мною був і новий генеральний директор Прикарпатського обласного клінічного центру психічного здоров’я Володимир Семенюк, депутат обласної ради. Бо я вирішив незадовго до свого 75-річчя написати заяву на звільнення з цієї посади і з 1 лютого остаточно вийшов на пенсію. Так би мовити, передав естафету керівництва закладом, який очолював чверть століття, Володимирові Петровичу. Перед поїздкою до Рибніка ми з ним, певна річ, провели день у наших партнерів – в Опольській воєводській психоневрологічній лікарні імені Святої Ядвіги, спілкувалися з її директором Кшиштофом Назімеком, іншими працівниками цього сучасного закладу психічного здоров’я. Власне, тут з ініціативи і коштом польської сторони пройшли тижневе стажування всі психіатри, психологи, багато медсестер, терапевтів із нашого психоневрологічного закладу. Я привозив сюди групами його працівників. Адже одна річ – розповідати про європейську модель психіатрії, зовсім інша – побачити все на власні очі і вчитися у своїх закордонних колег, які у реформуванні психіатрії відповідно до новітніх її стандартів просунулися набагато далі від нас, а ми були ще на самому початку цього шляху...

Як не раз чув пан Мирон від своїх польських колег, і в них за часів соціалізму перебувала під впливом радянської психіатрії й наслідувала її застарілі практики ця підгалузь медицини, хоча тут їх насаджували і дещо меншою мірою, ніж директивними методами в Україні. Так само і в Польщі, як і в нас, психіатрія була убогою. Тож у німецької психіатричної служби, зорганізованої тоді вже на досить високому рівні, яка використовувала прогресивні методики лікування пацієнтів з розладами психіки, переймали повчальний досвід поляки, а потім, своєю чергою, у них вчилися працівники обласного психоневрологічного закладу Івано-Франківщини.

Спочатку, 2006 року, представники Опольської воєводської лікарні ім. Св. Ядвіги відвідали його на запрошення господарів – ознайомилися з організацією лікувального процесу й дали рекомендації щодо його вдосконалення. 2008-го М. Мулика запросили в Ополє на відзначення 15-річчя співпраці між тамтешньою і німецькою лікарнями. 2009 року Мирон Мулик і Кшиштоф Назімек підписали договір про співпрацю між прикарпатським і опольським психіатричними закладами.

«Відтоді й розпочалася, сказати б, офіційно наша співпраця з поїздками груп працівників обласної психоневрологічної лікарні №3 на тижневі стажування в Ополє за рахунок польської сторони, – продовжує розповідь М. Мулик. – Ми запросили тих же Кшиштофа Назімека і Ришарда Ґалу на урочисте відкриття 2013-го першого з відділень лікарні, реконструйованих за польським зразком (відповідно до змін у самій моделі організації лікувальної практики, яка передбачала й укомплектування відділень кадрами по-новому – від деяких професій ми відмовилися, водночас ввели в штатний розпис працівників нових спеціальностей). Панові Кшиштофу, директору Опольської воєводської лікарні ім. Святої Ядвіги, котрий виявив ініціативу й особисто багато зробив для налагодження плідних партнерських зв’язків свого закладу з Івано-Франківською обласною психоневрологічною лікарнею №3, тодішній голова ОДА Михайло Вишиванюк вручив найвищу регіональну нагороду – медаль «За заслуги перед Прикарпаттям». А далі важливими подіями і для працівників нашої лікарні, і для хворих було відкриття інших реконструйованих за європейськими стандартами відділень у 2015 і 2017 роках».

Згадав у розмові М. Мулик і такий цікавий факт:

– З лікарні ім. Святої Ядвіги ще 2013 року перегнали для нашого закладу автомобіль німецького виробництва з обігрівом, у ще цілком доброму стані, знаючи, що хворих ми змушені були перевозити у холодних «уазиках». І він справно служив нам аж донедавна. Коли ж і ми обзавелися новим транспортним засобом, то я передав його для використання за призначенням психлікарні №2 у Підмихайлівцях.

– Мироне Івановичу, а які результати довголітньої співпраці обласного психоневрологічного закладу в Івано-Франківську з аналогічним воєводським в Ополє Ви вважаєте найвагомішими?

– Ми з якогось часу почали відмовлятися, за польським прикладом, від соціальних пацієнтів, які не потребували лікування, а таких у нас було аж 70-80%. Але ж при всьому нашому співчутливому ставленні до таких немічних літніх людей з деменціями доглядати за ними – то не функція медицини. Для цього є психоневрологічні інтернати у системі департаменту соціальної політики ОДА. Спочатку, правда, моя позиція у цьому питанні знаходила розуміння далеко не у всіх, зокрема і в родичів тих стареньких людей, котрих вони розмістили різними правдами й неправдами в закладах медичної психіатрії. Та все ж мені вдалося домогтися у цьому серйозних зрушень.

Коли 2000-го очолив обласну психоневрологічну лікарню №3, то у прикарпатських закладах цієї підгалузі медицини було 1 100 ліжок для хворих, а нині їх кількість скорочено до 470. Зате на цих ліжко-місцях перебувають люди, котрі як пацієнти психіатрів справді потребують лікування: тиждень, два, три, максимум місяць – і їх виписують з лікарні. Бо сучасні технології, нові препарати дають змогу надати ефективну психіатричну допомогу фактично кожному хворому. Тобто ми поступово наближаємося до європейської моделі психіатрії.

Почерпнули ми для себе чимало корисного і з досвіду створення психіатричної амбулаторної мережі. Інакше кажучи, має відбуватися зближення психіатричної служби з багатопрофільними лікарнями. Втім, у Польщі ще не завершено реформування психіатрії саме в цьому аспекті. Я ж бачив в Італії, Франції, Німеччині, Литві, що такі лікарні мають у своєму складі й психіатричні відділення. З липня в головному підрозділі Прикарпатського обласного клінічного центру психічного здоров’я вже не працює дитяче відділення, натомість відкрили його в ОДКЛ. А от у міських клінічних лікарнях Івано-Франківська ще, на жаль, не створили психіатричного відділення та мобільної бригади амбулаторної психіатрії, не закріплено пацієнтів цього профілю за поліклініками.

Мислення і в частини керівників та спеціалістів закладів охорони здоров’я ще, на жаль, консервативне, впровадженню європейських стандартів медицини, зокрема у психіатрії, вони чинять опір – явний чи прихований.

– Як же Вам вдавалося переборювати його? Адже за роки керування прикарпатською психіатрією все ж утілили в життя чимало новацій.

– Завдячую цьому тим, що в реалізації моїх ініціатив, пропозицій мене не зупиняли, а давали свободу дій керівники обласної ради, облдержадміністрації та її управління (а згодом – департаменту) охорони здоров’я. Крім того, кілька очільників профільного підрозділу ОДА й самі побували у тій же Опольській воєводській лікарні, аби на власні очі побачити її досвід щодо імплементації європейських стандартів у психіатрії. Тож, зрозуміло, вони вберігали мене від гострокритичних «стріл» з боку навіть деяких чиновників із МОЗ України, котрим не подобалися мої «експерименти» в реорганізації психіатричної служби. Ясна річ, через об’єктивні причини – пандемію ковіду та агресію московії проти нашої держави – співпрацю між івано-франківським обласним та опольським воєводським психіатричними закладами тимчасово припинено. Але я вірю в те, що вона відновиться одразу після закінчення війни і стане такою ж повнокровною, як до вторгнення рашистської армади в Україну…

Нині Мирон Іванович, який живе в селищі Брошнів-Осада на Рожнятівщині, вже не доїжджає щоранку на роботу, а як пенсіонер має змогу більше часу присвячувати своїм відпочинку й оздоровленню. Як і житейським захопленням.

– Я надолужую те, на що бракувало часу впродовж усього життя, – каже він. – Найперший мій інтерес – це догляд за городом і садом. Адже я ще восьмикласником хотів вивчитись на агронома, і ці плани щодо майбутньої професії навіть переважили мою мрію у сьомому класі – стати вчителем історії. Втім, я тепер «запоєм» читаю книжки цієї тематики.

– Українсько-польські відносини протягом століть були непростими. Напевно ж, Ви і про них читаєте дослідження істориків, статті в пресі польських та українських авторів. Наскільки об’єктивно, на Вашу думку, одні і другі висвітлюють певні моменти у минувшині наших народів?

– Я не схвалюю надмірної категоричності суджень та оцінок тих складних часів з боку істориків та політиків, котрі заангажовані ідеологічно, – як польських, так і українських… Досвід багатолітнього партнерства між нашою обласною та опольською воєводською психоневрологічними лікарнями засвідчує нашу плідну взаємовигідну співпрацю, а великою мірою те, що відносини між двома нашими народами й державами можуть і повинні бути цілком нормальними й цивілізованими, будуватися на взаємній повазі.

Зрештою, так міркую не тільки я, а й так буквально висловився Кшиштоф Назімек у своєму виступі у Львові, про який я згадував у нашій розмові. «Наша інтенсивна співпраця сприяла зближенню медиків із Польщі та України, нівелюванню стереотипів, національних упереджень та бар’єрів між нами, – наголосив він. – Дуже мотивувало нас те, що з кожним приїздом до Івано-Франківська збільшувалась кількість наших знайомих та друзів». Отож ідеться не лише про суто фахове партнерство між колективами прикарпатського та польського медичних закладів, а й про щирі людські взаємини між українцями й поляками. До речі, рід пана Кшиштофа корениться із галицької землі. Я повіз його в «Містечко Марії», де колись проживав його дід – підприємець, останній власник поромної переправи через Дністер між Маріямполем та Єзуполем. Але прийшли на Прикарпаття «перші совіти», або ж самозвані «червоні визволителі», нащадки яких, московити, і в XXI столітті вдерлися в Україну, щоб «визволити» нас від буцімто якихось «нациков», – і 1940-го запроторили діда пана Кшиштофа до в’язниці. Там його наступного року енкаведисти й замордували.

– «Золотий хрест заслуги» – висока відзнака. Все ж, на мій погляд, у випадку з цією нагородою вийшло досить цікаво: від партнерства з опольським медичним закладом його прикарпатський «побратим» отримав значно більше. Ви ж навряд чи змогли б самі імплементувати вже чимало європейських стандартів у психіатрію без активної і безкорисливої допомоги очільника та провідних спеціалістів того закладу, а Вам за це ще й високу польську державну нагороду вручили…

– До двосторонньої співпраці не варто підходити з критерієм, хто від неї має більшу користь, а хто – меншу. Тим паче, якщо ця співпраця тривала й ініціатива обміну фаховим досвідом може за якийсь час перейти до другої сторони. Нагородження мене, громадянина України, «Золотим хрестом заслуги» – це визнання поляками на державному рівні того, що Івано-Франківська психоневрологічна лікарня №3 успішно втілила в життя ідеї свого польського партнера – медзакладу в Ополє. До Польщі на стажування почали їздити й навчатися сучасних методик лікування хворих і впроваджувати їх у практику психіатри, психологи, терапевти як з нашого, так і з багатьох інших психіатричних закладів України. Тож вручений мені орден сусідньої країни – це, вважаю, нагорода не тільки моя, а й усього колективу обласної психоневрологічної лікарні та створеного на її базі Прикарпатського обласного клінічного центру психічного здоров’я.