Якось, переглядаючи давні редакційні архіви, надибали цілі стоси готових до друку матеріалів, що свого часу з якихось причин так і не побачили світ на шпальтах «Галичини». Гортаючи ті тексти, з подивом пересвідчилися, що чимало з них нібито написано сьогодні, а не, як насправді, 10 – 15 років тому. Звісно, більшість із них потребує певного редагування, уточнення тих чи інших думок і тверджень з їхніми авторами, що нині доволі складно здійснити. Та є й такі, що навіть за представленим фактажем звучать цілковито по-сучасному, тож їх після незначних виправлень та вкраплень у тексти необхідних мінімальних роз’яснень можна сміливо друкувати. Цим і користаємось, пропонуючи цей матеріал як першу публікацію нашої нової рубрики – «З неопублікованого».

«Шляхом аріїв» – так називалася недавня експедиція групи прикарпатських ентузіастів до Індії. Поїздка відбулася під егідою благодійної культурологічної фундації «Цинамоновий хрущ», яка постала в Івано-Франківську навесні 2007-го. Докладніше про мету тих відвідин, яка випливає вже з самої назви цього пізнавального туру, і враження від поїздки розповідає один з її учасників головний редактор газети «Репортер» Олег ГОЛОВЕНСЬКИЙ:

– Ми організували цю подорож, аби проїхатись одним із тих шляхів, яким у незапам’ятні часи мандрували наші пращури – арії (або ж орії – саме такою, за багатьма історичними джерелами, була першоназва українців), несучи у світи знання з рільництва й народних ремесел, свою культуру. Оскільки чи не найбільше матеріальних і писемних пам’яток з арійської спадщини збереглося в Індії, то саме туди і проліг наш тур, аби його учасники змогли пройнятися культурними зв’язками між нею й Україною.

Правда, вдосталь свідчень про «спорідненість душ» народів двох країн знаходимо у санскриті, чимало слів якого є фактично українськими. Але хотілося, сказати б, на власні очі побачити сліди наших попередників – так би мовити, доукраїнців, які дійшли аж до берегів Індійського океану.

Такі поїздки – один із трьох генеральних напрямів діяльності «Цинамонового хруща»: дослідження праукраїнства в його міжнародних зв’язках, у контексті світової історії, на перебіг якої наші далекі попередники, схоже, мали неабиякий вплив. Утім, і решта напрямів фундації – підтримка мистецьких, культурних, архітектурних, літературних, видавничих проєктів у царині постмодернізму та праця з формування альтернативного краєзнавства, у ключі якої вже почали готувати книгу «Метафізика Карпат» (про все, що за межами фізичного світу, – енергетику місць, чудотворні камені, джерела, ікони, тощо на основі чого буде створено туристичні маршрути таїнознавчого спрямування), – підпорядковані єдиній меті – показати минуле й сучасне нації як одну безперервну традицію...

– Пане Олеже, чи багато давньоукраїнських слідів надибали в Індії?

– Вони починаються вже в одному з найпівнічніших штатів цієї країни – у Кашмірі. Правда, спершу варто зазначити, що в Індії досі існує поділ на касти (їх усього чотири): від шудрів як найнижчої верстви населення – до брахманів, духовних провідників, котрі навчали кшатріїв – вождів і воїнів – керувати спільнотами-царствами-країнами та військом відповідно до моральних законів буття у Всесвіті, а вайш’їв (аналоги сучасних бізнесменів) – правильно вести ділові справи.

Це так званий варновий устрій, згідно з яким люди за своїми вродженими властивостями щодо тієї чи іншої суспільної діяльності належать до однієї з чотирьох груп: жерців, царів, торговців і підприємців та простих робітників. Його було створено у так звані ведичні часи на берегах Дніпра, як нині доводять численні дослідники давньоукраїнської доби. Саме арії принесли цю систему до Індії, де вона існує й тепер у дещо спотвореному вигляді.

Так-от, кашмірських брахманів вважають учителями решти індійських брахманів. Якщо інші духовні поводирі цього народу за своєю зовнішністю, зокрема кольором шкіри нічим не відрізняються від місцевих жителів, то кашмірські – типові арії, високі, синьоокі, світловолосі. Якимось дивом вони уникли кровозмішання. Очевидно, мали на меті зберегти з покоління в покоління свою належність до Білої раси на свідчення всім, що першими індійськими брахманами були вихідці з Північного Причорномор’я, а не хтось інший.

До речі, як розповідала наша гід Інга Радхі, саме з кашмірських харизматів походила Індіра Ганді. Правда, вона вийшла заміж за парса (іранська родоплемінна група), тому внаслідок цього, згідно з відповідними правилами, не лише втратила належність до брахманського роду, а й опинилася поза межами кастової системи.

– Слухаючи Вас, пригадую християнський трактат «Ходіння святого Зосима до рахманів». Мабуть, саме до Кашміру мандрував подвижник.

– Цілком можливо. Хоча суть, напевно, не в цьому, а в тім, що у фольклорі українців збереглися згадки взагалі про брахманів («Рахманський Великдень», «Край рахманів») як про своїх співвітчизників, котрі свого часу помандрували за тридев’ять земель і там осіли.

– Письменник Сергій Плачинда якось розповідав мені, що в Індії є цілі села, жителі яких спілкуються між собою сучасною українською мовою.

– Ми таких поселень не зустрічали. Мабуть, вони розташовані у глибинці, куди не пролягають туристичні маршрути й куди взагалі не так легко дістатися. Ми також не змогли відвідати елітний монастир Ас’я Риші, який, за твердженням різних авторів, є центром українства у Тибеті – принаймні для його монахів є обов’язковим знання української мови, паломництво до Києво-Печерської лаври та Почаївського монастиря тощо.

Не побували ми й у штатах Пенджабі та Раджастхані, де проживають племена, які дуже нагадують козаків-запорожців. Зате не оминули знаменитий Сур’я-храм, тобто храм Бога Сонця, розташований у місті Калара (штат Джиганатха) – на самому півдні Індії, куди теж рідко ступає нога європейця.

– Але ж Сур’я-градом, тобто святим містом, полісом Бога Сонця йменували поселення, що ведичної доби височіло на місці нинішнього Києва!

– Авжеж. Ось такий дивовижний перегук. Тут простежуються й паралелі з легендарним українським містом Сурожем-Суронжем на Волині. Безумовно, його назва та ім’я індуського Бога Сонця – однокореневі слова.

В путівниках сказано, що Сур’я-храм як культова споруда – одна з найбільш вражаючих у Євразії сакральних будівель. Вона заввишки як середніх розмірів єгипетська піраміда. Храм знизу догори прикрашено вирізьбленими в камені численними символами. Є серед них і відповідники слов’янським дохристиянським божествам. Отже, не лише у плані фонетики простежуються паралелі двох культур, а й на ідеологічному рівні.

До речі, індуси трактують Сур’ю як субстанцію бога Вішну, котра підтримує життя у цьому світі. Своєю чергою, Вішну, за їхніми уявленнями, іпостась Бога Сонця. Такі вірування – це не якесь поганство, як нас колись навчали, чи то пак, язичництво, коли дикі люди нібито поклонялися конкретному небесному тілу, вважаючи його богом. Ні, сонце лише слугувало видимим символом тієї іпостасі Верховного Бога, котра підтримує життя у цьому світі. Це набагато глибше розуміння стосунків між сущими на Землі та Вищими силами. Але ми, європейці, його втратили.

– Слухаючи про Вішну, згадую Вішнополь на Черкащині, курган «Ступні Вішну» неподалік Каховки на Херсонщині, «Слов’янські Веди» Стефана Верковича, де скрізь ім’я Вішну перекладено-замінено на Всевишній, тобто Найвищий, або ж Верховний Бог. Нашим пращурам, виходить, Вішну був не чужий.

– Він – то лиш одна іпостась божественної тріади в індуїзмі, яку йменують Тримурті. Крім нього, тут є ще Брахма як бог-творець та Шива – бог-руйнівник. Майже як свята Трійця у християнстві. В Індії діють десятки тисяч храмів, та лише в одному з них поклоняються Творцю. Це цікавий підхід. Індуїсти кажуть, що Брахма вже створив цей світ, отож, мовляв, йому вже немає до людей жодного діла, та й, зрештою, нам від нього нічого не потрібно. А варто натомість спілкуватися з тим, хто підтримує життя (Вішну), та задобрювати Шиву як аналога головуючому на християнському Страшному суді. Тож в Індії переважно і вшановують руйнівника і трохи менше – Вішну. Але все ж їх не вважають окремими богами. Вони – це просто дві грані одного Абсолюту.

– В тому, що прихильники індуїзму з його міріадами, здавалось би, різних богів і божеств – таки монотеїсти, теж простежується вплив аріїв. Адже вони, а слідом за ними анти і слов’яни вірили, як це відкривається нині, насправді лише в одного Бога, хоча позірно поклонялися нібито багатьом. Просто неможливо не процитувати тут на підтвердження цього такий уривок із «Велесової книги» як величної писемної пам’ятки праукраїнства: «А якщо знайдеться такий блудень, котрий відділятиме Сварога від Перуна, Велеса від Дажбога, то його буде вигнано з роду...».

– Що насправді Бог – один-єдиний, казав і один з ідеологів індуїзму Шри Рамакришна, і це, за його словами, Брахма – найвищий об’єктивний Абсолют, безтілесний і безформний. Але Він настільки любить людей, що може набувати певних форм для неоднакових темпераментів та різних обставин і цим давати людям можливість пізнавати Бога через ті чи інші Його обриси.

Сам Рамакришна відкрив для себе Брахму через вселенську Божу Матір – одну з іпостасей богині Калі, тієї, яка, за індійськими повір’ями, вбиває в людині її внутрішнього демона – егоїзм, пристрасті тощо. Причому робить це різними способами, застосовуючи, так би мовити, індивідуальний підхід до кожного. Тому й зображають її з тисячею рук-інструментів. Отака множинність єдиного.

Цікаво, що Рамакришна, за його ж «Євангелієм», зустрічався під час триденної безперервної медитації з Христом і одержав від Нього настанови. Після цього заявив, що всі шляхи до Бога рівноправні. І кожен має йти своєю дорогою, тобто немає правильних чи хибних релігій. Якщо віросповідання побудоване на високоморальному житті й виконанні щоденних духовних практик, то рано чи пізно воно приведе кожного пошукача саме до Бога, а не куди-інде. Можливо, це й виглядає космополітизмом у сучасному індуїзмі. Але завжди всі найвищі втаємничені у смисл людського буття у Всесвіті брахмани так само говорили про багатьох богів, але мали на увазі, що то лише окремі вияви єдиного Бога, яких Він набуває, щоби сприяти людям у пізнанні Його.

– Не від одного дослідника доводилося чути, що нам бракує того глибокого духовного тяжіння, самовідданого стремління до Найвищого, що є повсякденною практикою більшості жителів Індії. Настільки тут живучі світоглядні-звичаєві традиції високої культури аріїв...

– У цьому сенсі то унікальна країна, своєрідний духовний полюс людства. Зрештою, тут, схоже, й довкілля сприяє тому. Пригадую, як під час відвідин Малого Тібету ми приземлися в одному високогірному містечку в Гімалаях на висоті 3600 метрів над рівнем океану. Два дні терпіли від гірської хвороби, спричиненої кисневим голодуванням. Дощі тут практично не перепадають, бо від трьох кілометрів і вище хмари попросту не формуються. Тому тут немає жодної рослинності. Лише каміння, пісок і лід. Дивишся на ті гори і складається враження, ніби тут зупинився час. Усвідомлюєш, що ці верхи вже простояли мільйон літ, але стільки ж, а то й ще довше стоятимуть непорушно й надалі, і нічого з ними не станеться. Це дуже сприятлива місцина для медитації. Сувора обстановка спонукає задуматися над сенсом життя і мовби велить зректися світу марнот.

Наш, західний, світ такий метушливий та гамірливий, що нерідко людській душі як жительці світу космічних гармоній в ньому нікуди подітись. А тут, на Сході, панує сприятлива для неї божественна тиша. Ми побували також у буддистських монастирях XI – XII ст. (Існує версія, що Будда – родом зі скіфського племені будинів). Брали участь у ритуальних молитвах в одному з храмів, де вже тисячу літ триває ненастанне моління. Як почалося воно ще тоді, коли було введено в дію культовий дім, так і досі там позмінно моляться два монахи, виспівуючи заразом священні тексти і б’ючи в барабани. Там хороші містичні, намолені місця, скрізь відчувається висока духовна, благодатна енергетика… Невмируща спадщина аріїв.