Питання про початки національної історії – одне з головних для кожного народу. Недарма ж наш перший вітчизняний літопис починається із запитань: «Звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити?». Не дивно й те, що ті, хто прагне стерти історичну пам’ять українців, намагаються приписати «вигадування» України чи то Володимирові Леніну, чи Яну Потоцькому, чи то австрійському генштабові. Та облишмо несмішні анекдоти. Важливі запитання потребують серйозних відповідей. А для цього треба розуміти, про що, власне, йдеться – про історію певного етносу чи держави, чи про минувшину жителів різних походження й віри тієї землі, на якій розташована наша Батьківщина.

Про Україну як єдиний, окреслений географічний і культурний простір ми цілком можемо говорити принаймні зі скіфських часів. Зрештою, описана Геродотом Велика Скіфія територіально майже цілком збігається із сучасною Україною, точніше – «землею від Сяну до Дону» (та від Чорного моря до поліських боліт – додамо). А ось з історією української державності складніше. Бо держава тих же скіфів виникла набагато пізніше – і в Криму, тобто на південній периферії тієї самої Великої Скіфії. Та й територія цієї держави – навіть за часів її найвищого піднесення – не виходила далеко за межі Чорноморського узбережжя. Звісно, про те, що скіфи, безумовно, не були етнічними українцями, годі й казати.

Про етнічних українців важко говорити і в ранньому середньовіччі. Хоча населення тієї ж Русі було таки переважно слов’янським, на відміну від кримської Скіфії. Саме з київських князів зазвичай починають й історію української державності. Але ж варто нагадати, що й Русь насправді була лише північною периферією літописної Великої Скіфії. Руська земля у початковому (або ж «вузькому») розумінні цього слова охоплювала Київщину, Переяславщину і Чернігівщину, тобто лише «далеку Північ» сучасної України. Поза нею перебували навіть Волинь з Галичиною, а про Поділля і степові землі й казати поготів.

З часом Русь, звісно, стала більшою. Але за правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого експансія відбувалася насамперед на захід та на північ – тобто за обрії й геродотової Скіфії, й теперішньої України. Степ же постійно залишався «за межею», під контролем кочовиків – печенігів і половців. Навіть династичні шлюби останніх з князями Русі не перетворювали ці землі на єдине державне ціле з володіннями Рюриковичів.

Не подолало поділу між двома «світами» й Королівство Руське – ні за часів короля Данила, ні тим більше за його нащадків. Та й як могло бути інакше, коли його володарі мали справу вже навіть не з половцями, а з монголами, які підпорядкували собі не лише степ, а й уже згадану «начальну Русь» з Києвом.

З другого боку, саме під владою Улусу Джучі (або ж Орди, як цю державу йменують у пізніших літописах та популярній літературі) було зроблено перші кроки до стирання тієї самої «степової межі» – хоча й під примусом «згори». Показово при цьому, що внутрішній устрій руських князівств завойовники фактично не змінювали, натомість у степу активно засновували міста, заселяючи їх зокрема й вихідцями з півночі. Робили це суто із практичних міркувань, але тим самим хани готували наступний крок – поширення ладу, який у загальних рисах вже склався на Русі, далі на південь. Сучасною мовою це б назвали «освоєнням» або ж навіть «поглинанням» Руссю колишнього «половецького поля».

Самі Чингізиди зробити цей крок не могли, і вони й не ставили перед собою таку мету. Та й місцеві жителі – принаймні осіле населення – сприймали монгольських володарів як зайдів, чужинців, котрі нав’язали свою владу силою. Тож потрібні були «свої», або ж ті, кого сприймали б за своїх. Оскільки ж безпосередніх нащадків Рюриковичів і Романовичів, здатних позбутися ханської влади, тоді вже не залишилося, за цю «місію» взялися їхні найближчі родичі – Гедиміновичі.

Звісно, за походженням ця династія була литовською, і її представники ніколи про це не забували (з письмових джерел знаємо, що Ягайло й Вітовт, скажімо, спілкувалися між собою саме рідною для обох литовською мовою). Але й Рюриковичі завжди трималися версії про своє варязьке походження – навіть якщо шведською не володіли. За середньовіччя в цьому не було нічого дивного – етнічне походження володарів не мало вирішального значення. Але у відносинах з підданими русинами Гедиміновичі принаймні намагалися поводитися як «законні спадкоємці» володарів Русі й не нав’язувати нові порядки там, де в цьому для них не було критичної потреби.

Корона Руського королівства Любарту Гедиміновичу взагалі дісталась у спадок – адже він був зятем князя Андрія, правнука короля Данила. Ольгерд Гедимінович теж успадкував Вітебське князівство від тестя, так само з роду Рюриковичів. Надалі, щоправда, довелося й повоювати. Але, зрештою, Любарт утримав владу над Волинню. А Ольгерд підпорядкував собі більшу частину нинішньої Білорусі. Після того уклав союз із темником Мамаєм, правителем західної частини Улуса Джучі.

Мамай не міг стати ханом, бо не належав до Чингізидів. Проте зводив на престол у Сараї лояльних до себе володарів. І так захопився цією боротьбою, що дозволив Ольгерду як своєму союзникові прибирати до своїх рук не лише колишні князівства Русі, а й степові уділи, які «цілком випадково» опинилися без правителів, – за тієї умови, що князь буде сплачувати за них данину.

До 1358 року під владою Ольгерда опинилися Чернігів і Сіверщина, 1362-го – Київ, і майже одразу – Поділля, що з часів Батия перебувало у володінні монгольських намісників.

Легендарна битва на Синіх Водах, відома з пізніших джерел, якщо й була насправді (в чому є великі сумніви, як і в тому, що відбувалася вона саме на Поділлі, а не в іншому місці), могла не мати до цих здобутків жодного стосунку, проте для істориків вона є зручною «реперною точкою», що позначає «перехід» Ольгердом тієї самої «степової межі». Втім, і на цьому князь не зупинився, бо в 1374 р. приєднав до своїх володінь ще й більшу частину Дністровського уділу, який колись належав темникові Ногаю.

Син Ольгерда Ягайло – вже після того, як став ще й польським королем, – закріпив за собою Галичину, але, зрештою, змушений був поступитися владою над Великим князівством Литовським (ВКЛ – одна з найбільших європейських держав пізнього середньовіччя, що існувала впродовж 1236 – 1795 рр. (з 1569-го – у складі Речі Посполитої, і за доби своєї найбільшої могутності поширювала владу на терени сучасних Литви, Білорусі, більшої частини України, крайнього заходу росії, невеликих частин на сході Польщі (Підляшшя), Молдови та півдні Латвії (Курземе, Земгале). – Ред.) своєму кузенові Вітовту. А той продовжив «рух на південь», скориставшись війною Улуса Джучі з Тамерланом. Вітовт надав притулок кримському намісникові Таш-Тимуру, а потім і самому ханові Тохтамишу (між іншим, переможцю Мамая). В обмін на це хан остаточно відмовився на користь князя не лише від усього Правобережжя Дніпра, а й від більшої частини Лівобережжя – принаймні до річки Самара. При цьому уступка була довічною – за приєднані землі навіть не треба було сплачувати ханові данину.

Саме в цей час ще один представник Гедиміновичів – Федір Коріятович – став правителем Мукачівської домінії, а фактично всього Закарпаття. Так під владою однієї династії – вперше в історії! – опинилася більша частина сучасної України. І то був не формальний, а фактичний, чи, як тепер кажуть, ефективний контроль над територію.

(Герб Гедиміновичів. Вплив тризуба – символу спорідненої династії Володимира Великого – очевидний)

Вітовт сучасникам запам’ятався заснуванням на приєднаних територіях опорних пунктів – міст, фортець, спостережних веж (навколо яких, втім, уже невдовзі виникали поселення). Найвідоміші з них тягнулися ланцюжком уздовж Дніпра і Чорноморського узбережжя – Вітовтова митниця, Тягиня, Дашів, а можливо, й Коцюбіїв (хоча повідомлення Длугоша особливої довіри не викликають).

Показово, однак, що майже всі з них будували на місцях, обжитих за часів Чингізидів, якщо не раніше (та ж Вітовтова митниця постала на місці ханської резиденції Догангечіт). І жителі цих опорних пунктів не з’явилися «нізвідки». По-перше, осіле населення в степах існувало завжди (зокрема й слов’янське) – досить лише згадати про бродників (населення нижнього Дніпра, узбережжя Азовського моря, нижнього Дону й Подунав’я XII – XIII століть східнослов'янського походження, яке деякі дослідники вважають одним із прототипів пізніших козаків). По-друге, володарі Улусу Джучі, зокрема хани Тохта і Узбек, заохочували переселення до степових міст вільних людей і з Русі, і з інших країв. Й оскільки цей рух тривав, то очевидно, що переселенці почувалися тут краще, ніж там, звідки вони перебрались.

А ще з часів Вітовта починається землеробське освоєння степу. Цьому сприяли принаймні дві обставини. Перша – нова влада вже не надавала переваги скотарям-кочовикам, які за Чингізидів були привілейованою верствою і утримували кращі землі під пасовиська. Друга – розвиток технологій. До XIV століття просто не існувало плугів, здатних впоратися зі степовими чорноземами. Лише з появою так званих асиметричних лемешів (а хронологічно це збіглося саме з поширенням влади князів на південь) стало можливим господарське освоєння степів. До речі, «підняти» цілину були спроможні лише вільні селяни, а не кріпаки. Тобто і в цьому разі особиста свобода була умовою господарського розвитку краю.

Отже, йшлося не лише про механічне «поширення» Русі на південь, а й про великі суспільні зміни у цій новій, «великій» Русі, що тепер охоплювала більшу частину сучасної України. Зміни, які, з одного боку, були результатом інтеграції двох традицій – давнішої держави Рюриковичів та степу, а з другого – логічним наслідком суспільного й господарського розвитку земель по обидва боки колишньої «степової межі». Змінюючись, Русь ставала іншою, ставала, власне… Україною – хоча ця назва за часів Гедиміновичів лише з’явилась і її використовували радше як локальний топонім (на відміну від доби Речі Посполитої, коли нею стали позначати землі Русі, які опинилися під владою польської корони).

У контексті нових (або забутих старих, якщо казати про єдність скіфської доби) українських реалій експансія Володимира Великого та його нащадків на північний захід і приєднання до Русі басейну Верхньої Волги виглядала лише випадковим епізодом, примхою, дивним відхиленням від магістрального напряму історичного розвитку, необґрунтованим ані політично, ні тим більше економічно, бо насправді жодної потреби зазіхати на далекі волзькі шляхи в Київської держави не було (важливіше було контролювати усю течію Дніпра, чого, власне, й прагнули Гедиміновичі). Опановуючи степ, Русь «поверталася» до самої себе.

Звісно, за правління Вітовта цей процес лише починався. Надто слабкою була державна і військова структура Великого князівства. Надто великими були території, приєднані до нього за лічені десятиріччя. Власне, цим можна пояснити й те, що Вітовт не зміг приєднати ні Азовське узбережжя, ні Крим. Втім, він знайшов вихід. Усвідомивши обмеженість власних ресурсів, князь зробив ставку на самостійницький «кримський проєкт». Недарма ж він так довго надавав притулок біженцям з Улусу Джучі.

Першим кандидатом у володарі незалежного Криму був син згаданого Таш-Тимура – Девлет-Берди. Але перший млинець вийшов нанівець, бо той втягнувся в боротьбу за престол у Сараї, і навіть три дні побував великим ханом перед тим, як зникнути безвісти. Тоді на сцену вийшов Хаджі Герай, небіж Девлета-Берди. Хаджі цікавив сам Крим. Але сил, зібраних за допомогою Вітовта, виявилося замало. Претендента з півострова вигнали.

Втім, Хаджі виявився людиною впертою, і вже після смерті Вітовта в союзі з його спадкоємцями ще двічі здобував владу над Кримом. Аж поки 1441 року – у присутності офіційного представника тодішнього великого князя ВКЛ – його не проголосили таки «ханом Криму».

Щоправда, ідилія в стосунках ханів і великих князів ВКЛ тривала недовго. Вже син Хаджі Герая – Менглі Герай – круто змінив політичну лінію батька. З одного боку, вимушено, адже в Криму з’явилися османські війська і хан мусив визнати себе васалом султана. З другого, Менглі Герай – цього разу цілком самостійно – уклав союз із москвою. І розпочав грабіжницькі напади на володіння Гедиміновичів, мовби ожививши згадки про походи Батия. Зокрема руйнування Києва, на думку багатьох дослідників, після тодішнього захоплення міста кримцями були навіть більшими, ніж у XIII ст.

Відтоді плюндрування південних володінь Великого князівства відбувалося регулярно – звідси й пізніша легенда про Дике поле, яке, правда, не було знелюдненим ані за часів Улусу Джучі, ні за Вітовта, ні навіть пізніше. Все ж втрати були справді великими, бо до знищення міст і селищ додалося виведення ясиру – бранців, яких потім продавали на ринках Кафи і Стамбула. Причому невільників готували, як кажуть, у «промислових» масштабах, які можна порівняти хіба що з атлантичною торгівлею темношкірими рабами.

Обороняти «українні землі» силами великокнязівського війська було неможливо – не таким уже й великим та маневреним воно було. Тож тамтешнім жителям довелося покладатися насамперед на власні сили. Стратегічною ж відповіддю на напади південних сусідів стала поява козацтва. Самодіяльної, самоврядної, а головне – озброєної верстви. Безумовно, шанси козаків у боротьбі з легкою степовою кіннотою певною мірою урівнювала поява вогнепальної зброї – на українських землях вона з’явилася саме за доби Гедиміновичів. Але головне полягало в іншому – козаки самі були степовиками, і навіть ті з них, що переселялися з півночі, швидко переймали звичаї та спосіб життя давніх жителів цих країв.

Поява козацтва, яке швидко стало втіленням «українства», була наступною «реперною точкою» в історії нашої країни, яку вже невдовзі в європейській літературі почали називати не інакше як «країною козаків». Завдяки йому степ остаточно став українським. Але не варто забувати, що й «покозачення» Русі розпочалося за тієї ж «довгої» доби Гедиміновичів. І було, безумовно, підготовлене започаткованим ними «освоєнням» Руссю південних теренів – від Черкас до майбутнього Запоріжжя. Гедиміновичем, між іншим, за поширеною і визнаною багатьма істориками версією, був і Дмитро Вишневецький, легендарний «Байда», чию роль у становленні козацтва і появі Запорізької Січі важко переоцінити.

Зрештою, до тієї самої великої родини належав і князь Ярема – найвідоміший опонент Богдана Хмельницького, і його син Михайло, останній Гедимінович на польському та литовському престолі. Щоправда, жили вони вже за іншої доби – за епохи Речі Посполитої, коли Україна заявила про себе під власним іменем на всю Європу й на весь світ.