Михайло СТЕФАНЮК: Музика – найбільший дарунок Бога людині

1 жовтня весь світ відзначає Міжнародний день музики. День, коли потрібно не лише говорити про музику, а й творити та слухати її. Напередодні цього, без сумніву, "наймузичнішого" дня у році спілкуємося з доцентом кафедри академічного та естрадного співу Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника заслуженим діячем мистецтв України Михайлом СТЕФАНЮКОМ. Розмовляємо про музичне середовище Івано-Франківська, його слабкі та сильні сторони, вокальні студії та розвиток фестивального руху в місті, а також про найцінніший скарб нашого народу – українську народну пісню.

– Пане Михайле, після закінчення Львівської консерваторії ім. М. Лисенка Ви працювали в Івано-Франківському музичному училищі ім. Д. Січинського, сьогодні викладаєте сольний спів в Інституті мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника. За роки своєї багаторічної педагогічної діяльності чи не помітили серед молоді спаду інтересу до музичних та співочих професій?

– Згадуючи свої молоді роки, зауважу, що тоді українська народна пісня була масовою. Її можна було почути набагато частіше, аніж сьогодні: співали і на весіллях, і на вечорах… Сьогодні не часто на якихось забавах чи святах люди співають. Ще середнє і старше покоління співає, а молодь, на превеликий жаль, мало цікавиться народною піснею. Мої молоді роки припали на період розквіту української музики. Тоді почав творити Володимир Івасюк – геній, основоположник української естради. Згадайте Мареничів - ці троє талановитих людей перевернули музичний світ, після них зазвучала неймовірна кількість пісень. Ми знали ці композиції, але вони були трохи призабуті, і коли це тріо виконало їх у своєму трактуванні, їх одразу заспівав народ.

Ті, хто цікавиться музикою, тягнуться до професії, тому що не можна любити те, чого не знаєш. Коли студенти вивчають музику, вокал, у них з’являється ця любов. Скажу відверто, хотілося, щоби засоби масової інформації більше популяризували найкращих українських виконавців і минулого, і сучасності. У нас є що показати. За статистикою, маємо більше 300 000 народних пісень на обліку. А, скажімо, в Росії – лише близько 12 000. Це засвідчує, що українці - надзвичайно давній народ. Такої різножанровості народних пісень, мабуть, ніде більше немає.

Під час вступних іспитів зі спеціальності запитав одну абітурієнтку, яка займається сольним співом і має свою вокальну студію, з чого вона починає уроки з маленькими дітками. Відповіла, що старається співати з ними переважно англійською мовою. Нічого не маю проти англійської пісні, але сумніваюся, що в англійських школах виховують своїх дітей на німецькій чи французькій музиці. Такого немає ніде. Ми повинні зрозуміти, шо ми не є біднішими, аніж англійці, французи чи італійці

– Українські пісні, без сумніву, - неоціненний скарб. Наскільки ми зуміли його зберегти та передати наступним поколінням?

– Зберегти – це просто записати і поставити під сукно, але, по суті, їх ніде немає. Добре, що хоч це є, адже в будь-який момент їх можна витягнути з-під того сукна і показати. Не можу сказати, що нині дуже популяризують українську пісню, навіть у професійних закладах - філармоніях, будинках культури тощо. Нині бачу тенденцію – «догодити публіці», коли професійні музиканти, співаки грають лише ту музику, яку, на їхній погляд, стовідсотково сприйме глядач. Вони погано знають нашу публіку. Нам доводилося співати старовинну вітчизняну музику, класику, і ніхто з глядачів не вийшов із зали. І таких прикладів багато. Розумію, що підготовка класичного твору потребує багато часу… Та й народна пісня… Ви думаєте, що народну пісню не треба готувати?! То не тільки слова вивчити, а треба вникнути, коли ця пісня з’явилася, скільки їй років, що вона відображає. Вона також колись мала і композиторів, і авторів. «Чорнії брови, карії очі», «Взяв би я бандуру», «Вечір надворі», «Місяць на небі, зіроньки сяють»… Їм по 300-400 і більше років. Тоді пісні не записували на ноти, вивчали на слух і передавали з уст в уста, і вони дожили до наших днів. Це геніальні твори. Вони з’явилися задовго до творів таких великих композиторів, як Моцарт, Бетховен тощо. Значить, у нас були свої «бетховени» і «моцарти». Українському менталітету притаманне відчуття меншовартості, його потрібно позбуватися якнайшвидше і вчитися гордитися своїм.

Впевнений, що коли нашій молоді подати українську пісню на належному рівні, вона візьме її на озброєння. Нещодавно прийшов до мене студент, першокурсник, і каже: «Я дуже люблю Дмитра Хворостовського, захоплений його голосом, завжди його слухаю». Відповідаю, що це, без сумніву, великий баритон світового рівня, і даю послухати українських співаків – Бориса Гмирю, Павла Кармелюка, Степана П’ятничка. Наступного дня він приходить до мене і каже: «Михайле Павловичу, думав, що то вже нічого кращого немає, але ці виконавці мене вразили, це надзвичайно високий професійний рівень виконання». Це означає, що наша молодь може оцінити високе вокальне мистецтво. Не треба нікому нічого нав’язувати, потрібно, щоб молодь пізнавала українську пісню і щоб музика звучала, навіть у маршрутних автобусах. Але над цим потрібно працювати, випускати високоякісні записи, щоб була підтримка на державному рівні, щоб і місцева влада була зацікавлена в цьому.

– Справжнім модним трендом стало піддавати народні пісні сучасній обробці. Як Ви до цього ставитеся? Чи не «вбивають» сучасні ефекти душу старовинної композиції, її глибокий зміст?

– Частково погоджуюся з цим твердженням, тому що, на превеликий жаль, такі обробки роблять не професійні композитори, які не мають відповідної освіти і підготовки, не знають законів гармонії тощо. Адже коли змінюють саму структуру народної пісні, навіть втручаються в мелодію, виходить зовсім інша композиція. Нещодавно слухав українську народну пісню «Ой, де ти йдеш», я її не впізнав, адже від неї залишився лише текст, мелодія – зовсім інша. За такої умови композиція втратила свій шарм, стала нецікавою. Народна пісня пройшла століття, за цей час вже так відшліфована та відфільтрована, що не так просто додати до неї сучасну стилістику і не зіпсувати. Я не проти сучасних обробок народних пісень, але все потрібно робити мудро і з трепетом. Сучасний слухач, без сумніву, не може жити за тими нормами, які були 200-300 років тому, втім, саму мелодію і структуру пісні не варто змінювати.

Знаю дуже цікаві сучасні обробки пісень, але це робота майстрів. Це не так просто. Миколі Леонтовичу в хоровій музиці немає рівних, кращого композитора, напевно, світ не знає. Його обробки народних пісень – вершина хорового мистецтва.

Музика не може бути модою, пісні мають мати виховний характер, а не розважальний. Адже українська народна пісня показує наше минуле, сьогодення, викриває неправду, возвеличує народ чи певні історичні події.

– Якщо говорити про професійне музичне середовище Івано-Франківська, наскільки воно багатогранне та розвинене?

– Професійне мистецтво – це основа культури, якщо воно не буде представлено на належному рівні, то навряд чи буде в нас добре майбутнє. Сьогодні держава має піклуватися про оперні театри, філармонії, симфонічні оркестри, музичні школи та ін. Ми можемо гордитися тим, що в області працює більше 50-ти музичних шкіл. У Чехії 10 мільйонів населення і 10 оперних театрів, в Україні – 42 мільйони і 6 оперних театрів. На базі нашої філармонії з аншлагом пройшла опера «Весілля Фігаро» Моцарта. Показали її ще раз і, на превеликий жаль, на цьому все закінчилося. А Хмельницька філармонія вже поставила шосту оперну виставу. Молодь тягнеться до високого, тож дайте їй можливість його послухати. Потрібно виховувати освічену і грамотну публіку.

Слабкою стороною професійного музичного середовища є те, що митці не завжди слухають один одного, не прислухаються до колег, а в спілкуванні можна багато чого навчитися. Також у нас немає критики. Наша критика – це обливання брудом один одного за кутом будинку. В очі гладимо один одного, усміхаємося, а поза очі – критикуємо. Мені потрапили до рук польські газети 30-х років минулого сторіччя, в кожному номері там є рецензії на виступи тих чи інших виконавців. Добре знаємо: якщо когось критикують, це означає, що він щось може. Якщо вас не критикують, – ви не цікаві. Критикують лише сильних і талановитих! Тому нам потрібно більше спілкування, професійних дискусій, можливо, на телебаченні проводити круглі столи митців. Це ж цікаво - послухати музикантів, акторів, художників, щоб люди могли задати їм у прямому ефірі запитання. Чому ж не робити такі виховні передачі?! Чому не розповісти про місцевого композитора чи співака?! В Івано-Франківську є люди, які мають колосальні фонотеки і з радістю поділилися би своїми записами з радіостанціями, телебаченням, щоб усі змогли почути унікальну музику

– В Івано-Франківську працює чимало вокальних студій, де діти мають змогу навчитися азам співу та отримати фундамент до професійної музичної кар’єри. Як Ви оцінюєте це явище, наскільки важливо майбутнім професійним співакам вчитися вокалу змалку?

– Вокал як професія більше підходить дорослим, бо далеко не завжди дитина, яка співає в дитинстві, може добре співати дорослою. Після мутаційного періоду голос може знівелюватися і стати нецікавим. Маємо приклад знаменитого італійця Робертіно Лоретті чи Олександра Подоляна з Вінниччини.

Нещодавно мав честь бути членом журі на фестивалі «Золотий тік» у Бурштині. Такого різноманіття прекрасних голосів ще не чув. Було близько 70-ти дітей. Якщо лише частина цих голосів піде далі, ми будемо мати колосальних співаків.

Дитячі вокальні студії, без сумніву, потрібні. У нас є такі критики, котрі постійно повторюють: «Навіщо стільки вокальних студій? Якась там Маруся, Ганнуся, Андрійко самі співати не вміють, а вже відкрили школу». Ми повинні розуміти, що життя відділить зерно від полови, батьки не будуть водити свою дитину туди, де не зможуть її навчити. Люди, які відкривають вокальні студії, далеко не завжди лише за грішми женуться таким способом, серед них є дуже багато талановитих педагогів. А де вони ще наберуться досвіду і практики?! В Україні немає такого закладу, який готує педагогів із вокалу. Викладати вокал – не така проста справа, як може здатися на перший погляд, і далеко не кожен співак може викладати. Іноді людина, яка не має захмарних вокальних здобутків, є прекрасним педагогом, вміє достукатися до дитини. Урок музики, вокалу має імпровізований характер, до нього неможливо підготуватися, потрібно мати такий багаж знань, який допоможе впоратися з усіма несподіванками.

– Останнім часом динамічно розвивається фестивальний рух. Як в Івано-Франківську зокрема, так і на Прикарпатті загалом проводять дуже багато фестивалів: музичних, історичних, книжкових, гастрономічних тощо. На вашу думку, яку нішу все ж не заповнено, яких фестивалів бракує?

– Хотілося, щоб такі заходи все ж таки проводили професіонали. Художній рівень дуже багатьох фестивалів, які проводять у місті та області, не відповідає жодним критеріям. От, наприклад, на один із тутешніх всеукраїнських фестивалів приїхали виконавці лише з Тисменицького та Коломийського районів. Тим часом на заході такого рівня мають бути представлені колективи хоча б з половини областей України. Така ж ситуація з міжнародними фестивалями - тільки з’явився, а вже міжнародний. Втім, конкурси та фестивалі, які з’являються нізвідки, так і зникають, бо є нецікавими. На мою думку, більше половини конкурсів, фестивалів – це просто «тусовки», які не мають високого мистецького рівня.

– Напередодні Міжнародного дня музики не можу не запитати, що для Вас означає музика, пісня?

– Щасливий, що народився в сім’ї, де з самісінького дитинства чув українські народні пісні. Мій дідусь Іван мав дуже гарний голос, завжди, повернувшись з роботи, поки мама з бабусею готували вечерю, брав мене на коліна і співав. Дуже добре співала мама. Вона була надзвичайно вразлива. Бабуся була високоосвічена, вона не співала, але любила слухати. Знала, що я люблю пісні, і коли по радіо «крутили» музику, підкручувала «брехунець», а я сидів і затаївши дихання слухав. Пам’ятаю, як звучала по радіо пісня «Засвіт встали козаченьки», соліст - Іван Козловський. Я хотів ще раз її почути і так засмутився, що це було неможливо…

Ще з дитинства музика стала моїм диханням. Зрештою, не думав, що буду музикантом, співаком, мені просто подобалося слухати пісні, музику. Потім пробував співати, спочатку не все виходило. Вчитися не було в кого, мій старший брат непогано грав на гармонії і ми з ним співали. Як підросли, стали співаками на все село (Михайло Стефанюк родом із Чорнолізців Тисменицького району. – Авт.), співали на весіллях.

Музика є невід’ємною частиною людського єства. Не лише для мене - напевно, для всіх. Музика – це найбільший подарунок, який Бог дав людині. Коли нам важко – співаємо, добре – співаємо, коли зустрічаємося з друзями і близькими – співаємо, прощаємося – також співаємо. Музика є всюди, це наше минуле і майбутнє.

Розмовляла Ольга МОНЧУК.