Ірина МАГРИЦЬКА — філолог за фахом, журналіст за покликанням, дослідниця Голодомору 1932—1933 років, кавалер ордена Княгині Ольги III ступеня. Півтора року тому була змушена виїхати з Луганська, в якому прожила все життя, адже за патріотизм і любов до України увійшла до «розстрільного списку» сепаратистів. Спершу починати все пробувала в Білій Церкві. Нині пані Ірина зі своїм чоловіком заслуженим журналістом України Олександром Крамаренком живе в Івано-Франківську, викладає в університеті нафти і газу й дуже радіє, що живе в місті, де так органічно бути патріотом своєї землі. З Іриною Магрицькою розмовляємо про адаптацію до нового міста, про будні в Івано-Франківську та головну справу її життя — дослідження геноциду українського народу XX століття.

— Коли і чому вирішили досліджувати тему Голодомору?

— 2000 року. Це вийшло випадково, коли я працювала на кафедрі української мови Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка. Ми з викладачами кафедри організовували фольклорно-діалектологічні експедиції в села Луганської області, де записували на диктофон живе мовлення людей. Місцевим жителям ми ставили різноманітні запитання, просили розповісти про обряди, традиції їхнього села, природу тощо. Головне було зафіксувати текст, потім ми розшифровували ті записи і видавали збірники своїх експедицій, де був представлений мовний образ тієї чи іншої території. Одним із наших запитань було: що у вашій пам’яті було найтрагічнішого? Більшість людей говорили, що найстрашнішою була навіть не Друга світова війна, а Голодомор 1932—1933 років. Тоді я вперше почула про те, що матері їли своїх дітей, люди спухали від голоду… Бувало так, що я навіть відверталася, аби люди не бачили моїх сліз.

А коли взялася розшифровувати записи з тієї експедиції, ще більше усвідомила жах цієї трагедії. І я почала розпитувати луганських істориків, чи досліджували вони тему Голодомору, чи організовували тематичні експедиції у села, записували спогади очевидців. У відповідь чула: «Ні, бо грошей немає». Коли зрозуміла, що історики не їздять по селах, а старенькі люди вмирають, вирішила, що треба самій дослідити якомога більше сіл. І на громадських засадах як ентузіаст, подвижник упродовж 2003—2007 років під час своїх відпусток разом із професійним оператором їздила в села Луганської області й записувала спогади людей, які вижили після Голодомору. Обстежила майже 300 сіл. Люди розповідали надзвичайно моторошні і страшні речі: як цілі села вимирали від голоду і тоді на сільських радах вивішували чорний прапор, як у могили клали до ста людей, як трупи лежали на вулицях і їх ніхто не забирав, бо нікому було...

Зібрала величезний матеріал, який вилився в книжку «Врятована пам’ять. Голодомор 1932—1933 років на Луганщині: свідчення очевидців». Разом з моїм чоловіком Олександром Крамаренком створили документально-публіцистичний фільм «Закляття безпам’ятства», куди ввійшли розповіді тих людей, у яких я брала інтерв’ю.

2007 року за цю колосальну дослідницьку роботу президент Віктор Ющенко вручив мені орден Княгині Ольги III ступеня. Я філолог, але взялася за тему історії, адже вважаю, що без знання найтрагічнішої сторінки нашої історії український народ не стане нацією. Це головна справа мого життя. Я не змогла залишити цю тему невисвітленою і чекати, адже люди, які пам’ятають голод 33-го, вмирають.

— Як відгукувалися про ваші дослідження Голодомору в Луганську?

— Книгу «Врятована пам’ять...» роздали у бібліотеки Луганщини. То я чула, як бібліотекарі казали: «Ми її виставляти на полиці не будемо». Не хочуть, уперто не хочуть, щоб люди знали правду. А коли торік у квітні показувала фільм своїм студентам у Східноукраїнському національному університеті ім. В. Даля, то один із них після перегляду підійшов до мене з мокрими від сліз очима і подякував за фільм, з якого він уперше дізнався, що в його рідному селі був такий страшний голод. Я спитала його: «Невже у школі впродовж 11-ти років не було жодного заходу, присвяченого цій події?». Він відповів: «Так, не було. І ніхто мені вдома про це не розповідав». Чому в родині про це не говорили, можна зрозуміти: люди боялися, влада тримала їх у страху. Якби хтось сказав, що голод спланувала влада, як і було насправді, то його одразу чекав би Сибір, Соловки чи розстріл.

— Наскільки вам складно було займатися просвітництвом у національно-патріотичному дусі вдома, в Луганську? Як це сприймали ваші земляки?

— Земляки сприймали нормально, просто не було цілеспрямованої роботи на державному рівні — з боку влади, місцевих засобів масової інформації, учителів… Коли я написала статтю «Кому вигідна неправда про ОУН-УПА», спитала своїх студентів, що вони знають про УПА, то вони відповіли: «УПА — це фашисти, вороги українського народу». Я знову їх запитала: «А хто вам це сказав, у підручниках таке написано?». Вони відповіли: «Ні, в підручниках написано, що вони герої, але вчителі нам казали: закрийте книжки і слухайте, що ми вам розповідатимемо». Педагоги виховували дітей на прикладі героїв «Молодої гвардії», Олексія Стаханова, Володимира Даля, в яких нічого українського не було. У Луганську в останні роки не було жодної україномовної школи. А де взятися патріотизму, якщо діти навіть рідної мови не чують?! Я потихеньку, як могла, докладала зусиль, щоби говорити їм правду. Мене називали на Донбасі бандерівкою, націоналісткою, але я просто людина, яка має державницьке мислення, яка хотіла, щоб люди там ставали не містечковими патріотами, які ненавидять усе українське, а патріотами українськими.

Багато писала на теми перейменування вулиць. У Луганську досі є площа Леніна, вулиця Леніна, є 12 (!) Ленінських провулків, стоять сім пам’ятників Леніну. Про це говорила, била на сполох, але ніхто цього не чув, а я за свою активність навіть зазнавала цькувань. Ніхто, мабуть, не заперечуватиме, що бути чесною, патріотичною, національно свідомою людиною на Івано-Франківщині і в Луганську — це не одне й те саме. Там, аби бути борцем за Україну, означало ризикувати своїм життям.

— Із початком неоголошеної війни на сході України яким стало ваше життя в Луганську?

— Розповім історію нашого виїзду з Луганська. 3 травня 2014 року ми з чоловіком були на своїй дачі біля міста Щастя. Ми вже збиралися їхати додому, як мені зателефонувала знайома правозахисниця і запитала: «Пані Ірино, де ви є?». Я відповіла, що на дачі. Вона знову запитує: «А куди ви збираєтеся зараз їхати?». Кажу їй: «Додому». А вона: «А хіба вам не відомо, що ви внесені до «розстрільного списку» «ЛНР»? Раджу додому не повертатися, тому що сепаратисти поставили на виїзді зі Щастя в Луганськ блокпост і перевіряють документи у всіх людей, що в’їжджають, відстежують осіб із того списку». Коли розповіла це чоловікові, він каже: «Ми вже додому не повертаємося, їдемо в другий бік — через Щастя, Старобільськ, Сватове на Харків, а далі будемо думати, куди поїдемо». Я розплакалася і кажу: «Ну як ми поїдемо, я ж у спортивному одязі, завтра на роботу треба йти…». А він мені: «Якщо хочеш залишатися живою, то треба їхати».

В Інтернеті я знайшла той список, мовою оригіналу він називається так: «Список лиц, проживающих в городе Луганске и действующих во исполнение целей преступной нацистской банды, захватившей власть в Киеве… Не дадим им спокойно жить на нашей родной православной земле!». У тому списку 27 людей — це викладачі університетів, громадські діячі, правозахисники, журналісти — словом, інтелігенція.

Отак ми виїхали з дому і від того часу на Луганщину вже не поверталися. Волею долі опинилися в Білій Церкві. Тож минулого навчального року я викладала в Київському обласному інституті післядипломної освіти педагогічних кадрів.

— А як вас «закинуло» до Івано-Франківська?

— Насамперед хочу сказати, що я патріот не Донбасу, а всієї України. Сподіваюся, що таким людям, які працювали для України, знайдеться місце в будь-якому куточку України. Я дуже люблю Західну Україну, своїх студентів двічі сюди привозила на Різдво. В Луганську боролася за впровадження української мови — і за це отримала від луганської влади звання «бандерівка». Ми вирішили приїхати до Івано-Франківська з надією на те, що в цьому місті й залишимося. Тут сприятливий клімат уже тим, що тут живуть патріоти, розмовляють українською, тож ми не будемо чужими серед місцевих. Крім того, спрацював ще той чинник, що в Івано-Франківську недорогі квартири порівняно зі Львівською, Тернопільською і навіть Рівненською областями. Керівництво університету нафти й газу поставилося до мене прихильно, надали роботу за фахом, тож тепер працюю доцентом кафедри філології та перекладу. Мій чоловік поки що не має роботи, хоча є заслуженим журналістом України, періодично його друкує газета «Галичина».

— Складно було звикати до нового міста, нових побутових умов тощо? Як минула адаптація?

— Я людина невибаглива в цьому плані. Уже майже вивчила місто, воно не таке велике, як Луганськ. Потроху звикаю. Особливих труднощів немає, хіба що побутового характеру, тому що не було змоги привезти сюди все нажите. Думаю, з часом все стане на свої місця. В Івано-Франківську ми живемо з липня цього року. Знаю одне: допоки в Луганську буде «еленерівська» влада, місця мені там не буде.

— А щодо студентського життя Івано-Франківська? Як вас сприйняли студенти? Чи відрізняються університети в Луганську і в нашому місті?

— Мені нескладно спілкуватися зі студентами, тому що я не лукавлю з ними, не ставлю себе вище за них, бачу в кожному з них особистість, і найголовніше — люблю їх. Тут викладаю і в студентів-іноземців, і в українців. Звичайно, з українцями легше спілкуватися, і не лише на навчальні теми, а й на теми широкого спектру: культурного, громадянського змісту. Коли студенти висловлюють свої думки, бачу, що вони відкриті й дуже патріотичні. У Луганську я намагалася виховувати своїх студентів справжніми громадянами, але більшість моїх колег, навпаки, прищеплювали їм антиукраїнські, антидержавницькі риси. Натомість тут такого немає. Студенти-іноземці вільно спілкуються українською і стають тут патріотами України, а не Росії. Тут панує український дух, мене це тішить, і для мене це дуже важливо.

— Ваше життя змінилося після переїзду до Івано-Франківська? Чи почуваєтеся чужою серед своїх?

— Ні, не почуваюся, тому що я громадянка України. Недавно спілкувалася зі своїм земляком поетом, лауреатом Національної премії ім. Тараса Шевченка Василем Голобородьком. Його твори перекладено на 14 мов світу, Василь Стус захоплювався його поезією. То він каже: «Не треба мене представляти донбасівцем, адже я — українець!». Я теж хочу сказати, що я — українка. Хотілося б, щоб влада ставилася до нас з повагою. Люди, які втекли зі східних областей, втратили все. Все, що самі нажили за багато років, що їхні предки нажили: квартири, все в квартирах, роботу, імідж, знайомих. І це не просто — так раптом усе кинути. Ми пережили неймовірний стрес. Інтелігенція, найкращі люди виїхали з Донбасу, і нам немає вороття...

Не треба казати, що на Донбасі всі погані, більшість людей, які виїхали звідти, — представники середнього класу з українською позицією, вони могли б своїми інтелектом і руками робити Україну кращою, якби до них держава повернулася обличчям. Пригадуєте, після вибуху на ЧАЕС усіх переселенців держава забезпечила квартирами. А ми залишені напризволяще, ми нікому не потрібні, і ніхто не поцікавиться: де ви живете? в яких умовах? чи маєте за що жити? Отакі-от проблеми. Я не хочу нарікати, ми ще з чоловіком непогано влаштовані, а є люди в гірших умовах. А що ж робити тим, у кого нема ні житла, ні перспективи? Лише їхати назад, на окуповану територію…

Державі треба було працювати над тим, щоб на Донбасі була Україна. А вона могла бути, якби з 1991 року був державний контроль, передусім в освітній сфері, у сфері культури, в засобах масової інформації. А якщо вчителі насаджували дітям ненависть до України, то звідки ж узятися тим патріотам?!