Героїчна пісня українського гурту «Антитіла» зворушила світ. Його лідер Тарас Тополя явив йому «Фортецю Бахмут». Це надрив емоцій з війни росії проти України, з її передової у давньому козацькому місті – найгарячішій точці нашої праведної борні з варварами-московитами.

Майже водночас вигулькнув бездарний трек репера Потапа (Олексія Потапенка) «Волонтер». Такий збіг – знаковий з огляду на те, що нарешті настав час відокремлювати українську пісню від москальського гицання. До дідька всіх «патапів» і «палякових»! «Кокошник» у їхніх головах назавжди, спалюй чи не спалюй його привселюдно. Пам’ятаємо, що наша пісня, за Тарасом Шевченком, «без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна та правдива, як Господа слово».

Не на життя, а на смерть місто Бахмут тримає оборону від окупантів. Залите кров’ю українських захисників, воно жене зайд з рідної землі й карбує перші кроки наступу. У запеклих визвольних боях під Бахмутом і його воєнних керунках навічно вписують імена герої України, зокрема й із Івано-Франківщини. Не повернулися з поля бою під Бахмутом і Донеччини в лютому цього року (поіменно за алфавітом із щоденного сайту обласної газети «Галичина»): Степан Бажик, Артем Бойко, Валентин Бутенко, Володимир Бучинський, Микола Волосянчук, Володимир Волошинович, Назарій Гавриш, Андрій Гайсан, Дмитро Гарасимович, Юрій Гелемей, Назар Гецко, Роман Граб’юк, Андрій Гуль, Віктор Гурбо, Роман Джуравець, Василь Долиб’яник, Михайло Дроздюк, Володимир Дронюк, Віталій Дудчак, Дмитро Журавель, Ярослав Залипка, Ігор Іваськевич, Олег Калініченко, Микола Калинич, Роман Капінус, Михайло Кознюк, Роман Костів, Юрій Коржук, Артем Лотвін, Мирослав Мельник, Михайло Николаїв, Сергій Новіков, Назарій Оліградський, Віталій Олексин, Роман Опар, Андрій Паньків, Ігор Паренюк, Сергій Правдивий, Роман Пронюк, Віталій Поліщук, Тарас Пукіш, Дмитро Сенчак, Михайло Снігур, Василь Стефанишин, Роман Солдач, Олександр Соцький, Василь Ткачівський, Андрій Ткач, Роман Товстуляк, Андрій Федьків, Сергій Фуфалько, Руслан Хмуляк, Василь Шийка, Дмитро Штанько...

Хочу ставити крапку, але є, на жаль, три крапки в переддень річниці повномасштабного вторгнення загарбників на нашу землю, коли пишу ці рядки. Занадто довгий список за неповний місяць. Така висока ціна нашої боротьби з ворогом. Біль і лють сплітаються воєдино. Немає вже сліз. Але сплакані очі дають міць для пам’яті й помсти, для тихої молитви... Для кожного і всіх у прихистку Бога. Тепер вони з Небес дають нам сил зі своїх сталевих сердець.

Довіряю фронтовим новинам із Бахмуту досвідченого військового кореспондента Андрія Цаплієнка на 23 лютого 2023 року: українські захисники не дають наступати ворогові.

Для московитів і досі місто Бахмут є Артемівськом, названого свого часу на честь військового варвара-чужинця. Чи не тому патологічному кремлівському брехуну путіну і всім наближеним до нього невігласам споконвіку українські землі стають поперек горла? Він не оминув здичавілої імперської риторики і в так званому посланні до федеральних зборів. Невже в тій залі сиділи бовдури, що жоден з них не наморщив чола? Крадії чужої історії зі своїм вождем є кривавими зомбі. З ними одна розмова: з твердю кулі на мозок без звивин.

Схоже, й Вікіпедія, до якої здебільшого всі все пишуть про що хочуть, підіграє нашим ворогам, бо багато чого переписала з їхніх брехливих джерел про походження міста. Але чи не дух козаків кріпить нині Бахмут?!. Українські історики документально довели, що фортецю на ріці Бахмут як повноцінне поселення збудували слобідські козаки Ізюмського полку в 1680 –1690 роках. Російська імперія постійно визискувала українців, перетворювала цей багатий соляними родовищами та покладами вогнетривкої глини й гіпсу на свою губернію.

Досі біографи талановитого скульптора, кінорежисера й драматурга Івана Кавалерідзе не можуть пояснити, як він, автор одних з перших і найкращих пам’ятників Тарасові Шевченку, Григорові Сковороді, Богданові Хмельницькому, княгині Ользі, апостолові Андрію Первозванному, іншим видатним постатям, міг працювати в Бахмуті над 30-метровим залізобетонним стовпом з образом більшовика Федора Сергєєва на прізвисько «Артем», від якого й перейменували давнє місто на Артемівськ. Гігантський пам’ятник ортодоксальному комуністичному діячеві митець змайстрував і в Святогірську. Лише влітку 2015 року в рамках декомунізації в центрі історичного міста знесли той монумент. Як не прикро, його перевстановили через чотири роки: не в середмісті, але все ж у публічному просторі. Проросійська місцева влада не зважала на протести українських активістів. Активно підтримувала її УПЦ МП.

Місто носило зросійщену назву з 1924-го по 2016-й. 12 квітня 2014 року сепаратисти проголосили в Артемівську так звану Донецьку народну республіку. Але через два місяці Збройні сили України звільнили місто від рашистів. 25 вересня 2015-го Артемівська міська рада з другої спроби ухвалила рішення звернутися до ВРУ про повернення місту історичної назви. Бахмут удруге народився в рідному найменуванні 4 лютого 2016 року. Тоді ж радянського наративу позбулися Маріуполь, що був Ждановим, і Луганськ, що носив клеймо Ворошилова.

Московити не знають і не хочуть знати історію міста. Вони хапаються за наголос у його назві. Не сприймають на другому складі, лише на першому. І тут брешуть, щоб хоч якось зачепитися. І знову грає їм на руку Вікіпедія з допущенням двох варіантів. Але історичні дослідження доводять правильність вимови з наголошеним другим складом.

Журналістка Катерина Жемчужникова в соцмережах навела два рядки з «Енеїди» Івана Котляревського про бахмутку. Мене зацікавив цей приклад. Так, у відомому творі класика нової української літератури в четвертій його частині читаю: «Пиріг завдовжки із аршин, І солі кримки і бахмутки, Лахміття розного три жмутки».

Іван Котляревський писав «Енеїду» понад два століття тому. Чудовий знавець української історії, культури, народного побуту. Він відкриває національний світ з його неповторністю барвистою мовою. Є майстром стихії слів найрізноманітніших семантичних груп. Більше того, в поясненнях слів у його творах є й інші «бахмутки» («бахмат») для означення бойових верхових коней.

Цитує Івана Котляревського двома рядками (я навела третій для уточнення наголошеного складу з римуванням: «бахмУтки» – «жмутки») Борис Грінченко у своєму словнику української мови. Наводить ті ж два рядки, але, замість «солІ» подає «солИ»: «Пиріг завдовжки із аршин І солИ кримки і бахмутки».

«Бахмутка» – сіль, яку добували в Бахмутському повіті. Так само й «кримки» пов’язані із сіллю з Криму.

Цікаве походження давнішої назви Бахмут. За дослідженням харківського історика й лінгвіста Ігоря Рассохи, Бахмут зберіг індоєвропейське трактування. У цьому ряду наводить назви рік Дніпро, Дунай, Айдар, Ворскла. Вони також мають індоєвропейське закорінення. За його книгою «Прародина русів», первинне значення Бахмуту походить від бука давніх лісів. Соляні поклади пізніше додали назві географічного забарвлення.

Сьогодні Бахмут – це згарища і руїни. Майже всі містяни залишили пекло війни. Евакуювався й завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький. Тепер він у Хмельницькому. Історик вірить у майбутнє свого міста, для якого чимало зробив. Адже саме в Бахмуті вперше на Донеччині був піднятий український прапор. І він усе робить, щоб про цю історичну віху знали краяни. Сталося це 1917 року. Так Бахмут визнав Українську Народну Республіку.

З історією міста пов’язаний початок літературної творчості донеччанина Володимира Сосюри. Він дебютував віршем «Чи вже не пора?», яким відгукнувся на події виборення українськості. На той час учень сільськогосподарського училища надрукував свої перші поетичні рядки в молодіжному журналі «Вільні думки». Він закликав ними: «Нам треба єднатись і з ворогом битись, Що з сміхом кайдани нам знову кує».

1918 рік, а наче про 2014-й, коли московити тимчасово окупували українську Донеччину. Автор знаної поезії «Любіть Україну» сьогодні актуальний пророчим баченням любити Україну «у годину негоди», «вишневу свою Україну» і «мову її солов’їну».

Збереглася документальна фотографія про українське козацтво у Бахмуті, що є найкращим свідком його історії. Вона й надихнула місцевого художника Сергія Садчикова на серію картин з минувшини козацького краю. Волонтери врятували його художні полотна з палаючого музею. Сьогодні виставка творчих робіт Сергія Садчикова розгорнута в Хмельницькому обласному художньому музеї. На жаль, невідома доля найголовнішої роботи митця «Перше підняття українського прапора в Бахмуті», яку він намалював навесні 2021 року. Картина, створена на полотні олійними фарбами, за розмірами сягає півтора метра на метр. На щастя, збереглась її фоторепродукція. 72-річний Сергій Садчиков, рятуючись від окупантів, виїхав до Німеччини. Узяв із собою документи і невелику сумку з одягом. Якби знав, що вона пропаде або знищать її, то взяв би із собою, попри труднощі евакуації, каже художник.

За картинами Сергія Садчикова можна відбудовувати Бахмут. Той Бахмут, що вцілів під час двох світових воєн, і лише тепер московити-варвари стирають його з лиця землі.

Заголовок і підзаголовки есею – з цитат із саундтреку «Фортеця Бахмут» гурту «Антитіла» . Ці та інші влучні вислови музиканти писали разом з бійцями на снарядах і били ними московитів. Ось вам, кляті вороги, від нас смертельне українське слово, що не щадить у бою. «Антитіла» знімали відео на передовій у Бахмуті. Це – реальні фронтові події. У кадрах – справжні військові, а не актори. Без постановок і сценаріїв. Українська артилерія б’є по ворожих цілях у найгарячішій точці світу. «Антитілам» не звикати до труднощів і страху на війні. Вони пів року воювали день у день. Їхній лідер Тарас Тополя – боєць і парамедик. Тепер вони знову пішли на війну, але як музиканти. Три доби були разом з українськими захисниками, де все справжнє: і гаубиці, і свист снарядів. Бахмут – символ перемоги у цій війні.

Щодня кліп дивляться сотні тисяч користувачів з України, Польщі, Латвії, Литви, Естонії, Німеччини, Франції, Італії, США... За два тижні – чотири мільйони переглядів і понад дев’ять тисяч коментарів. Музиканти присвятили творчу працю Збройним силам України і всьому українському народові. Тому така щирість у відзивах на пісню, яка мотивує, додає віри та люті. Люди відчувають справжність емоцій, пережитих і прожитих на передовій у Бахмуті.

За словами Тараса Тополі, головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний вдячний гуртові за кліп і правду війни в ньому. «Антитіла» дорожать подяками від українських захисників.

Звісно, що зйомки було узгоджено. Три дні й три ночі за мінусової температури надворі музиканти боролися на справжніх бойових позиціях разом з окремою артилерійською бригадою. Б’ють справжні гармати, що надали Україні її партнери. Є тут одна з найвисокоточніших артилерійських установок у світі.

Розповідає вокаліст Тарас Тополя: «По-іншому й бути не могло. Усе справжнє: мазут, порох, мороз, обвітрені обличчя і – лють».

Знімальна група, а це – режисер Віктор Скуратовський, оператор Сергій Бандерас, фокуспулер, механік камери Юрій Коновальський і продюсер, директор, музикант Сергій Вусик працювали однією командою з автором ідеї Кадімом Тарасовим.

Як зазначає Тарас Тополя, «Антитіла» доволі ризикували з професійною технікою. Мало хто наважився б привезти на передову обладнання вартістю більш як 300 тисяч американських доларів, надане благодійною фірмою.

Автор слів пісні «Фортеця Бахмут» – Тарас Тополя. Музику написали разом: він і Сергій Вусик. Синхрони знімали в Києві.

Імідж України, яка незламно бореться проти окупантів, Тарас Тополя з побратимами підсилили виступом як гості суперфіналу на міжнародному пісенному фестивалі Sanremо-23. Українця слухала 20-мільйонна авдиторія. Зі сцени він подякував за підтримку нашої країни в її нелегкій, але святій визвольній війні.

Творча команда «Антитіл» їде в зарубіжний тур. Перший виступ – у Лондоні, потім – у США.

«Фортецю Бахмут» наживо має чути весь світ, щоб раз і назавжди зупинити імперію зла, якою є росія.