Із Ярославом ЄФІМЧУКОМ, головою Івано-Франківської крайової організації Народного Руху України, автора цих рядків пов’язують роки спільної боротьби за здобуття й утвердження Української незалежної держави. Без таких людей, як Ярослав, важко уявити відновлення української державності три десятиліття тому.
Народився Ярослав у Караганді (Казахстан) на самісінький Великдень 29 квітня 1962 року. А вже 1967-го повертається разом із батьками із заслання до Радчі, родинного села його матері Марії Вацеби, що розкинулось у гористій місцевості на межі між східно-європейською рівниною і Карпатами. Рідний брат Славкового діда Григорій Вацеба (псевдо «Сулима») у роки німецької окупації очолював на Закерзонні надрайоновий провід ОУН Ярославщини, а потім у складі похідних груп пішов на Схід України утверджувати на цих землях проголошену у Львові 30 червня 1941 року українську державність. Повернувшись до рідної Радчі, Г. Вацеба очолює надрайоновий провід ОУН Станіславського повіту. До речі, добре знаний на Прикарпатті наприкінці 80-х років минулого століття політв’язень, член УГС нині покійний Василь Долішній був зв’язковим у «Сулими». Загинув Г. Вацеба героїчно в бою з енкаведистами 1 липня 1951 року на хуторі Ловаги неподалік Небилова тодішнього Перегінського району, залишивши своїй дочці Ганні прощальний лист від себе та її матері Марії Бабінчук (псевдо «Калина») – машиністки та медсестри Надвірнянського надрайонового проводу ОУН. Та це вже тема окремої публікації. А наразі ж розмовляємо з Я. Єфімчуком.
– Вивчаючи твоє родинне генеалогічне дерево, Ярославе, доходжу висновку, що наприкінці 80-х років ти просто не міг не брати активної участі у відновленні української державності, 30-річчя якої ми невдовзі святкуватимемо.
– Це справді так. 1988-го я випадково довідався про існування в Івано-Франківську культурно-наукового товариства «Рух». Почав відвідувати його заходи. А незабаром (якщо бути точним, то 28 листопада 1989-го) на пропозицію голови цього товариства Маркіяна Чучука, нині посла України в Пакистані, створив у Радчі осередок Народного Руху України. Відтоді й почав працювати на руйнування злочинного комуно-московського режиму й відновлення української державності.
Не можу не згадати про «золотий вересень» 1989-го. Тоді агонізуючий режим совдепії хотів урочисто відзначити 50-річчя «освобождєнія» Західної України сталінськими катами. У відповідь на це 17 вересня 1989-го на заклик В’ячеслава Чорновола та Івана Геля, який очолював Комітет із відродження УГКЦ у Львові, організували рухівський мітинг, приурочений до цієї скорботної дати. Ми, рухівці з Радчі, поїхали до Львова на цей патріотичний захід. Взяли із собою наші синьо-жовті стяги. Того пам’ятного для мене і багатьох патріотів дня Львів вирував. На всенародне віче зібралося понад 250 тисяч осіб. А після його закінчення учасники дійства вирушили в похід вулицями цього княжого міста, вимагаючи від влади реабілітації УГКЦ. У такий спосіб, пам’ятаючи Дем’янові Лази, галичани не дали змоги окупантам провести їхній червоний шабаш, приурочений до 50-річчя «освобожденія» Західної України.
– Пригадай, як на річницю більшовицького перевороту 7 листопада 1989-го ти брав участь у відкритті погруддя Тараса Шевченка в Іваниківці.
– Було це ще до утворення нашого рухівського осередку в Радчі. Задовго до цього краєзнавець, письменник, репресований Василь Гук, який учителював у сусідній Іваниківці, ініціював спорудження погруддя Кобзаря у цьому селі. Із зрозумілих причин його вчасно офіційно не відкрили. Сталося це аж 7 листопада 1989 р. Тоді наша ініціативна група зі створення осередку НРУ в Радчі у складі мене, Віктора Яремака, Ореста Вацеби, Остапа Іванишина, Василя Скорого, Миколи Бриндзея, Романа Вацеби, Романа Кондратіва, Василя Шиптура й інших пішла до Іваниківки, щоби взяти участь у відкритті погруддя Шевченка. Йшли ми із піднятими патріотичними синьо-жовтими стягами. В Іваниківці нас зустріли місцеві просвітяни та рухівці – теж із синьо-жовтими прапорами.
Натомість місцеві комуністи прийшли на цей захід із червоними прапорами. Правда, невдовзі вони покидали ці брудні шмати на землю. Найщасливішим з того був Василь Гук, який відсидів свого часу за наш синьо-жовтий стяг у московських концтаборах. Відкривали погруддя нашого Пророка під спів хорової капели із Радчі під орудою нині покійного лікаря Богдана Волосянка.
До речі, задовго до цієї події – на Зелені свята 1989-го – наші радчанці, і я в тому числі, були на панахиді у меморіальному сквері Івано-Франківська. За підготовку та проведення цього величезного патріотичного дійства потерпіли тоді член УГС, нині, на жаль, покійний Микола Кобрин, брати Сімкайли, які, до речі, підпільно відправляли Служби Божі у Радчі разом з владикою Павлом Василиком, а також і ти, Романе...
– Пригадую, як пізньої осені того самого 1989-го відбулося перепоховання жертв комуно-московських катів у Дем’яновому Лазі. Тоді, як на мене, й відбувся переворот у свідомості мільйонів українців, а Україна вийшла на фінішну пряму до відновлення нашої Незалежності 24 серпня 1991 року.
– Пам’ятаю, як я зі своїм однокласником Романом Струком фотографували черепи жертв комуно-московського терору на наших землях. Потім ці світлини я передав директорові музею у Дем’яновому Лазі. До речі, ми всі, рухівці, взяли участь у вшануванні пам’яті жертв комуно-московського терору в Дем’яновому Лазі 28 жовтня 1989-го. Думаю, ця дата, як ти слушно зауважив, стала точкою неповернення для України та українців у рабське минуле. Саме тому рівно через місяць – 28 листопада 1989-го – в Радчі відбулись установчі збори зі створення осередку НРУ, на яких мене обрали його керівником, а моїм заступником – згаданого В. Яремака.
На цих зборах, правда, я не був, бо саме того дня помер мій дідусь Михайло… А на засіданнях нашого рухівського осередку часто траплялися різноманітні провокації – наприклад, били вікна у Будинку культури. В січні 1990-го ми брали участь у «живому ланцюзі», присвяченому Дню Злуки, а 28 січня того ж року провели наш перший рухівський мітинг у Радчі. Паралельно почали підготовку до виборів до місцевих рад. Добре пам’ятаю, як допомагав нам у цьому і ти, Романе.
– А коли і за яких обставин ти познайомився з В’ячеславом Чорноволом?
– Сталося це наприкінці січня 1989-го року на мітингу в Івано-Франківську, організованому культурно-науковим товариством «Рух» на пам’ять про жертв сталінських репресій. На ньому мав виступати і В’ячеслав Чорновіл, але йому чинили перешкоди в дорозі, і він приїхав по закінченні мітингу. Того дня я вперше і поспілкувався з ним у парку ім. Т. Шевченка. А ближче познайомився з ним під час навчання в Київському інституті державності та демократії після проголошення української незалежності. Тоді ще застав живим пізніше загадково зниклого заступника голови НРУ та депутата Львівської обласної ради Михайла Бойчишина. А востаннє спілкувався із В. Чорноволом за місяць до його трагічної загибелі. Було це наприкінці лютого 1999 року, коли він приїхав до Івано-Франківська на засідання крайової ради НРУ…
– Здається, тоді саме відбувався розкол у лавах НРУ?
– Якраз із приводу цього і приїжджав до Івано-Франківська В. Чорновіл. Незадовго до цього один із його однопартійців сказав буквально таке: «Хоча Чорновіл і знамено, але треба його переступити і йти далі». На що один із його побратимів відомий український режисер, вистави якого були знаковими у 70-х роках минулого століття, Лесь Танюк відповів: «Що то за армія, яка топче свої знамена?».
– Та все ж перед нашим величним ювілейним Днем Незалежності варто б говорити не про рухівські розколи, а про добрі справи, які ми творили, наближаючи проголошення самостійної Української держави…
– Справді, як співається у нашому патріотичному славені націоналістів, «зродились ми великої години». Нам поталанило зродитись як особистості саме тієї великої години. Із глибин пам’яті виринають багатотисячне богослужіння на Бистриці Надвірнянській в Івано-Франківську, яке відслужив улітку 1989-го єпископ Греко-католицької церкви Павло Василик, розкопки у Дем’яновому Лазі, поїздки на схід та південь України під час підготовки до Всеукраїнського референдуму на підтвердження проголошеного Акта про Незалежність України, у край козацької слави у Капулівку та Запоріжжя і, звісно ж, до Берестечка на Волині.
Зрештою, всього доброго, що ми творили тоді, і не перелічити. Скажімо, завдяки тобі, Романе, нам вдалося в останні дні 1989-го висунути наших рухівських кандидатів до всіх органів місцевої влади Івано-Франківщини, в тому числі й Тисмениччини. Тоді, у березні 1990-го, рухівці із Радчі, Чукалівки, Березівки та Чернієва стали депутатами обласної та районної рад. Не можу, не маю права не згадати у цьому контексті добрим словом нині, на жаль, покійного учителя й активіста, автора книжки «Радча», що побачила світ в Івано-Франківському видавництві «Ярина» 2016 року, Івана Бриндзея. У цій книжці, як на мене, якнайповніше відображено не лише давню історію мого родинного села, а й події 1989–1991 рр. і в Радчі, і в сусідніх селах. Роботу над цією книжкою І. Бриндзей розпочав за дорученням нашого рухівського осередку ще 1998-го. Але побачила вона світ уже після його відходу у вічність.
– Якщо мене не зраджує пам’ять, церква у Радчі другою в нашій області перейшла у лоно Української греко-католицької церкви.
– Пам’ять тебе не зраджує. І сталося те завдяки доброму зерну, яке засіяли в душі радчанців їхні духовні наставники – отець Нестор Кисилевський, рідний брат митрополита Володимира Стернюка отець Остап Стернюк та отець Антон Соколан. І, звісно ж, за активного сприяння радчанських рухівців.
– А кого ще з тодішніх рухівських побратимів сьогодні згадаєш?
– Ще – Володимира Войтківа, Богдана Вацебу, Івана Василика, Михайла Василика. І, звісно, наших просвітян – депутатів Ольгу Нагірну, Ярослава Шаламая, Євгена Вацебу, Ганну Вацебу, Ганну Струк… Якщо когось не згадав, хай мені простять. Кожному з них я низько кланяюся.
– Насамкінець дозволь мені просто перелічити всі твої, так би мовити, регалії: депутат п’яти скликань місцевих рад, нагороджений відзнакою ОДА «За заслуги перед Прикарпаттям», медаллю НРУ «За заслуги перед українським народом», а ще ти є одним із організаторів спорудження пам’ятника В’ячеславу Чорноволу в Тисмениці, а також тисменицького районного чемпіонату з футболу на Кубок В’ячеслава Чорновола, фінальні зустрічі якого проводять у Радчі. А над чим ти працюєш нині?
– Працюю над Літописом Тисменицького району в часи незалежної України із 1989-го по 2002 рр. Зі мною над цим проєктом працює і краєзнавець із Клубівців на Тисмениччині Йосип Карпів. Разом упорядкували два збірники «На зорі національного відродження» (2001) та «На межі життя і смерті» (2002). До них увійшли спогади політв’язнів Тисмениччини та мартиролог полеглих за Україну.
Насамкінець хочу подякувати нашим рухівцям – живим і тим, які відійшли у вічність, за їхню безкорисливу працю на ниві нашого національного та державного відродження. Ще раз низько кланяюсь їм усім.
