Цьогорічні президентські перегони вже охрестили феноменальними. Якщо ж фаворит їхнього першого туру відомий шоумен Володимир Зеленський ще й здобуде остаточну перемогу, то, безумовно, ці вибори увійдуть у топ подій не лише 2019-го, а й, мабуть, другого десятиліття XXI ст. А Україна вкотре порівняно з доволі коротким терміном свого самостійного існування «здивує» світ.
Втім, «списувати» чинного Президента ще зарано. Петро Порошенко витримав удар, отриманий за результатами волевиявлення українців 31 березня, в підсумку яких він набрав лише 16 відсотків голосів. Однак попри свій граничний спокій, який скрізь демонструє, він нагадує пораненого ведмедя, котрий, як відомо, значно небезпечніший від неушкодженого.
Петро Олексійович також стоїчно витримав таке приниження, як випробування здаванням відповідних аналізів на порозі майбутніх дебатів з опонентом. Хоча за його стриманістю і вгадується, повторимо, та сама гранична розлюченість амбітного політика й керівника держави через істотну проблему, що виникла в його житті у зв’язку з успіхами Зеленського як кандидата у президенти. Та все ж своєю публічною витримкою П. Порошенко викликає більше симпатії, ніж Володимир Олександрович, котрий наразі поводиться перед юпітерами доволі задерикувато, хоча його 30 з гаком відсотків – це навіть не третина лише тих двох третин українців, які взяли участь у голосуванні 31 березня…
Але хоч як, а після цього дня наше суспільство розділилося на два непримиренні ворожі табори. Як пише преса, переможці першого туру виборів – Зеленський і Порошенко – «розсварили українців». Навіть у родинах, між батьками й повнолітніми дітьми, тривають дискусії про те, кого потрібно обрати.
У цій ситуації, як мовлять, одному Богові відомо, кому загалом віддадуть перевагу українці 21 квітня – саме на цей день призначила ЦВК другий тур президентських перегонів. Навіть виникають сумніви, чи вдасться Вербної неділі обрати когось без надмірних ексцесів, що можуть вилитись у масові безпорядки.
Справді, вибір між Зеленським і Порошенком – либонь, найскладніший за всю історію української незалежності. Його вже нарекли «вибором між більшим і меншим злом». І це вкотре засвідчує, що, за великим рахунком, річ не в персоналіях. Адже після вбивства В’ячеслава Чорновола й обрання Леоніда Кучми на другий термін президентства в Україні поступово, за балачками про розбудову незалежної Української держави, остаточно запанував олігархат з його інтернаціональним характером. Відтоді й немає спокою в суспільстві, і той неспокій лише поглиблюється.
За фактичного правління такого домініону, для якого президенти, прем’єри, міністри, парламентські фракції слугують лише ширмою, хто не ставав би до керма держави, він, по суті, нічого не змінює в усталеному порядку речей – на відлагодженому конвеєрі визискування українців, який рік у рік пришвидшується. І не має значення, представник якого олігархічного клану сидить на троні і які гасла він виголошує. Постаті змінюють одна одну, а система залишається непорушною. У підсумку – жити в цій нещасній країні, яка нагадує радше чиюсь колонію, ніж суверенну державу, яка, до того ж, захищається від агресії зі сходу, а з другого боку, зав’язла по горло в боргах перед МВФ, простим людям стає дедалі «краще» і «краще».
Навіть з-поза «нового обличчя» в українському політикумі, що увиразнилося 31 березня, виглядають, кажучи словами Івана Франка, «хитрі писки» старих і відомих магнатів, правда, інших, котрі наразі перебувають у немилості в теперішніх можновладців, але мають тверді наміри прибрати до рук Україну, відсунувши вбік її нинішніх власників. А чим обернеться для нас диктат цих осіб, готових у жадобі реваншу й наживи продати й неньку, годі гадати.
З другого боку, якщо у кріслі на Банковій залишиться Порошенко, то навряд чи найближчим часом негайно почнеться, як хотілось би, неухильне піднімання України з останнього місця в Європі за рівнем життя і, навпаки, послідовне опускання з першого – в рейтингу корумпованих суспільств. Можна також припустити, що й надалі так само ніхто не відповість, як не відповів досі, за «побиття немовлят» на Євромайдані, за здачу Криму й «Іловайський котел», за поразку під Дебальцевим, за торгівлю з ворогом упродовж чи не всіх п’яти років нової війни Московії проти України тощо.
Судимо про це з того, що й після нищівного ляпасу від електорату 31 березня Петро Олексійович наразі не вдається до радикальних кроків на зміцнення свого іміджу. Так, він теж заявив про необхідність ухвалення законів про імпічмент Президента, парламентські слідчі комісії тощо, але «свинарчуки» й далі працюють.
Враження таке, що в цій ситуації ми просто приречені на протести. Тож, як видається, не матиме особливого значення те, кого саме невдовзі оберемо, бо кожному з тих уже лише двох кандидатів на престол мовби наперед уготована доля Януковича-2. З огляду на нинішню вибухонебезпечну ситуацію в суспільстві, цілком можливо, що мине рік-другий після 21 квітня 2019-го і ми, ті, хто ще зоставатиметься на цій землі, вже традиційно висиплемо на вулиці з новими масштабними протестами проти тих чи інших дій гаранта або ж проти його бездіяльності, які стануть продовженням акції «Україна без Кучми!», Помаранчевого майдану, Революції гідності…
