На тлі розповіді про Клаву Блажкевич – сироту, дитину «ворогів народу», яка живе в комуналці і піклується про двох стареньких – учительку музики «з бувших» і ветерана-інваліда війни, і працює секретаркою у Спілці радянських письменників України у книжці пані Марини розгортається розповідь про одну з найдраматичніших літературних подій – вересневий пленум Спілки радянських письменників України 1947 року. Адже на ньому відбулося цькування українських письменників, зокрема Максима Рильського, Юрія Яновського та Івана Сенченка за нехтування єдиним офіційно дозволеним в Радянському Союзі «творчим методом» літератури і мистецтва – соцреалізмом. Так в Україні розпочалася «ждановщина» – одна з її найтемніших культурних сторінок…

Пані Марина на зустрічі з читачами розповіла, як довго і ретельно вивчала архівні документи, як скрупульозно співставляла факти і робила висновки, як відтворювала з власної пам’яті спогади. Адже намагалася поглянути на ті події з іншої точки зору, прочитати їх по-новому і по-новому переосмислити, показати українських письменників-класиків живими людьми, які так непередбачувано і так по-різному вели себе в переломних життєвих ситуаціях. Коли потрібно робити вибір між добром злом, славою і безчестям, між вірністю власному голосу і поневірянням та офіціозом і забезпеченим життям, між літературою та її імітацією.

Велике місце в романі займає повоєнний Київ. Письменниця також використовує для цього збережені спогади киян старшого віку, зроблені нею під час своєї викладацької роботи. Та й пісенька, яка час від часу виникає рефреном у романі, і саме ім’я «Клавка», яке дало назві книжки, і зрештою обкладинка, зроблена у стилі тодішніх плакатів – це теж данина епосі післявоєнного Києва.

Закінчується роман на найвищій трагічній ноті – коли серед ночі всіх ветеранів-інвалідів столиці так званих ампутантів-«самоварів», які підробляли собі на життя жебрацтвом і дрібними аферами, звозять на вокзал, кидають у товарняки, наче мішки картоплі, і вивозять за межі міста...

Також на зустрічі з читачами пані Марина відповіла на багато запитань, які цікавили присутніх, поділилася своїми враженнями про життя в Бейруті, куди вона переїхала разом з чоловіком, та своїми спостереженнями за жінками-українками, котрі вийшли заміж за чоловіків-лівійців. Їх письменниця називає «діаспорою Роксолян» і їм присвятила свій попередній роман «Ажнабія на червоній машині».

Повертаючись до «Клавки», варто сказати, що основна особиста дилема головної героїні так і залишилася невирішеною. Вона ніяк не може обрати когось одного з двох чоловіків, як залицяються до неї – впливовий середніх років номенклатурник з ЦК і молодий фронтовик-НКВСник, що має намір просунутися по літературній лінії. А читачі настільки перейнялися долею дівчини, що хочуть знати, кого ж все-таки вона вибере і як далі складеться її доля. Пані Марина, з огляду на таку ситуацію, вирішила писати продовження «Клавки». Тож будемо чекати.