Іти до мети, долаючи всі перешкоди, не зважаючи ні на що, – це лейтмотив документальної стрічки української режисерки Марії Кондакової «Друге дихання», яка нещодавно вийшла у широкий прокат. Фільм розповідає про сходження на пік Кіліманджаро висотою 5895 метрів п’ятьох українських ветеранів. Це історія про силу духу та віру в себе тих, кому доля дала другий шанс, і про те, що насправді обмежень не існує!

У центрі сюжету – п’ятеро українських ветеранів, які зазнали важких поранень на фронті: Ольга «Висота» Єгорова, Роман «Добряк» Колесник, Владислав «Шатя» Шатіло, Михайло «Грізлі» Матвіїв та Олександр «Рагнар» Міхов. Ольга, спортсменка у минулому і снайперка в теперішньому, зізнається, що ніколи не думала, що гвинтівка змінить штангу в її руках. Вона також каже, що завжди мріяла водити людей у гори, і ця мрія у стрічці здійснюється. Історії кожного з чоловіків не менш цікаві і справжні, а також драматичні, адже всі вони пережили ампутації та пройшли складний шлях протезування. Загалом тема стрічки є надзвичайно актуальною, адже, як ми дізнаємося з картини, на початок 2025 року понад 100 000 українців втратили кінцівки через російську воєнну агресію.

До зйомок фільму герої не були знайомі між собою. Тож глядач має можливість в реальному часі спостерігати за їхнім знайомством і тим, як зароджується їхня дружба. З кожним кроком, що веде до омріяної вершини, глядач бачить на екрані не просто групу людей, котрі підкорюють Кіліманджаро, а справжніх друзів, які підтримують та мотивують одне одного.

Однією з найсильніших сторін стрічки є її чітка, логічна структура. Спочатку глядач знайомиться з героями та їхніми історіями, бачить підготовку до сходження, а вже потім – спільну подорож на вершину Африки. Розповідь ведеться зрозуміло й упорядковано, без хаосу і суєти, що допомагає краще сприймати і розуміти побачене.

Назва фільму має велике значення, адже саме з неї розпочинається знайомство з картиною і саме вона може «заманити» глядача на сеанс. У випадку з «Другим диханням» тут усі пазли зійшлися. Як на мене, це дуже вдала назва, оскільки вона працює на кількох рівнях одночасно: і прямому, й переносному. Вона доволі прямо і водночас образно доносить основну ідею фільму, який розповідає про силу духу людей, що не змирилися з обмеженнями після ампутації кінцівки. Ці люди доводять і собі, і всім навколо, що саме вони, а не їхні травми визначають, ким їм бути. І роблять це настільки переконливо і потужно, що мені захотілося одразу ж з кінотеатру вирушити у гірську мандрівку чи зробити щось таке, на що раніше не наважувалася.

«Друге дихання» показує людей, які втратили ноги, але не втратили бажання рухатися вперед. Це сильна мотивація для тих, хто проходить схожий шлях, і для тих, у кого такого досвіду немає, проте є внутрішні страхи чи сумніви. Для мене це передусім людино-центричний фільм. Не про гори і підкорення вершин, а про людей, які не здаються і йдуть уперед, попри біль. Це історія про справжніх бійців. Бійців у житті.

Особливо цінним є те, що герої розповідають свої історії власними голосами, з притаманними лише їм інтонаціями. Це додає фільму особливої інтимності, адже коли ти чуєш історію з вуст самої людини, довіри стає більше. Також мені імпонує, що стрічку можна «розтягнути» на численні цитати, які можуть стати справжніми мотиваційними слоганами. Ось декілька з них: «Таке життя – завжди буде боляче і неприємно, але треба йти вперед», «Зупинитись – це здатися. Я не можу зупинитись», «Я хочу продовжувати свій шлях, навіть якщо доведеться докладати більше зусиль, ніж до поранення», «На початку війни я боялася втратити кінцівки, але спілкуючись із хлопцями, зрозуміла, що не цього треба боятися. Найстрашніше – втратити бажання рухатися далі».

Стрічка, яка дарує крила і концентровану мотивацію, – це перша характеристика, яка спадає мені на думку, коли чую його назву. І це не дивно, адже коли бачиш, як люди на протезах долають висоту майже 6000 метрів, не нарікають і не здаються, а просто йдуть уперед, бо зупинитися вони не можуть, розумієш, що обмеження існують лише в нашій голові. А кульмінаційний кадр із п’ятьма сміливцями на вершині Кіліманджаро під велетенським синьо-жовтим прапором, пошитим дизайнеркою Лілією Літковською, викликає сльози гордості і радості за цих героїв і нашу націю.

Проте фільм не завершується підняттям на вершину. І це добре. Далі ми бачимо, як склалася доля кожного героя та героїні після сходження. Хтось знову повернувся на фронт, хтось освідчився коханій, хтось став членом спортивної команди, хтось – віце-чемпіоном з джиу-джитсу, хтось випустив реп-альбом і ще багато різного. Кожна історія свідчить про те, що ніхто з них не зупинився, а продовжує боротися за повноцінне та насичене життя.

У «Другого дихання» є все, щоб завоювати серце глядача: надихаюча історія, сильні та харизматичні герої, дивовижні краєвиди українських міст і африканських гір, а також музика. З перших секунд фільму вона прекрасно доповнює картинку, веде її, додаючи епічності та кінематографічності. А у фіналі, вступає важка артилерії – хіти «Океану Ельзи». Їхня пісня «Еверест», яка звучить, коли герої от-от дістануться вершини – це приклад того, коли все на своїх місцях. Це той випадок, коли і фільм отримує більше драматизму через музику і текст, та й сама пісня набуває ще глибшого змісту. Ну і вже на титрах – звучить ще одна композиція цього гурту «На небі». І тут також стовідсоткове попадання.

«Друге дихання» – це яскравий приклад мотиваційного кіно, яке не спрощує, не пропагує, а показує реальність такою, як вона є. Це продумана і якісно зроблена кінокартина з глибиною, об’ємом та надзвичайно цікавими персонажами – реальними супергероями нашого часу. Моя оцінка фільму – 8,5 за десятибальною шкалою з приміткою: документальна стрічка, яка дарує друге дихання.