Де не жила б і в якому віці не була б людина, а даний їй Богом при народженні талант – звісно, за належного прагнення й зусиль цієї людини – таки проявить себе, нехай і з запізненням. Про це подумалось мені в Літературному музеї Прикарпаття, де відкрили виставку, присвячену письменникові Святославу-Йосафату ЛЕВИЦЬКОМУ.
Він народився 26 квітня 1935 р. у Станиславові в сім’ї священника, колишнього хорунжого Української Галицької Армії. 1958 р. закінчив історико-філологічний факультет тодішнього Станіславського педінституту й працював учителем на Тлумаччині, у Верховині, Долині, а завершив свою 40-річну педагогічну діяльність директором Калуської ЗОШ №3. 1989 року С. Левицький став членом Гельсінської спілки, вступив до Народного руху України й брав активну участь у мирній боротьбі наших співвітчизників за Незалежність і встановлення української державності. Калушани обрали С. Левицького депутатом Калуської міської ради першого, а відтак і другого демократичних скликань.
У 90-х роках минулого століття він переїхав на постійне проживання до США. Тут дістав новий виток розвитку його хист до малювання, якому з юних літ присвячував своє дозвілля: пан Святослав починає співпрацювати з редакцією україномовного дитячого журналу, художньо оформляючи його номери. У містечку Лігайтоні штату Пенсильванія, де поселився, проживало багато українських емігрантів, які приїхали сюди після Другої світової війни, і він познайомився з ними, записався до їхнього хору. Але для нашого краянина ще важливішим було те, що саме на американській землі він, людина вже пенсійного віку, сповна розкрив своє літературне обдарування. Тут С. Левицький (а він ще в студентські роки писав вірші, оповідання, гуморески та публікував їх в обласних газетах) втілив свої давно виношувані творчі задуми в романи, які можна означити як автобіографічні. Скажімо, Святослав був свідком приходу в Галичину «других совітів», опору їм членів ОУН і вояків УПА, смертей рідних і близьких, масових репресій большевицької влади щодо місцевого населення, коли він ще дитиною, підлітком навчався в школі і, на сторонній погляд, нібито ще не міг осягнути своїм розумом підґрунтя багатьох тогочасних реалій. Але заперечу: це якраз і міг тямущий змалку хлопчина завдяки ґрунтовним поясненням свого батька – о. Євгена Левицького, українського патріота, людини вельми освіченої, із широким кругозором, шанованої жителями села Старий Мізунь на Долинщині, куди консисторія призначила його священником. Від нього і від їхньої мами Надії передалися дітям не лише позитивні риси вдачі, моральні чесноти, а й здібності до образотворчого мистецтва, співу, гри на музичних інструментах, вишивання. Тож великий масив спогадів про події на Прикарпатті в буремний час Другої світової і в повоєнні роки, які пам’ятав пан Святослав та про які також чув від багатьох горян, так і просилися на папір. Ці події мали лягти в сюжетні лінії романів на теми національно-визвольної боротьби українців, їх важкого життя після приходу в наш край «других совітів». І за дуже короткий період – з 2001-го по 2005-й – С. Левицький написав і видав аж п’ять прозових книжок цієї тематики.
Першим був роман «Черлена» (2001). З авторського опису однойменного села, де відбуваються події цього твору, читач довідується, що воно тягнулося вгору по два боки «невеликої річки Черленої, від якої успадкувало назву… Дата народження Черленого губилася в сивій давнині. Старі люди подейкували, що в цих місцях князі Галицькі залізо добували». Визначену для себе в «Черленій» тему визвольної боротьби на західноукраїнських землях проти московських поневолювачів С. Левицький продовжив у другому своєму романі – «Серця кров», який побачив світ 2002 року. Тут теж зображені автором персонажі борців за волю України – це люди ідеї і діла, високих патріотичних устремлінь і почуттів, щирі в своїх думках, вчинках, стосунках, зокрема і в коханні. Їхні характери автор змалював з художньою майстерністю, психологічно тонко. У романі нерідко трагічні моменти переплітаються з комічними. Із цього твору наведу кілька речень, що дають уявлення про побут верховинців: «На ярмарок збиралися, як на свято… Ярмаркуючі їхали верхи і парами, і цілими сім’ями». Далі автор так пише про найпершого помічника людей, який «користувався замилуванням свого господаря. Навіть найбідніший ґазда мусить мати коня… Кажуть гуцули, що якби не кінь, то гори стояли б пусткою».
Мотиви спротиву жителів західноукраїнських земель московсько-большевицькій окупації знаходять свій розвиток у романі «Карби на серці» (2003). Події в ньому розгортаються динамічно, прозаїк реалістично відтворює життя галицького села в нелегкі 50-ті роки минулого століття. С. Левицький устами героїв свого твору (їхні діалоги передано живою бойківською говіркою), з допомогою художніх засобів змальовуючи патріотичні вчинки цих людей, стверджує, що попри жорстокі репресії комуністичної влади в серцях галичан ідея волі для України жила і в найтяжчі для них роки. Персонажі твору – це й цілком реальні люди, виведені автором під чужими прізвищами та псевдо, і вигадані ним збірні образи українських повстанців, у зображенні дій і характерів яких він поєднував узяте одразу від кількох конкретних їх прототипів, з котрими зустрічався на життєвій дорозі.
Ще через два роки побачила світ книжка С. Левицького «Коли в’януть ромашки…». До неї увійшли однойменна повість (автор продовжує тему визвольної боротьби галичан), оповідання та новели. А між цими виданнями у 2002-му з’явилася книжка «За свій рідний край» – це літературний запис паном Святославом спогадів вояка Української дивізії уродженця с. Турки на Коломийщині Миколи Бойчука, з яким він познайомився у тім же містечку Лігайтон.
Розташоване воно в горах Аппалачі, хребти яких пролягають через штат Пенсильванію і які нагадують приблизно такі ж за висотою наші Карпати, і це теж було однією із причин, що тут по приїзді до США замешкало багато українців. Ті мальовничі гори й ліси на чужій землі стали об’єктами живопису художника С. Левицького – полотна з їх краєвидами мали нагоду оглянути й помилуватися ними американці на персональних виставках пана Святослава. І, певна річ, в україномовній пресі США він активно друкував публіцистичні статті, памфлети, твори художньої прози, а також записані з уст українців-емігрантів старших поколінь розповіді про події в Україні до і в час Другої світової війни.
Перелічені ж п’ять книжок нашого краянина було видрукувано впродовж п’яти років в Івано-Франківську – їхні машинописні тексти пан Святослав пересилав завідувачеві Літературного музею Прикарпаття Володимирові Смирнову, який за його дорученням налагодив відповідну співпрацю з видавництвом «Нова Зоря». Ці два іванофранківці знаються віддавна. Попри велику різницю у віці вони товаришували, причому об’єднувало їх чи не насамперед те, що обоє були завзятими футбольними вболівальниками – Левицький брав із собою школяра Володю на матчі місцевої команди «Спартак» (нині «Прикарпаття»). Зі слів В. Смирнова, вони зустрічалися під час приїздів письменника з-за океану в Україну, зокрема коли він відзначав свій 70-літній ювілей, листувалися. Тепер годі говорити про можливість нової зустрічі, адже панові Святославу йде вже 89-й рік. Дай Боже йому здоров’я і довголіття!
Чимало цікавих фактів про С. Левицького почули прикарпатські письменники в Літмузеї не лише від В. Смирнова. Сюди того дня завітали рідний брат письменника Мирон Левицький – музикант, художник, який присвятив своє життя розвиткові культури й мистецтва в Івано-Франківську й області, заслужений працівник культури України, та син Ігор Левицький, директор Долинського міжшкільного ресурсного центру. Пан Мирон поділився спогадами про Святослава, котрий був у сім’ї найстаршим серед чотирьох дітей (три сини і дочка), про їхнього батька-священника – вельми авторитетної в Старому Мізуні людини.
Письменник і краєзнавець Василь Бабій прочитав сатиричне оповідання «Новий «союз» із книжки С. Левицького «Коли в’януть ромашки…». Орест Заборський розповів про те, як працював над графічним оформленням видання «Карби на серці»…
На однойменній виставці, яку підготували працівники музею, представлено артефакти з його фондів – книжки, світлини, оригінали ілюстрацій художника до згаданого видання, грамоту від Всеукраїнського братства ОУН-УПА, якою нагороджено письменника С. Левицького тощо.
