Наш відомий краянин отець Василь Довганюк уже п’ятий рік поспіль святкує Великдень на фронті як волонтер. До війни о. Василь служив священиком УГКЦ у Німеччині. Повернувся в Україну під час Майдану Гідності, відтоді він – у чільній когорті відданих служінню Богові й Вітчизні патріотів і націоналістів.

Отець Василь Довганюк також офіційно виконує обов’язки капелана «Карпатської Січі», за його словами, «за посвідченням – два роки, а насправді – від 2016-го». Сподіваємося, що і цієї великодньої пори його радо зустрінуть побратими «Січі», які тепер служать у 93-й бригаді.

Перша ж його поїздка на передову була взимку 2014-го. А від 2015-го й досі фронтовий капелан Василь їздить на передову до українських бійців зі священичою і гуманітарною місією не менше семи-десяти разів на рік. Скільки загалом зробив він цих надзвичайно важливих і потрібних поїздок, відповідає, що їх не рахує. Лишень цього року був на фронті двічі. І завжди – з вагомою гуманітарною допомогою нашим воякам.

При цьому капелан Довганюк виступає на сході України ще й як громадський діяч. Під час останньої поїздки у квітні отець Василь встиг відвідати у Миколаєві книжкову толоку, взяти участь в обговоренні теми «Милосердя і добро відродять Україну», подарувати місцевим патріотам бандерівський стяг, за словами однієї з них, Галини Фесюк, – «як знак доброї дружби і поваги та за вірність національній ідеї».

Окремо відзначимо, що кожен його виїзд повний небезпек, часто під ворожими артилерійськими й стрілецькими обстрілами, часто зі зміною лінії фронту російсько-української війни, і проходить важкими дорогами бойових позицій українського війська Луганщини і Донеччини. А накручений кілометраж однієї такої поїздки становить десь 3 400 км з лишком…

Напередодні його вже третього цього року виїзду на лінію вогню ми попросили капелана Довганюка розповісти про війну, його фронтові поїздки і Великодні.

– Високопреподобний отче-капелане, останнім часом Ви щороку святкуєте Пасху на фронті. Розкажіть, як, коли, з чим?..

– По-різному бувало: на фронті пожили, а там і пасхальну Літургію відслужили й посвятили паски; було й так, що їхали вже на самий Великдень, а одного разу довелося освячувати паски Великодньої П’ятниці. Це залежить від багатьох причин: наявності автомобіля, ситуації на передовій та інших чинників – війна диктує свої умови, які швидко змінюються. А завтра вночі ми виїжджаємо на фронт і потрібно приїхати швидше, бо багато наших бійців, які тепер на передовій, хочуть приступити до сповіді. Як вони мені казали не раз, коли приїжджаю до них на Пасху, то «мовби ми вдома пішли з великим кошиком смаколиків до церкви, але набагато торжественніше!». Тим більше, що багато бійців дзвонять і просять приїхати.

– А ви ніколи й не їхали з порожніми руками на фронт. Як сказав одного разу мені ваш побратим-капелан: «Деколи буває, що отець Василь привозить на «передок» більше допомоги, ніж усі капелани єпархії разом!». А цього разу у скільки Вам обійдеться поїздка?

– Він перебільшує, звісно. Але ні я собі сам, ні наші люди не дозволять їхати з пустими руками. Наші краяни жертвують дуже багато дарів українським воїнам: паски, ковбаси, різноманітні випічки. Цього разу везу і багато наших красних писаночок, щоб вони краще відчули й пережили пасхальну радість. Немало беремо духовних книг і журналів «Місіонар». Запакував я і багато вервичок з образками «Молись за Україну!».

Щодо матеріального внеску, то придбали генератор, бо стоять наші хлопці в чистому полі; три акумулятори для автомобілів. Якщо підсумувати, то поїздка нам обійдеться десь у майже 80 тис. гривень.

– Одна поїздка триває до двох тижнів?

– Так, як правило. Дорога на фронт в один бік довжиною 1700 км забирає 24 години, бо їдемо без ночівлі і майже без зупинок. За кермом змінюємо один одного. А відтак курсуємо на передовій. Найбільший кілометраж однієї з наших поїздок сягнув 4000 км. На фронті немає прямих доріг, потрібно об’їжджати. Ось цього разу заїдемо в Станицю Луганську, а потім мусимо повертатись. Дуже багато волонтерів працюють з одним фронтовим військовим підрозділом. Ми ж маємо відвідати якомога більше військових частин протягом усієї лінії фронту, і так їздили завжди.

– Ви знайшли добрих людей, хто вам допоміг коштами?

– З одного боку, маємо таких ревних доброчинців, які роками не перестають допомагати нашим воїнам. З другого – приходять нові добрі душі, самі телефонують і пропонують допомогу речами, продуктами, грошима, або запитують, що нам потрібно. Відповідно я перелічую, наприклад: «Потрібні бензопила… машинка для стрижки волосся… дизельне пальне на поїздку…». І Бог так керує, що завжди виходить на добре.

– Скільки разів Ви були на передовій? Пригадайте час, основні географічні координати ваших поїздок і число відвіданих Вами бойових підрозділів.

– Важко порахувати... Ще важче порахувати випадкові зустрічі з бійцями на дорозі, але не менш мені дорогі. Вперше я був на фронті восени 2014 року, а потім взимку – перед «дебальцівським котлом». Бував у Слов’янську, коли його звільнили. А безпосередньо поїздку лінією фронту ми починаємо з Луганщини і завершуємо Донеччиною. Інакше не виходить, бо наші фронтові друзі стоять по периметру й ми відвідаєм загалом десь 15 бойових позицій підрозділів 10-ї, 44-ї, 93-ї бригад ЗСУ і добробатів.

У районі Авдіївки завеземо в бойовий підрозділ ДУК «Правий сектор» відремонтований генератор. Молю Бога про добру погоду, бо інколи бійцям, які перебувають у складних умовах, щоб отримати нашу допомогу, доводиться кілометрами йти пішки, а потім з нею повертатись, бо фактично непрохідна дорога. Взимку везли на санях, а тепер, напевно, наші гостинці будуть нести на собі декілька кілометрів…

– Розкажіть про найяскравіший спогад з фронтових Великоднів?

– Два роки тому, на самий Великдень, їдемо в бік Карлівки на Піски. Обганяємо своїм «Фольксвагеном-спринтером» великий вантажний затентований автомобіль ЗСУ, включили аварійку і зупиняємося. Вони також зупиняються, з машини вистрибують українські бійці з автоматами, бо не знають, що сталося. Я ж виходжу до них у священичій рясі з повним великоднім кошиком і голосно вітаюся: «Христос воскрес!». Підійшов ближче, виявилося, що то вояки 80-ї бригади зі Львівщини. Починаю з добрими словами і великодніми привітами обдаровувати їх пасочками і писанками. Боже, як вони раділи нашій зустрічі! Хлопці були зворушені до сліз!

–Знаю, що Ваш син служить у війську…

– Він здобув вищу освіту на кафедрі соціальної педагогіки у Прикарпатському національному університеті, прийшов до мене і каже: «Йду до війська!». Я відповів: «Добре! Нехай Бог благословить!». Особисто вважаю, що кожен чоловік має відслужити в українському війську.

– Багато молодих людей не горять бажанням йти до армії. Маєте для них напутні слова?

– Потрібно знати й вірити, що все в Божих руках, і наше життя в тому числі. Також усі знаємо, що і у мирному побуті можна легко зазнати важких травм чи загинути. А захищати свою Вітчизну – святий обов’язок кожного притомного чоловіка. Я на власні очі бачив на фронті 17- і 18-літніх дівчат, які перев’язували наших поранених бійців, яким було далеко за 50. Захищати Україну – велика честь, мусимо робити свою справу чесно й вірити, що Бог нам допоможе.

– Чи часто потрапляли під обстріли?

– Дуже часто. Так сталося і в часі останньої поїздки в районі Авдіївки. Було небезпечно. Ми заблукали завдяки показам навігатора, по нас стріляли. Добре, що машина забуксувала, і наші бійці встигли нас попередити, що далі – ворожа територія. Були випадки, коли попадали під обстріли ворожої артилерії… Фронт – це завжди небезпека, але радіємо, що можемо допомогти нашим воїнам.

– Допомога потрібна і тим, хто повертається з фронту. Які ваші міркування про підписаний меморандум між владою Івано-Франківська, центральною міською клінічною лікарнею та фронтовиками-добровольцями?

– Звісно, кожна людина чекає на добре ставлення до себе. Але так само кожен з нас повинен творити добро ближньому. Особливо, коли це стосується наших бійців, які пролили свою кров на фронті, щоби ми змогли в мирі, спокої й теплі споживати святкові страви. Я переконаний, що тільки чин милосердя і добра в нашому суспільстві зможе відродити Україну. Тому можна лише вітати виявлену турботу міської влади і лікарів про вояків-добровольців та їхні сім’ї, які незахищені і не мають визнання на державному рівні як учасники бойових дій. Це велика і потрібна справа, але я вже можу сказати, що до неї має долучитися наша влада різних рівнів, особливо в плані фінансування.

– Недільної пори наші краяни по завершенні Літургії сядуть за великодній стіл. Що би Ви їм хотіли сказати?

– Щоби перед тим, як смакувати великодніми стравами, вони згадали у своїх молитвах українських бійців у холодних окопах. Так, люди втомилися від війни, але ми не маємо морального права ставати байдужими. При кожній церкві можна організувати місце, куди би парафіяни могли віддавати частинку свого тепла воїнам. Мають сумнів щодо пожертви коштів, нехай би подарували добру українську книжку, купили телефонну картку, старий добрий телефон, яким уже не користуються, клубок ниток з голками, інші потрібні воїнам речі. Поскладали би все у паперовий ящик і запакували.

У нас Великдень останнім часом зводиться до двох речей: піти до церкви і посвятити паску, а потім три дні провести вдома і в гостях за святковими столами. А на фронті в часі Великодня боєць тримає однією рукою крашанку, а другою – автомат.

Тому завжди пам’ятаймо про наших воїнів-захисників!