І для презентації нової своєї, вже 17-ї числом, книжки – «Подорожні» – Неоніла Стефурак обрала форму незвичну, позначену, як завше, її творчою вигадкою. Цього разу відома на Прикарпатті і в Україні письменниця і всі присутні у світлиці ОУНБ ім. І. Франка шанувальники її таланту перебували в ролі пасажирів експресів, які їхали до Відня і Праги. А вирушили вони в подорож під відеозапис виступу гурту «Піккардійська Терція», який виконував пісню «Сядеш у поїзд»… І, звісно, всі вслухалися в знайомий тембр, переливи тональності голосу самої Неоніли – «просто слухали, як шелестять слова» (я дещо перефразував останнє речення її вступу «Замість передмови» до нової книжки). Письменниця читала твори малої прози, ділилася сокровенними думками про особисті відчуття місії людини в земному світі, невіддільної від Господнього Провидіння, розповідала про те, як виник у неї задум поєднати «під дахом» однієї книжки свої психологічні, філософські та сюжетні мініатюри: і нові, що друкувалися на сторінках газети «Галичина», в редакції якої Н. Стефурак і сама свого часу працювала, і вміщені у попередній її прозовій збірці «Квіти на морозі».
Під час презентації «Подорожніх» ці твори називали есеями, хоча, як на мій погляд, цілком слушно зауважено в анотації до книжки, що, «може, доречніше було б назвати їх образками, адже в українській мові слово «образок» має подвійне значення: це і художня замальовка, і невеличка копія Образу, що може бути духовним оберегом для кожної людини». От і подані у книжці, певна річ, досконало з художнього погляду «опрацьовані» письменницею правдиві історії, напевно ж, допоможуть зорієнтуватися в тій чи іншій життєвій ситуації, стануть, – а для тих, хто їх читав на сторінках газети, вже, мабуть, стали, – такими оберегами, засторогами від необачних кроків.
– Есеїстика передбачає, що в короткому за обсягом творі письменник має сказати про щось важливе. Тож я в есеях, окрім опису й осмислення чимсь примітних, пам’ятних для мене ситуацій із життя мого, моїх рідних і близьких, заторкую й ті болючі суспільні проблеми, які з історії України перейшли в наше сьогодення. Бо хочу наголосити у своїх прозових мініатюрах на речах важливих як для окремої людської душі, так і загалом для нашої Вітчизни – України. Персонажі моїх творів – це передовсім люди україноцентричні, – почули присутні від авторки книжки.
Н. Стефурак більше знана як поетка, але має у творчому доробку вже й чимало творів малої прози. Зацікавленість нею у творчій практиці письменниці проявилася особливо останніми роками. Втім, як читаємо у коротенькому вступі авторки до другого розділу – «Квіти на морозі» – презентованого видання, вона ще дитиною зрозуміла, граючись на розташованому недалеко від їхньої хати занедбаному коломийському цвинтарі, «що зберегти пам'ять про людину можна тільки у слові, і в такий дивний спосіб хоч ненадовго продовжити її життя. «А що поезія вбирає і трансформує здебільшого емоцію, образ, я змушена була вдатися до прози, щоб зберегти події і факти людського життя в їхній непроминальній неповторності, залишивши незмінними навіть географічні назви та імена». Для розуміння вподобань Н. Стефурак у цьому виді літературної творчості варто процитувати також її сентенцію зі згаданого вступу: «За моїми спостереженнями, письменники поділяються на тих, хто вигадує, і тих, хто збирає. Вигадувати я не вмію, тож просто іду за течією життя і збираю камінці зустрічей і прощань, сумнівів і переконань, зречень і зрад, які викинула на берег Ріка».
Назва ж «Подорожні» має, за задумом авторки, глибоке філософське навантаження, розкрите у вступі до всієї книжки: «Усі ми одне для одного у цьому світі подорожні, тому не варто ні до кого звикати. Бо щойно зазнайомишся з кимсь у дорозі, довіришся йому, поділишся найпотаємнішим, але, стомившись, задрімаєш на мить – не дивуйся: коли прокинешся, крісло поруч з тобою у літаку, поїзді чи автобусі буде порожнім… Зітхатимеш: і цей не попрощавшись пішов…». А ще в одному вступі – до першого розділу «Перелітні птахи» – вказано, вочевидь, і на другу площину розуміння авторкою назви своєї нової книжки: «…Намагалася я хоч чимось втішити свою стареньку маму і раптом збагнула, що кожна людська душа, як перелітна пташка: сьогодні ще є у цьому грішному світі – а завтра розбила його череп’я, знялася у вирій і полетіла…». Справді, кожен з нас у цьому світі ще й подорожній з погляду нашої тимчасовості в ньому.
Прозові мініатюри Н. Стефурак годі переповідати – їх потрібно читати, щоб осягнути не лише змістову фабулу, а й духовну наповненість, животрепетну енергетику цих творів, яка часом, без перебільшення, своїм потужним струменем просто таки пронизує душу читача. Не втримаюсь, одначе, і приверну увагу читача хоч би до есею «Бойня». Коли на початку 80-х років минулого століття Н. Стефурак складала іспит у Московському літературному інституті ім. М. Горького, то викладач звернув увагу на її акцент і поцікавився, звідки вона родом: «Єслі нє ошибаюсь, с бандеровского Запада?». «Нє ошибаєтєсь», – відповіла стримано. Тоді він раптом зажадав, аби замість «Євгєнія Онєгіна» Пушкіна студентка прочитала «наізусть»… пролог до поеми Івана Франка «Мойсей».
Далі наведу уривок есею, бо він того вартий: «Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу», – почала я ледь чутно і замовкла. «Продолжайтє!» – почула різке і коротке, як постріл. Я набрала у груди повітря і, пропустивши кілька рядків, видихнула: «Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних? Невже повік уділом буде твоїм Укрита злість, облудлива покірність Усякому, хто зрадою й розбоєм Тебе скував і заприсяг на вірність?»…
Мій голос піднімався, міцнів, але не встигла я знову набрати у груди повітря, щоб видихнути наступну строфу, як почула: «Хватіт! Достаточно! Вон!», й услід мені полетіла моя залікова книжка з чесно заробленою двійкою. А щоб ні в кого з присутніх не виникало сумнівів у правильності його вчинку, викладач додав: «Ета із тєх, кого ми нє добілі в трідцать дєвятом»…
«Але ж мене тоді ще на світі не було!» – хотіла я заперечити, та подумала, що немає сенсу, бо шовінізм і фашизм – це незаперечна категоричність суджень.
Художнє оформлення, фото й ілюстрації до збірки есеїв «Подорожні» належать знаній прикарпатській художниці Тетяні Павлик. «Неоніла обирає із готових моїх робіт ті, що співзвучні тематиці й мотивам творів її поетичних і прозових книжок, яких уже вісім народилося в результаті нашої творчої співпраці. Ці мої роботи є не безпосередніми ілюстраціями до творів книжки, а доповнюють їх у той спосіб, що допомагають читачеві зануритись у світ їх асоціацій, фантазій, смислів», – сказала мисткиня.
Голова Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка, літературний критик і сам есеїст Євген Баран, поет і журналіст Іван Гаврилович, заступниця директора бібліотеки Галина Горбань та інші відзначали філософську заглибленість авторки прозових мініатюр у художнє «освоєння» проблематики довколишньої дійсності і назагал земного світу, в якому усі ми перебуваємо лише як подорожні на шляху до вічності, у пізнання засадничих основ та визначальних істин людського життя.
Залишається додати, що це ошатне 264-сторінкове видання невеликого формату вийшло друком в івано-франківському видавництві «Місто НВ» за кошти обласного та Івано-Франківського міського бюджетів.
Ангел України
Переді мною стара, пожовкла від часу світлина. На білому світі уже давно немає ні зображеної на ній будівлі, ні осіб, що пильно вдивляються в камеру теж давно не існуючого об’єктива. Чиєюсь рукою на звороті написано: о. Бульс, о. Ван де Маль, о. Йосиф Схрейверс…
Перші ченці-редемптористи, які на початку XX століття на запрошення митрополита Андрея Шептицького прибули з Бельгії в Україну, вивчили мову і звичаї нашого народу і протягом 26 років (до Львівського псевдособору, на якому була ліквідована УГКЦ) самовіддано трудилися на духовній ниві.
Оселилися спочатку в славному Унівському замку, який був колись резиденцією львівських митрополитів. Саме тут о. Йосифу Схрейверсу 29 жовтня (за старим стилем) 1914 року вперше з’явився Ангел України. Ось як розповідає про це бельгійський священник: «Увечері, коли я йшов до своєї келії на спочинок, побачив у кінці коридору постать у довгому чорному плащі. Мене зібрав ляк, тож я не міг зрушити з місця, а постать наближалася повільно й, зупинившись біля мене, мовила: «Не бійся... Упродовж століть я перебуваю в цьому монастирі, розділяючи долю українського народу. Всевишній зважив на його терпіння і порахував їх. Ще трохи, і буде повною міра»... Сказавши це, дух, ніби прощаючись, схилився в поклоні і зник. Я знову був сам у довгому монастирському коридорі. Надворі шумів вітер,і глибоку тишу тривожив тільки протяжний крик сови».
29 лютого 1917 року дух з’явився бельгійському священникові вдруге. «Був це неспокійний день, – згадував пізніше о. Йосиф. – Один з тих, що вирішують долю народів, але ми про це ще не знали. Вранці засніжило, а ввечері почався сильний ураган. Я думав про те, якою мізерною є кожна людина перед розшалілою природою і яким минущим є все земне. Ці сірі мури, серед яких я тепер жив, бачили десятки поколінь, що були й проминули... Гострий подув вітру вивів мене із задуми та, здавалось, захитав мурами монастиря.
Раптом з’явився переді мною сяючий лицар на білому коні, і я почув кілька слів, вимовлених з уриваним притиском: «Боже благословення з нами...
Наближається свобода, але ще багато крові спливе. Терпи, дорога Україно, ти будеш велика і вільна». Лицар зник. Буря ущухла. Ще падав сніг, але вітер затих, і місяць несміливо визирав з-за хмар... Невдовзі дійшли до нас вісті про переворот в Росії, а ще через кілька років ми змушені були залишити старий монастир і образ Богородиці, який мені вдалося врятувати від знищення. Здавалося, я попрощався з цією святинею назавжди, однак у листопаді 1923 року трапилася мені нагода востаннє перебути кілька днів в Уневі.
Ввечері я стояв на балконі і вдивлявся в красу осіннього парку. Повітря було лагідним, небо погідним. Монахи-студити, що оселилися в келіях після нашого відходу, співали вечірню. Час від часу чув я їхні голоси, тож почав тихенько співати разом з ними. Раптом постав перед моїми очима сумний образ пригнобленої України, і я побачив таємну з’яву. «Україна пролила багато крові за волю свою, і вона цю волю здобуде», – знову пообіцяв дух. Відтак дав мені зрозуміти, що більше я його не побачу. Я запитав, хто він. «Я вже казав тобі, що перебував у цьому монастирі упродовж століть... Я жив для мого народу і з моїм народом. Я плакав над його нещастями. Не покидав його на вигнанні, в холодному Сибіру, в далекій Америці. Я вкладав йому в душу дух спротиву усім кривдам і поневоленням, вливав силу в душі його мучеників, які страждали за віру святу і свободу. І так буде завжди. На сході і на заході України я будитиму нових хоробрих лицарів. Я даватиму їм силу витримувати страждання переслідувань, мук і смерті. І ніколи не покину їх, прожену страх з їхніх сердець і буду з ними повік, бо я – Ангел України».
Тоненька книжечка, написана давньою українською мовою і видана в 1925 році, потрапила мені до рук аж у середині дев’яностих. Я подбала про її публікацію в журналі «Милосердний самарянин», який редагувала тоді у Львові, і більше про неї не згадувала. Але після чергового кровопролиття в листопаді 2014 року (рівно через сто років після першої з’яви Ангела України в Уневі) згадала про цю подію знову.
Так, обітниця Ангела України, дана ним в Уневі бельгійському редемптористу рівно століття тому, збулася, коли ми нарешті здобули незалежність. І мені не хотілось би нічого додавати до цих слів. Хіба що кілька рядків із книги пророка Єзекиїла: «Я вивів їх з Єгипетської землі... І дав їм заповіді Мої та об’явив їм Мої установи, щоб людина, додержуючи їх, жила ними»...
Але чи додержуємо? Чи живемо?
Неоніла СТЕФУРАК.
Із книжки «Подорожні».
