Поезія живе, ряди її шанувальників зовсім не рідшають, як декому видається. І не рідшатимуть, якщо автори орієнтуватимуться на те, щоб зацікавити своїми творами порівняно широке коло читачів, на відміну від купки «естетів», котрі бачать як єдиний шлях для сучасного розвитку української поезії лише неомодерністичну еквілібристику у віршуванні, творення словесних ребусів, що насправді важкі для сприйняття читацьким загалом, а особливо слухацькою аудиторією. Мають успіх вірші не зі схоластичними розумуваннями поетів, а ті, що генерують у нас почуття добра й милосердя, духовної просвітленості, беруть за душу авторськими розмислами й емоціями, викликають її очищення, означуване ще від античної епохи терміном «катарсис»…

Про це думалось у літературно-мистецькій світлиці обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка, заповненій людьми середнього і старшого віку й зовсім юними, які прийшли на презентацію четвертої книжки віршів Володимира Присяжнюка «Непідвладність чуттєвої повені».

«І попередні три збірки теж уперше були представлені у нас», – нагадала завідувачка відділу літератури з питань мистецтва книгозбірні Віра Хімейчук відкриваючи цей захід. Звучали як ліричні вірші, так і поетичні пародії, котрі власне склали першу збірку В. Присяжнюка «Тобі сюди, Алісо!» (2016). А з книжковими виданнями своєї лірики – «У середмісті моєї пам’яті» та «Експресії» – поет прийшов до читачів відповідно у 2017 і 2019 роках. Велику добірку його віршів внесено до шкільної хрестоматії для 4-7 класів (2020).

Варто процитувати дві строфи твору з презентованої книжки, який вочевидь визначає її концепт, у ширшому розумінні дає уявлення і про світоглядний базис, життєву філософію й естетичну платформу поета:

Силу свого духу і засади моральної чистоти ліричний герой віршів книжки, з яким маємо підстави ототожнювати і самого їх автора, черпає із джерел і любих очам краєвидів рідної землі, від тих, хто творить її славу: «В могутніх пагорбах закам'янілих Живе Дух предків – Істина століть. Тут люди роботящі, сильні, вмілі – Тут Віра, на якій усе стоїть!». Він переконаний, що «Допоки височітимуть Карпати – Бентежний небокрай не упаде!» («Моїх Карпат вершини сиві-сиві…»).

Водночас поет прагне знайти відповідь на запитання, чому серед цієї неповторної природи з її красою та багатствами і досі важко ведеться багатьом українцям, і тут він неминуче виходить на політичне підґрунтя такої ситуації, як-от у вірші громадянської лірики:

Через художньо-образні засоби, промовисті деталі В. Присяжнюк осмислює долю тих українців, котрих називаємо пересічними громадянами. Приміром, має не лише смисловий, а й емоційний вплив на читача порівняння у вірші, який починається рядками «Не цікавиться ним ніхто – Ні господарі, ні чужі: Помирає старе авто, Захлинаючись у іржі…». Поет проводить паралель, що у нашому суспільстві, на жаль, «Доля і в багатьох людей – Як в покинутого авто…». Або ж як гостро ліричний герой іншого вірша збірки сприйняв пам'ятний усім нам початок жорстокого карантину через наступ на людство сумнозвісної «корони»:

Ще одне промовисте порівняння, навіяне сумовитою порою золотої осені, слугує водночас для ліричного суб'єкта вірша «Мої роки – манливі і мінливі…» і, сказати б, екзистенційним висновком із прожитих літ: «Мої роки, – ви падаюче листя У невблаганнім русі до землі…».

Але осіння пора – то нерідко і час розвихрених любовних почуттів, а тема кохання у збірці «Непідвладність чуттєвої повені» – одна з провідних:

Ще в одному творі змальовано образ коханої, яка так само, як і його ліричний герой, сприймає почуття, що єднає Її і Його, у поетичному ключі:

Ліричний герой інтимної лірики Володимира Присяжнюка – то галантний лицар зі шляхетним ставленням до жінки. Напевно, стільки палких шанувальниць, як засвідчила і презентація «Непідвладності чуттєвої повені», поезія Володимира Присяжнюка має тому, що він, не вважаючи це якимись пафосними словами, опоетизовує і возвеличує щире вірне кохання: «Здається, світ нову епоху вершить, І в цьому світі – лиш Вона та Він («Та перша зустріч, те кохання перше…»). Але для закоханих так важливо уміти відчувати настрій одне одного. Процитуємо уривок із вірша «Ти сумна – і в мене нотки суму…»:

Проте стежка кохання незрідка для обох звивиста й непередбачувана. Ліричний герой вірша «Котру вже ніч мені чомусь не спиться…» жаліє, що стався несподіваний розрив у стосунках з коханою:

Вірш «Серед спрагло-зеленого квітня…» цікавий своїм сюжетом, вибудуваним на алегоричному образі, що допомагає авторові відтворити психологію любовних стосунків: «…Усміхнувшись привітно, Простягнула до себе ключ» жінка, з якою познайомився ліричний герой вірша:

А власне у подружньому житті – як на довгій ниві. Ліричний суб'єкт вірша «Як без тебе живу – не питай…» звертається до своєї дружини-заробітчанки, яка перебуває десь у світах, далеко від України: «Ти ж шукаєш омріяний рай З позолотою на чужині… Як без тебе живу – не питай… Темні штори ячать на вікні».

Привітали В. Присяжнюка з новою книжкою, що побачила світ у львівському видавництві «СПОЛОМ», автор передмови до неї – літературний критик, член НСЖУ Ігор Лазоришин, поет і журналіст Іван Гаврилович, письменник і краєзнавець Василь Харитон (він же й земляк Володимира із приміського села Чернієва), поетки Леся Геник і Міла Франек, знаний гуморист Володимир Пушкар, голова Івано-Франківської міської територіальної громади Руслан Марцінків, заступник директора ОУНБ ім. І. Франка Галина Горбань...

Справжнім сюрпризом для слухацької аудиторії стала участь у цьому заході лауреата фестивалю «Червона рута-91» й низки інших вокаліста і музиканта Тараса Житинського, який нині живе в Лондоні, а з Володимиром Присяжнюком давно співпрацює не лише як виконавець пісень на його тексти, а й як композитор. Цього разу він, акомпануючи собі на гітарі, заспівав чотири пісні: автором двох їхніх оригінальних текстів й одного перекладного є Володимир, а ще в одному випадку – і ця інформація виявилась цілком несподіваною для більшості аудиторії – В. Присяжнюк створив мелодію майбутньої пісні, слова ж до неї, на його прохання, написала Марія Микицей. У бібліотечній залі були і ця івано-франківська поетка, і мама Володимира пані Ольга, колишня вчителька, – присвячений їй сином і покладений на музику Т. Житинським вірш прозвучав у його виконанні зворушливою піснею…