В дуже романтичній та святковій атмосфері на абонементі івано-франківської міської центральної бібліотеки відбулася презентація поетичної книжки переможниці конкурсу молодої української поезії та авторської пісні «Хортицькі дзвони», дипломантки «Гранослова» та переможниці Міжнародного поетичного конкурсу «Гайвороння» Галини (Алі – як її кличуть найближчі друзі) Гулієвої «З Нерва».

На конкурс «Гайвороння» було продано 812 рукописів. З них до півфіналу вийшло 17. Аля каже, що вихід до півфіналу це було для неї вже щастям та її великим досягненням, і їй цього було достатньо для самоствердження. На урочисте оголошення переможців до Києва поїхала тому, що була нагода. Сиділа в залі і десь в глибині душі сподівалася на друге чи третє місце. Коли переможців цих місць оголосили і вони вже стояли на сцені, Аля вхопила свій наплічник і хотіла однією з перших вийти з зали, щоб піти гуляти Києвом. І тут оголошують її ім’я.

– Сказати, що я була розгублена і вражена, це нічого не сказати. І от навіть тепер, коли я тримаю в руках книжку як доказ своєї перемоги, я не дуже в це вірю.

Але прекрасний факт залишається фактом – вірші молодої івано-франківської поетки вийшли книжкою під назвою «З Нерва» у київському видавництві «Самміт-Книга» і були презентовані на цьогорічному львівському Форумі видавців. Поетка розповідає, що вірші на конкурс відбирала довго і ретельно, щоб не було соромно за жодний вірш. А стосовно назви, то «я пишу своїми нервами, своєю душею і тому така назва, яка відображає суть мого писання»...

У передмові «Бог живе у Франківську» до книжки « З Нерва» Ігор Астапенко, письменник та один із засновників конкурсу «Гайвороння», так описав свої враження від віршів:

«…Я наче зупиняюсь посеред духовитого поля й диким поглядом глипаю в себе. У мені, «як збите яблуко», гупає серце. Я вражений. Мені здається, Господь живе тут – у цьому обсипаному літерами лілейному обширі. Він – і капітан, і син, і воїн, і поет. Поет із фарбованим серцем. Він – квіти. Він – спомини. Він – викорчуваний із тіла нерв. Він – біль. Він – володар сього неосяжного розмаху.

А вона? До неї теж можна підшукати чимало визначень, але головне в ній те, що вона вміє говорити з Ним. Це значить – вона знає Його мову. Їхній діалог не схожий на всі інші. Він може бути леготом. Скрикуванням сизого гайвороння. Озвуком струни металевої. Тишею безборонною. …Його називають Господом. Її – Галиною. …Вона живе у Франківську й пише вірші. Можна припустити, це найбільша її пристрасть. Мабуть, вона любить музику – ту проникливу музику, яка, наче цнотлива вода, в’юниться межи чорних квітів літер її саду. Її сад схожий на іконостас…».

Але це не збірка духовної лірики і не релігійна поезія, поетка каже, що вона не релігійна, але віруюча, бо вірить у Бога, в життя, в красу, у кожний прожитий день. Коли Бог – як друг, а вірш – як найщиріша молитва.

Це вірші густі як запашні меди, в яких стільки запахів та відтінків, стільки вітру, дощу та сонця, квітів та трав, що їх може вистачити не на одну зиму. В них стільки болю, відчаю, надії і сподівання, що наповнили б не одне серце. В них стільки краси, що вони обов’язково мають порятувати цей світ... На зустріч з письменницею прийшли шанувальники її таланту та друзі. Модерувала презентацію координатора і ініціаторка багатьох цікавих проектів Оля Новак. Своєю чергою, Оля розповіла, що вона є фанаткою двох івано-франківських поеток і одна з них – Аля. І як це часто буває у наші часи, спочатку Оля прочитала Алині вірші у соцмережах, вони їй дуже сподобалися і виникло бажання познайомитися з самою авторкою. Під час знайомства з’ясувалося, що вони живуть на сусідніх вулицях і роками ходили одними й тими ж стежками, і, мабуть, ходили б далі, і на одну дружбу було б менше, якби не вірші. Аля так і каже, – найкраще, що мені дали мої вірші – це нові знайомства і друзів.

Книжка «З Нерва» починається віршем «Атовець».

Потяга меч розколе ябко пусте перону,

заки стовчем до крові чола і постоли.

Зійде – мов Бог із фрески – тихий,

густобородий.

Килим черлений з ружі хто б йому постелив?

Всі у хрестах та маках. Наші тіла парадні

стоншать себе до ниті — в полі, під марш.

А він

мідну сльозу сховає (ніби монету вкраде)

у камуфляжнім схроні – запранім рукаві.

Хто б йому мовив: «Вовче/брате/тисячолиций,

вбитим героєм – легше. Слався, а чи терпи».

Ходимо, мов до храму, в горе – женцям

молитись.

І несемо гортані висохлі під серпи.

Мертвим лежить по скиртах наш

споконвічний голос.

Тільки птахи розносять чорну чумну печаль.

Потяг от-от прибуде.

А на вокзалі – голо, порожньо і безлюдно.

Хто б його зустрічав?

Вірш присвячений батькові Алі, котрий у 2016 воював під Мар’їнкою і був у самому пеклі, а також всім захисникам України. Вірш має прототип – воїна, котрий повертався до рідного села, і з яким поетка їхала разом у потязі…

У ламкому полум’ї свічок під тихий гітарний акомпанемент найпрекрасніша поетка, яку я цього року відкрила для себе, читала вірші. На абонементі бібліотеки, в якому я була записана з шостого класу і аж до вступу в Київський університет. Тобто, для мене це був подвійно чудовий вечір. Приємно повертатися у рідні бібліотечні стіни за таких гарних обставин. Хочеться особливо подякувати директору абонемента міської центральної бібліотеки Ользі Кирсті за запрошення і за її велику працю щодо популяризації та підтримки молодих літературних талантів.