– Першим політичним викликом 2019 року будуть вибори Президента України 31 березня, а другим – чергові парламентські вибори 27 жовтня. Оскільки у нас парламентсько-президентська держава, кожен із цих двох основних політичних гравців у новому році перетягуватиме владний канат на свій бік. Не слід применшувати і роль Кабінету Міністрів, який може ситуативно або й цілеспрямовано грати свою осібну роль на внутрішньополітичній шахівниці нашої держави.

Виклик номер один для України – хто стане главою держави, а відтак – чи зміниться кардинально її політичний курс. Чи й надалі, множачи конфлікти і суперечки партійно-політичного життя, йтимемо обраним державницьким і водночас євроантлантичним курсом? Чи ж доля України вкотре опиниться в руках політичних спекулянтів, популістів і ревізіоністів, спрямованих на геополітичні торги з країною-агресором – РФ – задля хвилинної перемоги і кабальних умов задля досягнення «миру», наслідком чого стане втрата нею територіальної цілісності, стабільності в економіці?

Слід пам’ятати, що для Президента Петра Порошенка існування такого «необхідного зла», політичні фігури якого досі не полишають надій на реванш – як загальнодержавний, так і емоційно-особистий – вигідний лише за умови його безумовної перемоги на виборах у березні 2019 р. Ця перемога може датися дорогою ціною політичних перемовин як на київських пагорбах, так і на периферіях – роль «золотої акції» тут відіграватимуть регіональні еліти, зокрема бізнес-партнери і бізнес-супротивники правлячої політсили.

Неврахування їхніх «запитів» до глави держави і його команди може призвести до послаблення його позицій, чим скористаються не так опоненти чинної влади, як нібито союзники у коаліції – сили національно-демократичного спектру.

Не варто перебільшувати й ролі українського парламенту – інституту демократичного суспільства, однак ще й досі «дитячого», а не зрілого, дорослого. Саме парламентові мала б належати першість політичних ініціатив у нашій державі, однак ці спорадичні і партійно мотивовані дії народних обранців будуть радше декоративними і такими, які страждатимуть на різні комплекси – політичних образ, суперечок, чвар, оборудок тощо. Цей парламент, побіч того, що він (окрім так званої опозиції) є продержавницьким не лише за формою, а й змістом, не зміг досі об’єднатися не довкола окремих політиків та їхніх бізнес-груп, а навколо наболілих питань війни на сході України, політичної (і не лише) корупції, відповідальності еліт перед нацією.

Тож риторичним є запитання, а чи щось зміниться за умов парламентських виборів 2019-го? Гадаю, що лише за умови двох складових – зміни правлячих еліт і відповідальності власне українського виборця, який не віритиме в облудливі обіцянки блискавичних змін на краще, а усвідомить важливість його безпосередньої участі в розбудові сучасної України.

Ця участь може і мусить бути різною – від громадянської в численних організаціях і спілках через допомогу і сприяння реформам на місцях аж до готовності брати політичну відповідальність на себе. Лише за умов законної політичної боротьби, уникаючи екстремізму в партійно-політичній сфері, Україна 2019 р. може скласти іспит на політичну і громадянську зрілість. Запорука цього – Президент-державник і відповідальний за долю держави парламент, в якому вже не буде ані «п’ятої колони», ані політичних пенсіонерів, а лише представники національної еліти.

Боротьба з корупцією не є сьогодні першочерговим завданням, з огляду на гібридну війну на сході України. Однак саме політична корупція безпосередньо впливає на цей процес. І держава, репрезентована гілками влади та демократичними інституціями, і громадянське суспільство, уособленням якого є спільнота активних громадян, цілком свідомі незворотності цього процесу – подолання ганебного явища корупції.

Звісно, пересічних обивателів не завжди влаштовують темпи і, головне, наслідки цієї боротьби. Адже усім хотілося б показовості, демонстраційності і почасти «карнавальності» антикорупційного фронту. Цього, звісно, у демократичній країні бути не може. Необхідні інституції працюють, зауважень до їхньої діяльності багато (і це дуже добре), боротьба з корупцією переходить в іншу площину – судових процесів і вироків. І тут, вочевидь, таїться диявол.

Якщо звинувачень у корупційній діяльності є назагал багато, то у результаті роботи судових органів – вони значно маліють. Проблема не лише у тотальній круговій поруці, небажанні і саботажу будь-яких державницьких ініціатив, особливо після Революції гідності. Важливим і до кінця не зауваженим аспектом є брак не лише політичної, а й правової культури наших громадян.

Відтак не може тільки держава як головний актор політики вчасно (чи запізно) реагувати на вияви корупції в її структурах влади. Адже саме громадянин, якщо скористаємося відомим законом сполучених посудин, є тим необхідним чинником, що мусить урівноважити роль держави на сторожі закону і порядку. Лише така кооперація зможе зрушити з мертвої точки багаторічну (якщо не столітню – навіть за умов бездержавності) гору кумівства-корупції. Тож у новому 2019-му боротьба з корупцією й далі триватиме. Хотілось би, щоб вплив громадянського суспільства у цій боротьбі був нарешті помітним – через різні механізми впливу на владу і владців, адже саме їх обираємо ми як громадяни, а отже, маємо право і обов’язок їх контролювати.

Щодо перспектив врегулювання збройного конфлікту на Донбасі. Лише за допомогою таких трьох взаємопов’язаних складових, як: 1) продовження активізації української дипломатії через визнання недієвості так званих Мінських угод, чергової актуалізації «Нормандської четвірки»; 2) активізації міжнародної спільноти в напрямі організації і функціонування на Донбасі міжнародного миротворчого контингенту ООН (без участі у ньому РФ); 3) активної внутрішньополітичної діяльності української влади задля стабілізації (військової, політичної, економічної, культурної) в тих місцевостях сходу України, котрі стали ареною дій держави-агресора.

Важливим питанням залишатиметься проблема внутрішньопереміщених осіб, їх політико-правового статусу як громадян України. Усі згадані складові стосуються й теми незаконної анексії РФ Криму, долі кримськотатарського народу, а також політв’язнів – громадян України, які незаконно були схоплені і утримуються в РФ, чи наших моряків – військовополонених.

Припинення гібридної війни РФ проти України стане можливим лише за умови продовження і посилення санкцій проти держави-агресора, перемоги України на дипломатичному та інформаційному фронтах, стабільності політичного режиму в самій Україні, чому мали б сприяти вибори Президента держави і нового парламенту. Прибічники «русского міра» лише розхитуватимуть ситуацію в Україні та поза її межами (працюючи проти нашої держави на зовнішньополітичних майданчиках США та ЄС) упродовж 2019-го. Тому найбільшою мудрістю для виборця було б продовжити мандат довіри чинному Президентові та його команді, котра могла б сформувати і дієздатний парламент, рішення котрих поклали би край війні, що вже понад п’ять років ведеться РФ проти України.

Головні політичні успіхи і невдачі 2018 року. Для кожного громадянина нашої держави вони різні, а тому особливі. Найбільша, я б сказав, символічна перемога – рішення про надання Україні томосу й створення Помісної Православної Церкви. І хоча на цей результат були спрямовані колосальні зусилля влади, церковного проводу і вірян, однак, оскільки у нашій державі конституційно закріплено принцип відокремленості держави і Церкви, лише почасти цей очевидний успіх слід вважати результатом вдалих державно-церковних відносин. Тож залишмо справи церковні новоствореній ПЦУ, а справи світські – державі та структурам влади.

Перемога військово-політична – це відбудова і розбудова Збройних сил України, а також рішення про надання Україні протитанкових комплексів «Джавелін», успіх економічний – часткове зростання економіки і відновлення співпраці з МВФ.

У царині внутрішньополітичного життя важливими стали (і будуть надалі) початок медичної реформи, подальший етап реформи децентралізації й активне посилення обороноздатності України.

Негативним досвідом для України у 2018-му позначилися агресія РФ проти наших кораблів у Керченській протоці, ув’язнення наших моряків, вбивство Катерини Гандзюк, відновлення на посаді Романа Насірова. Ганебним явищем в українських реаліях залишаються майже безкарна антидержавна діяльність проросійських ЗМІ, зокрема телеканалів; відсутність розуміння як у владних коридорах, так і серед громадськості ролі незалежних медій, зокрема штучні бар’єри і обмеження у роботі «Суспільного».

Показовим є й фінансування окремих галузей економіки, зростання диспропорцій у встановленні і виплаті заробітної платні, зокрема дискримінація в оплаті праці працівників закладів вищої освіти порівняно з учителями загальноосвітніх шкіл, тощо. Те саме можна сказати і про зниження рівня життя, підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги, що лише призводитиме до збільшення дистанції між незахищеними і скоробагатьками.

P. S. Найрезонанснішими подіями року, що минув, були, на думку І. Монолатія, безстрокове голодування Олега Сенцова, вбивство Катерини Гандзюк, полонення 24-х українських моряків внаслідок нападу на кораблі ВМС України в Керченській протоці. А головними тенденціями 2018-го стали, за його словами, захист суверенітету і територіальної цілісності України у війні з РФ, всенаціональна консолідація щодо питання створення Помісної Православної Церкви, продовження загальнодержавних реформ: децентралізації, медичної; декомунізація суспільства, стабільна робота парламентської продержавницької більшості з одночасним виявленням агентів впливу держави-агресора в центральних органах влади, а також у регіонах.