Добре знаний на Прикарпатті журналіст Іван ГАВРИЛОВИЧ багато років віддав роботі в газеті «Галичина», є членом не тільки НСЖУ, а й НСПУ (має п’ять поетичних збірок). У січні 2019-го був удостоєний почесним званням «Заслужений журналіст України». Нині він подолав той віковий рубіж, котрий навіть мимохіть спонукає людину оглянутися назад, щоб порозмислювати і над прямими, і над звивистими відрізками пройденої дороги, які є на земному шляху кожної людини.

— Іване Михайловичу, як на свій вік ви ще вражаєте нас, своїх колег по газетярському цеху, енергійністю і працездатністю — прагнете пізнавати щораз нове під час журналістських поїздок і вмієте викласти побачене й почуте в газетних матеріалах не лише оперативно та інформативно, а й із фаховим його аналізом, осмисленням реалій української дійсності. До того ж публікації нових віршів у пресі засвідчують вашу активність і на ниві поезії, котра, як відомо, любить усамітнення й тишу. Що подвигає вас, уже пенсіонера, не знижувати цей високий ритм творчих устремлінь?

— Мабуть, газетярство таки справді полонило мене аж до вже поважних літ, в’їлося в мої плоть і кров, і мною можна проілюструвати популярну в колі працівників мас-медій (хоч і не всіма з них підтверджувану в реальності) сентенцію, що журналістика — це не просто професія, а спосіб життя. З вершини прожитого ніскільки не шкодую, що 48 років тому, закінчивши із золотою медаллю нині Делятинську ЗШ №1 I-III ст., обрав таку неспокійну професію, котра у свого «заручника» нерідко забирає і години дозвілля, навіть нічного відпочинку, вихідні та святкові дні. Здобував я спеціальність «журналістика» у тепер Львівському національному університеті ім. І. Франка, отримав, знову ж таки, диплом з відзнакою і скерування на роботу в редакцію «Прикарпатської правди». А тоді в Івано-Франківську виходили тільки ця газета, що була друкованим органом обкому компартії та облвиконкому, і «Комсомольський прапор». Обидві вже канули в Лету...

Втім, попри партійну заангажованість часопису, з яким був пов’язаний значний відрізок моєї трудової біографії, робота в тих відділах редакції, котрі висвітлювали питання промисловості, культури, діяльності рад і народного контролю та інші, часті відрядження в райони області, зустрічі й спілкування зі звичайними нашими краянами — робітниками, селянами, інтелігенцією — дали мені дуже багато для формування світоглядних і моральних орієнтирів. Це сьогодні інформаційний простір аж розпирає від насиченості ЗМІ — «зміями», як дехто іронічно каже, — а тоді приїзд журналіста з обласного центру у віддалене село ставав подією для його жителів, трудівників місцевого господарства. Скажімо, зі здивуванням почув від одного з косівських активістів Спілки офіцерів України, що він і досі зберігає в домашньому архіві вже пожовтілу від часу газету з моєю зарисовкою про його маму — доярку Дарію Щербань.

Часто буває так, що й в Івано-Франківську на вулиці зі мною хтось вітається, а обличчя начебто незнайоме, — то людина, про яку давно колись писав.

— А чи вітаються з вами ті герої публікацій, про яких ви висловлювались на сторінках газети в негативному плані — скажімо, після того, як перевірили критичний читацький лист і знайшли підтвердження наведеним у ньому фактам?

— Ті теж вітаються, але далеко не всі...

— При ближчому знайомстві самих журналістів із різних газет нерідко можна почути сакраментальне запитання: «А скільки судових процесів ти мав через свої публікації?»...

— Певно, цим дещо вас подивую, але я за всю свою журналістську біографію не мав жодного суду. Бо якщо йдеться про критичні публікації, тут має велике значення, щоб автор не переступав межу об’єктивності і — це не менш, а може, ще більш важливо — не принижував своєю критикою гідності людини, а сказати б, давав їй шанс для виправлення ситуації, яку вона спричинила свідомо чи несвідомо. Адже і Бог дає кожному з нас можливість відмолити, спокутувати вчинений гріх і надію бути прощеним. Я цілком поділяю той стандарт демократичної преси, що в журналістському розслідуванні конфліктної ситуації журналіст має неодмінно надати слово для оприлюднення своєї точки зору і другій стороні конфлікту.

— Ви лауреат обласної премії ім. Богдана Бойка за 2006 рік. Чи пам’ятаєте, за які саме публікації вам її присудили, чи багато було претендентів на здобуття цієї престижної журналістської відзнаки?

— Наскільки знаю, на початку того року подали свої творчі доробки на розгляд комісії з присудження премії небагато — кілька працівників ЗМІ, але серед них були журналісти і обласного рівня. Я претендував на премію надрукованими в «Галичині» за 2005 рік матеріалами різної тематики, оскільки є газетярем універсальним — кажу це без тіні якогось хизування, в цьому давно переконалися читачі моїх публікацій. Для мене, тоді редактора відділу соціально-побутових проблем, вони, зрозуміло, і були основним тематичним пластом журналістської творчості. Але я виходив за рамки спрощеного розуміння цих проблем, а конкретні факти узагальнював і робив на їх основі висновки, що мали соціальне й суспільне звучання — часом і з певним політичним відтінком. Тим-то матеріалу про недоробки комунальних теплоенергетиків обласного центру, які «засвітив» старт опалювального сезону, дав досить-таки резонансний заголовок — «Дві площини постмайданних реалій». Вмістили цю публікацію під рубрикою «Несвяткові думки», оскільки тоді якраз сповнювалась перша річниця Помаранчевого Майдану. Погодьтеся, з відстані часу кінцівка цього матеріалу, яку процитую, сприймається досить актуально, оскільки, як ми переконались і після другого, через десять років, Майдану, навіть незважаючи на прихід до владного керма — в центрі і на місцях — нових людей, гасла революційних здвигів народу, на жаль, часто залишаються тільки гаслами: «…Бачимо прикрий і нелогічний дисонанс: чиновники, захопившись проведенням різних заходів, урочистостей, президій, живуть немовби в одній площині, а в другій, паралельній площині, — пересічні українці, для котрих Майдан був надією не тільки і не просто на позитивні зміни в суспільному житті (бо, погодьтеся, саме по собі таке прагнення дещо загальне, абстрактне за змістом), а й на вирішення їхніх цілком конкретних житейських проблем. Для тих же наших читачів, котрі позбавлені благ цивілізації через нерозторопність житлово-комунальних служб, довгождане тепло у квартирі, гаряча вода з крана стали б, думається, найбільшим святом і повернули б їм віру в нову владу. Як довго ще ті дві паралельні площини не перетинатимуться?..».

Про біди споживачів житлово-комунальних послуг і необхідність кардинальних змін у цій галузі, проблеми транспортного обслуговування населення, питання соціального захисту малозабезпечених громадян ішлося і в багатьох інших моїх публікаціях. Назву низку тих, про зміст яких свідчать уже самі їхні заголовки: «Батареї ще гріють. Та все менша надія…», «Гряде підвищення квартплати?», «Реформи реальні чи декларативні?», «Старі й нові «ікси» комуналки», «Проїзд подорожчав. Ходитимемо пішки», «Кожна друга дорога — «загубиколесо»?», «Борги наші. Старі і нові» (про зарплатну заборгованість перед працівниками різних галузей в області), «Дайте горянам перспективу», «Статистикою чуйність не виміряєш», «Простягнімо руку нужденним!», «Повірить в себе інвалід — і вже він індивід…», «Кризовий центр повертатиме віру в життя», «Мама-«зозуля», а дитина ж невинна…».

Мало громадський резонанс і наше з колегою Романом Гладишем журналістське розслідування за зверненням пацієнта одного з обласних медичних закладів під заголовком «Побори в лікарнях: чутки і реалії». А в публікації «Їхати 30 км за рецептом — це нонсенс!» я записав «голос вулиці» — думки жителів Галицького району з приводу того, що МОЗ своїм наказом різко скоротило перелік ліків для продажу в аптеках без рецепту лікаря. Взагалі, я тоді вів у редакції «Галичини» і тему охорони здоров’я. Тож писав також про виниклу ні з того ні з сього проблему з фінансуванням Калуської ЦРЛ, на утримання якої виділяли кошти зі своїх бюджетів районна і міська ради, а тут раптом вони почали ділити хворих на «своїх» і «чужих», з’ясовувати між собою відносини через нібито надмірні їхні частки у спільному фінансуванні закладу. Після публікації «Владні амбіції загострили хвороби калуської медицини» я невдовзі повернувся до цієї конфліктної ситуації в матеріалі «До паралічу не дійшло, але…».

Ще одним важливим напрямом тематики моїх матеріалів у «Галичині» була екологія. Зокрема, в публікації «Троянський кінь на ім’я премікс?» та «Новий данайський дар для Прикарпаття?..» я писав про небезпеку для довкілля токсичної речовини під такою назвою — відходів хімічного виробництва з Угорщини, 500 тонн яких намагалися завезти поїздом у нашу область із сусіднього Закарпаття чи то для переробки, чи для утилізації. А в матеріалі «Під шатром лісу більше не сховаються ділки?» я порушував проблему, як вивести із «тіні» лісозаготівлі в карпатських лісах.

Словом, 2005 рік став для мене у творчому сенсі вельми плідним. Отож, думаю, і присудження мені найвищої в області журналістської премії було зовсім не випадковим.

— Як на вашу думку, сучасна журналістика — це поступ уперед порівняно з тією, яка була в часи вашої молодості?

— Цим запитанням ви мимоволі спровокували мене згадати персонаж анекдота — старезного діда, до котрого в часи обнадійливої для всього населення колишнього СРСР горбачовської перебудови прямо на вулиці радіожурналіст підійшов з мікрофоном: «То коли вам, дідусю, жилося краще — тепер, за Хрущова, чи за Сталіна?». «За Сталіна...», — відповів той, а в репортера аж очі округлились. — «Бо тоді... — затнувся старий, — і дівки були молодші...».

Якщо ж говорити серйозно, то, безперечно, за ці десятиліття мас-медіа зробили великий стрибок у напрямі комп’ютеризації редакцій і студій, значно зросла кількість друкованих ЗМІ, з’явилися електронні. Це одна з визначальних ознак сучасного соціуму. Мас-медіа відображають плюралізм думок, нині ніхто не володіє монопольним правом на істину. І це, з одного боку, не може не тішити. А з другого... Якщо пересічному читачеві, телеглядачеві чи радіослухачеві узалежнені від різних політичних сил мас-медіа пропонують одразу кілька істин, що стосуються трактування якоїсь події з суспільного життя, то він часом розгублюється: кому ж вірити? Кажуть, не варто довіряти лише одному джерелу, а потрібно ретрансльовану різними джерелами інформацію порівнювати, щоби зрештою самому робити висновок стосовно якоїсь події або ж особи. Але ж далеко не кожен має таку можливість. Найчастіше ж на неперевірену, недостовірну інформацію — на рівні чуток — можна натрапити в інтернеті.

— Та вам найближчі, звичайно, друковані ЗМІ. Доводиться чути, що у XXI столітті газети відживають своє, адже їхні тиражі невпинно падають, і це світова тенденція, не тільки українська…

— Газети здають позицію за позицією перед електронними ЗМІ з тієї головної, як на мій погляд, причини, що в багатьох людей молодших поколінь просто атрофувалася звичка до читання, а отже, й до думання, до осмислення прочитаного. Це тому, що батьки не привчають до цього ще змалку дітей, котрим легше сприймати візуальну інформацію, а не текстову, яка вимагає певного напруження звивин мозку, задіяння центрів аналізу та уяви.

— То що б ви зі своїм багатим досвідом газетярської праці порадили робити працівникам друкованих видань у ситуації дедалі очевиднішого захоплення телевізією, інтернетом тих плацдармів інформаційного простору, які раніше були вотчиною друкованих ЗМІ?

— Справді, доводиться визнати із жалем, що газети чималою мірою втратили ту свою роль, яку відігравали на зорі національно-демократичного відродження українського суспільства і в перші роки незалежності. Далі їм відступати просто нікуди. Щоби періодичні друковані видання зберегли свої позиції і вплив у суспільстві, цьому мають слугувати, на мою думку, поглиблений, після оприлюднення інформації на ТБ, радіо, інтернет-сайтах, об’єктивний і компетентний аналіз поточних подій, публікація журналістських розслідувань, розповідей про цікавих людей...

— Одначе не секрет, що серед випускників факультетів журналістики нині все менше охочих працювати в газетах...

— Це я вважаю однією із причин і водночас одним із наслідків зниження в останні роки загального фахового рівня журналістики в Україні, зокрема й на Прикарпатті. Бо газетяр повинен не просто інформувати телеграфним стилем читача про факти і події, що відбуваються, а й формулювати свій фаховий журналістський погляд на них з допомогою переконливих аргументів, викладати матеріал логічно, чітко й послідовно, грамотною українською мовою. Думаю, що саме через ці підвищені вимоги дівчата і юнаки, які обрали своєю майбутньою професією журналістику, воліють в оволодінні її азами піти, як їм видається, легшим шляхом і працювати на ТБ (тут, до того ж, можна ще й «засвітитися» на екрані) чи принаймні на радіо. Бо, як наївно уявляють вони собі, записав коментар чиновника чи політика, зробив сяку-таку «підводку» до його слів — і сюжет до випуску новин в ефір уже готовий... Заниження ж молодим журналістом критеріїв своєї праці в ЗМІ зрештою негативно позначається на якості підготовлених ним матеріалів... Прикро, коли в них натрапляєш на численні мовні огріхи, яких, думається, було б набагато менше, якби ці хлопці й дівчата під час навчання проходили ґрунтовну практику і в редакціях газет, де вимоги до знання мови підвищені.

У часи моєї молодості на всю Україну було лише два факультети журналістики — у Київському університеті ім. Т. Шевченка та Львівському ім. І. Франка, на створеній тут відповідній матеріально-технічній базі нас навчали викладачі — переважно колишні журналісти-практики. А нині часом в одному обласному центрі випускають фахівців для ЗМІ одразу кілька ВНЗ, компенсуючи нестачу саме таких практиків зчаста людьми, котрі й не нюхали роботи безпосередньо в редакції газети чи на теле-, радіостудії.

Не хотів би, однак, щоб ці зауваги щодо нинішнього стану вітчизняної журналістики і підготовки кадрів для неї хтось сприйняв як менторські настанови. Просто я відверто висловився про ті проблеми, що болять мене та інших журналістів старшого покоління, котрі присвятили цій романтичній, але дуже нелегкій професії все своє життя.

— Пане Іване, ще кілька слів про нинішні вектори та плани творчості на поетичній ниві вашого життя...

— Щойно в івано-франківському видавництві «Фоліант» вийшла друком моя п’ята книжка віршів «Поміж землею і Небом», її презентація відбулася в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка. Пропоную шанувальникам її величності Поезії два вірші з неї, щоб вони могли відчути ці твори, так би мовити, на запах і смак.

Світ ловив мене, але не спіймав. (Григорій СКОВОРОДА).

Не хлібом лиш, а кличем Неба

Жив український наш Сократ,

Чий філософський постулат:

Пізнай себе, заглянь у себе!

Про «сродний труд» зустрічний слухав:

«Це для людини головне

І вірить ревно в царство духа, —

Коротким є життя земне».

Хоча з торбиною йшов краєм,

У серці ніс ти небеса...

І я там істину шукаю,

Де людяність, добро, краса.

Ідуть за істину бої,

Мізки хтось щодо неї пудрить.

Ти ж в істині жив, любомудре, —

Не просто в пізнанні її.

Найвища мудрість дивака —

Віддавсь на волю він стежкам,

Збива ногами порох літа...

Ноша й моя — також легка:

В житті я статків не шукав.

Чи ж бо мене спіймаєш, світе?

І ще одне гаряче літо

Рахунок літ моїх примножить.

Що більша він — мені тривожніш

За долю України й світу.

Заходжу в інтернет раненько:

Як ніч минула на Донбасі

Для армії і добробатів?

За люд наш там, за всіх солдатів

Болить, пережива серденько.

Чи ж і приснився б шал цей збройний

Комусь із того покоління,

Що народилось в Україні

По світовій жорстокій бойні?

Полонить старість тишком-нишком,

Та ще в очах веселі зблиски,

А в келиху — напою терпкість...

Цей час — «душі моєї серпень»,

Як написав колись Малишко.

Тут місто в спеку — мов без гриму,

А там, на сході, кров’ю вмитім,

Повітря знов прогіркло димом...

Зі ще одним прощаюсь літом.