Інтернет-ресурс газети

Понеділок, 21 січня 2019 -5° Передплата

Ісусові з Назарета були притаманні всі чинники національної ідентичності українців

Уявіть собі людину, яка народилася на чужині, але з дитинства розмовляє українською мовою, належить до притаманного українцям антропологічного типу, а її предки та й увесь рід походять з України. Чи є така людина українцем?

Без жодних сумнівів. Скажімо, генерал-губернатор Канади (1990–1995) Роман Гнатишин народився 16 березня 1934 року в Саскатуні. Як і його предки, що походять із буковинського містечка Вашківці, він розмовляв українською мовою.

Коли в жовтні 1992 року відвідав Україну, то, розчулений до сліз теплим прийомом земляків, сказав: «Я ніби завжди жив тут, з вами, дорогі моєму серцю буковинці...». Українці прийняли його за свого – з великою повагою і любов’ю. Спробуйте заперечити українськість Р. Гнатишина, якщо в нього наявні всі три чинники національної ідентичності: «земля» (походження предків з України), «кров» (раса, антропологічний тип), «мова» (ментальність, культура). І все це підтверджене любов’ю до нього з боку його українських земляків.

Картина італійського художника-іконописця Карло Парізі «Ісус у задумі». Як стверджують фахівці, її споглядання піднімає настрій, надає впевненості, оберігає від грішних думок, заохочує до чистоти

Ви здивуєтесь, але такі ж самі чинники української ідентичності має й Ісус, Син Божий. Посудіть самі. Він народився в галілейському Назареті 25 грудня за кілька днів до завершення так званої старої ери. І хоч сам він називав себе Сином людським, щоб підкреслити, що йому притаманне все людське, в тому числі й національність. А сучасники називали «Ісус Галілеянин» (як «Леся Українка» чи «Вальтер Скотт», тобто «Вальтер-шотландець») і цим посвідчували його національність – галілеянин, тобто виходець із Галілеї, яка входила до Ізраїлю і в якій проживали далеко не євреї.

Галілеяни – це південна гілка суперетносу галлів-кельтів-кіммерійців. Цей суперетнос (тобто сім’я етносів-братів, що виокремилася з первинного материнського етносу) сформувався близько XII ст. до н. е. в Україні. Звідси під різними племінними назвами він розселився на величезній території – від Прип’яті до Іспанії та Палестини.

Достеменно відомо, що в XI ст. до н. е. південні галли («филистимляни») завоювали Палестину («пал-стан», тобто «воїнів країна»). А євреї тоді населяли напівпустельні Іудейські гори між південною Палестиною і Мертвим морем. Північну Палестину, яка, з огляду на родючі ґрунти, була найбільше подібною до України, галли-филистимляни назвали словом Галлія-Гальлея-Галілея, що значить «край галлів» або «сила» (держава).

Так вони робили завжди – опановану землю називали іменем свого племені-етносу (Бельгія, Британія, Скотланд) або всього суперетносу (Галичина, Галатія, Галісія). Своїй новій батьківщині галли дали власні гідроніми й топоніми: річки Яр дана («Яра вода» – теперішній Йордан) і Яргон («Ярий потік»), гора Ярмак («Яра маківка» – сучасна Мерон), міста Магадан («Могутня вода»), Скіфополь (столиця Десятимістя, «місто союзу», від «скіфія-скуфія-скупщина»), Рама («хрест», «святилище»), Каня («яструб»).

Галілеяни, отже, були прямими нащадками цих південних галлів – вихідців з України. Всі родичі Ісуса і всі апостоли, за винятком Юди, були галілеянами. Тож з погляду чинника «землі» (походження) Ісус належав до етносу, від якого походимо й ми, українці.

Характерними особливостями галлів-кельтів були високий зріст, біла шкіра, розвинені м’язи. Вони були відчутно вищими порівняно з юдеями: за даними археології, зріст тодішніх юдеїв не перевищував 160 см. У різних джерелах особливо підкреслюється, що галли мали розкішне русяве волосся, яке чоловіки часто носили розпущеним.

А згідно з відомими словесними описами зовнішності Діви Марії, вона була шляхетною красунею високого зросту, мала овальне обличчя, блакитні очі, волосся кольору пшениці, довгі й тонкі пальці рук. Ісус був дуже подібний до Своєї матері – такого ж високого зросту, мав тонкий прямий ніс, довге волосся кольору стиглого лісового горіха, бороду темно-пшеничного кольору, світлі очі.

Правдивість цих описів через два тисячоліття підтвердила Туринська плащаниця, яка зафіксувала фотографію Ісуса в момент його воскресіння. Згідно з нею Ісус був людиною європейського типу з атлетичною статурою заввишки 180 см, довгим волоссям і шляхетним виразом обличчя. Тож і з погляду чинника «крові» (раси) Ісус був галілеянином, а не юдеєм.

Культурно-світоглядна спадкоємність між галлами-филистимлянами і галілеянами є безперечною: самоназва («галілеяни»), рід занять (хліборобство, садівництво, свинарство, рибальство, бджолярство, льонарство), воїнська традиція (і галли 12 ст. до н. е. , і галілеяни 1-2 ст. н. е. були чудовими воїнами), культ честі та слави (прислів’я «галілеянин любить честь, а юдей – гроші»), символіка (від трипільських розписів кераміки филистимлян до трипільської мозаїки найдавнішого хрестиянського храму в галілейському Мегіддо).

Ім’я Ісус (Іес-ус) – це гелленський варіант імені Яс, що означає «ясний», «світлий», «сонячний». Гелленське слово «хрестос» означає «найкращий, шляхетний», в езотеричному сенсі – «боголюдина». Це слово має синонім – «син Божий»: «Озвався Симон Петро і заявляє: Ти Хрестос – син Бога живого. Тоді Він наказав учням, щоб вони нікому не казали, що Він – Хрестос» (Матвій 16.16, 20). Давнє слово «хрестос» не треба плутати з новотвором «хрістос», яке зустрічається лише в новозавітних текстах і означає «помазаника», «месію» – омріяного юдеями земного царя, який мав би відновити Юдейську державу і підкорити всі народи світу.

Про звичаї галілеян свідчать ритуали, описані в Євангелії. Наприклад, обряд святкування Нового року, більше відомий як «Таємна вечеря», що відбувся в Єрусалимі на весняне рівнодення в четвер 22 березня 31 року. Ісус з апостолами по колу випили з однієї чаші виноградне вино, здійснили обряд ламання короваю, «і, проспівавши славлення, вони вийшли на Оливну гору» (Матвій 26.30). «Славлення» або «славень» – це урочиста пісня, гімн. Описаний ритуал донині виконується в українських громадах, особливо в селах. Характерно, що згаданий вище ранньохрестиянський храм в Мегіддо не мав жертовника, зате мав великий стіл - вочевидь, для здійснення описаного вище ритуалу.

Населення Галілеї постійно підживлювалося галльськими переселенцями-землеробами, що хвилями прибували з півночі (подібно як українські громади в діаспорі оновлюються за рахунок нових переселенців з України). Ісус належав до тієї хвилі галлів, які ще зберегли материнську мову, що нею розмовляли жителі земель у межах нинішньої території України. Ця внутрішня мова в них існувала як «хатня» –нею «новоприбулі» галілеяни спілкувалися між собою, з дітьми.

Саме цією мовою Ісус промовив свої останні слова: «А коло девятої години Ісус скрикнув сильним голосом, кажучи: «Елі, Елі, лема савахтані», як передав євангеліст (Матвія, 27.46), тобто, як слід розуміти, він сказав: «Лельо, Лельо, лем з мя ся остані». Для юдеїв, які прийшли подивитися на розп’яття Ісуса, ці слова були загадкою. Натомість вони не потребують перекладу навіть для теперішніх українців карпатського краю, звідки галілеяни переселилися в Палестину. Дослівно ця фраза перекладається «Тату, Тату – лише ти зі мною зостанься».

Найвірогідніше, що Ісус промовив усталений вираз (фразеологічний зворот, ідіому). Тому його не можна перекладати буквально - подібно до фразеологізмів «як з неба на голову» (тобто несподівано), «впало в око» (привернуло увагу), «з’їсти зуби» (мати великий досвід) тощо. Сенс цього галльського фразеологізму – «Батьку, тепер лише на Тебе моя надія», коротше – «Отче, допоможи!»

Правильність саме такого перекладу тут же підтверджує євангеліст Лука, який в паралельному місці дає його гелленський еквівалент: «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій!» (Лк 23.46), тобто «Тату, тепер все у Твоїх руках!» або «з Богом!».

Так кажуть, коли починають ризиковану справу: йдуть на іспит, стрибають з великої висоти, починають хірургічну операцію тощо. В найважчий момент свого життя, переживаючи невимовний фізичний біль, втрачаючи свідомість і стрімко входячи у стан смерті, Ісус заговорив тією мовою, якою він думав, якою розмовляв з матір’ю і Творцем Всесвіту – своїм небесним Отцем. Це була його рідна мова, що прорвалась назовні в «момент істини».

Поширено помилковий стереотип, неначе Ісус перед смертю почав цитувати арамейською мовою «Псалом Давида» № 22: «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?» Але це повний абсурд, оскільки Ісус ніколи не втрачав зв’язок з Творцем, а на смерть пішов цілком свідомо, з власної волі – для того, щоб третього дня воскреснути і якнайяскравіше продемонструвати боголюдський потенціал Людини.

Окрім того, якби ці слова були сказані арамейською, то навколишні іудеї їх би добре зрозуміли, натомість «деякі з тих, що там стояли, почувши те, казали: «Он, Іллю кличе!» (Марко 15.35).

Так само останні слова Ісуса не були сказані гебрейською, гелленською чи латинською, оскільки поряд стояли первосвященики і фарисейська старшина, які знали ці мови. Але ніхто з них не зрозумів сказану Ісусом фразу, яка на слух сприйнялася як «Елі, Елі, лема савахтані». Вона була промовлена з дещо невиразною артикуляцією, адже в Ісуса було розбите обличчя і він вмирав.

Євангеліст Лука, повторимо, тут же дає гелленський еквівалент цього галльського фразеологізму. Це вже не перший випадок, коли один євангеліст наводить звучання слів в оригіналі, а Лука їх перекладає. Наприклад, сказані арамейською мовою слова «Таліта, кум!» (Марко 5.41) перекладаються як «Дитинко, пробудися!» (Лука 8.54).

Нарешті, існує гарантований спосіб дізнатися, якою мовою говорив Ісус: знайти того, хто її зрозуміє, – це і буде визначенням мови Ісуса! Отже, якщо її розуміють сучасні українці карпатського краю, де збереглися дуже архаїчні звичаї та говірки, то Ісус говорив саме цією мовою – карпатським діалектом української мови.

До речі, в дуже давній гуцульській колядці співається чітко й недвозначно «Хресту співаймо, Хрестоса славмо!»…

Культурологи стверджують, що Лельом прадавні українці називали Бога-Творця (Яра, Сварога), якого вважали своїм небесним Батьком. Тож з погляду мови та звичаїв Ісус за своїм суто земним корінням був вихідцем із їхнього середовища.

Українці надзвичайно люблять і глибоко шанують Ісуса – попри двотисячолітню інформаційну війну проти нього, настійливі спроби підмінити його сонячне боголюдське вчення іудохристиянською єрессю «рабів божих», фальсифікацію Євангелія, перекручення історії, заглушування Доброї Новини всіляким інформаційним шумом. Українці підсвідомо сприймають Ісуса як свого, рідного. На деяких іконах Він зображений у вишиванці. Його всенародний авторитет незмірно вищий за авторитет будь-якого іншого Великого Українця. І цей авторитет надалі лише зростатиме: в міру розширення своєї свідомості українці відкриватимуть для себе справжнього Ісуса і дійсний сенс його Послання.

Від редакції. Можна по-різному сприймати міркування автора публікації чи не сприймати їх загалом і відкидати. Але так чи інакше, а Христос (чи може, й точніше – Хрестос), кажучи словами апостола, таки проповідується і в цих нотатках.

Сподобалась публікація? Поширте її на Facebook