Керівник громадської організації «Центр соціальних трансформацій», яка частково релокувала до Івано-Франківська, старший викладач кафедри міжнародних відносин Національного університету «Києво-Могилянська академія» Данило МЕТЕЛЬСЬКИЙ в інтерв’ю для газети «Галичина» розповів, як вдалося адаптувати свою діяльність в умовах війни, що зробить найперше після її закінчення і якою бачить повоєнну Україну.

– Даниле, розкажіть про себе, свої хобі.

– Мені 25 років, і нині я живу в чудовому місті – в Івано-Франківську. Життя дуже непередбачуване, але якщо до всього ставитися з позитивом, креативом та ентузіазмом, знаходячи красу в навколишньому, то воно набуває нових сенсу! Моє рідне місто – це місто-герой Маріуполь.

Мої батьки були звичайними робітниками, які майже ніколи не цікавилися політикою та подіями у світі, але завжди казали й досі кажуть, що треба поважати кожну людину, якої професії вона не була б.

Мій батько працював зварювальником на заводі Ілліча (пізніше – Метінвест), а мама – провідницею на Укрзалізниці. Через роботу батьків я майже не бачив їх удома, та коли вони були, то завжди розповідали мені історії про любов до рідної землі й боротьбу за права звичайних громадян.

В їхніх словах я відчував певний біль, що їх проблеми, ідеї чи рекомендації щодо покращення міста чи свого ж місця роботи ніколи не були почуті не те що владою, а й навіть їхнім керівництвом, через що вони просто існували в певному соціумі.

Мій батько казав, що дуже сумно, бо представники влади не знають, що відбувається у звичайних людей, через це нічого не роблять і як би він хотів, щоб була можливість якось транслювати думку населення. Саме ці ідеї стали для мене моїм шляхом, і через це сьогодні я працюю не на бізнес, а на розвиток нашого громадянського суспільства, популяризую ідею громадського руху, щоб допомагати пересічним людям доносити свої проблеми, настрої і пропозиції до місцевої та державної влади.

Коли навчався в 11 класі, сталася подія, яка остаточно змінила мене, – Революція Гідності, яка була так далеко, але водночас так близько до мене по духу. Будучи в більш індустріальному регіоні, я зустрічав частіше негативні думки про неї, адже люди боялися змін, але я вірив, що тільки народ може боротися за позитивні зміни та впливати на владу.

З перемогою Революції Гідності остаточно усвідомив, що я – українець і боротимуся за наше майбутнє, не зважаючи ні на що. Але, як з’ясувалося, на моєму шляху було ще багато викликів.

Одного дня я став свідком мітингу, де піднімали російські прапори. Для мене це був такий шок, адже будучи підлітком, я не розумів, чому в моїй країні майорять знамена іншої держави… З часом такі мітинги проводили чимраз частіше, хоча на них збирали переважно маргіналів, наркоманів та тих, хто не працює. Мій батько завжди казав, що люди, які виходять на ці мітинги, це ті, хто просто не хоче працювати, адже звичайні роботяги, котрі працюють на заводах, не мають сил та часу цим займатися.

Ті події спонукали мене дізнатися, чому так сталося, що буде далі, і чого прапор однієї країни підіймають в іншій? Через те пішов вчитися на політологію в Києво-Могилянську академію. Це був цікавий час мого становлення та реалізації, про який можна розповідати дуже багато, але навчаючись там, я намагався використовувати всі можливості, щоб отримати корисний досвід, починаючи від самоврядування і закінчуючи створенням своїх проєктів, які й сьогодні існують.

Ще навчаючись, почав працювати в науково-освітньому центрі «Школа політичної аналітики НаУКМА», завдяки чому ознайомився з громадським життям, політикою. По роботі ми часто спілкувалися з людьми, збирали їх думки, проблеми, формували це в аналітичні матеріали та презентували на прес-конференціях перед представниками влади.

Саме під час таких презентацій, стало зрозуміло, що багато цікавої та корисної інформації написано складною, науковою мовою. Тому, коли ми створювали «Центр соціальних трансформацій», я поставив за ціль пояснювати людям складні наукові речі простими словами. З огляду на це завжди хотів бути викладачем і рухався в цьому напрямі.

Сьогодні мої батьки евакуювалися в Дніпро, пробувши місяць під окупацією та щоденними обстрілами. І хоч я досі так їх і не бачив, навіть розмовляючи телефоном, відчуваю, як війна змінила їх. Саме потреба підтримки й допомоги таким людям, як вони, мотивує мене займатися громадською діяльністю та рухатися вперед!

Щоб якось морально відпочивати від проблем, вдався до веломандрівок Івано-Франківщиною. Під час цих поїздок отримую справжню втіху, адже бачу красу гір, зустрічаю різних тварин, а головне – буваю в селах та спілкуюся зі щирими людьми в них.

Мені так сподобалися села Західної України, що останнім часом я думаю про те, щоб почати вести блог про велопоїздки та цікаві села навколо нас. Цікаві будівлі, історія та просто робота в полі – це та краса, якою хочеться не тільки насолоджуватися, а й ділитися з іншими!

– Опишіть себе для читачів одним реченням.

– Людина, що намагається не сумувати, боротися, мотивувати інших та створювати щось нове!

– Розкажіть докладніше, чим Ви займалися до війни?

– Займався популяризацією громадянського суспільства в регіонах, проводив тренінги, заходи та різні опитування. Ми їздили територією Донбасу, підконтрольною Україні, спілкувалися з людьми, з громадськими активістами, які розповідали нам про своє життя та проблеми, а ми зі свого боку переводили це на наукову мову та передавали представникам влади, щоб вони розробляли стратегії.

Під час виборів (президентських, парламентських, місцевих) ми створювали ініціативну групу експертів «Виборча Рада UA», розробляли разом з активістами опитувальники для осіб, що кандидували на різні посади. Так ми організовували відкриті зустрічі з кандидатами, де будь-хто міг поставити їм незручне запитання.

Все це записували, транскрибували та виставляли в публічний доступ, щоб будь-хто перед тим, як іти на вибори, міг подивитися, як та що говорить той чи інший кандидат. Від «Центру соціальних трансформацій» ми проводили освітні тренінги, заходи та культурні івенти як для молоді, так і для представників різних департаментів КМДА!

– Чому саме таку діяльність обрали для себе?

– Я вірю, що основне завдання активістів громадянського суспільства – це допомагати громадянам, доносити до представників влади інформацію про проблеми і настрої в суспільстві, й водночас повідомляти широкому загалові про рішення влади простою мовою.

Громадський сектор – це не про гроші, це про людей. Це емоції, проблеми, відчуття, це те, що ти справді можеш щось змінити та комусь допомогти. Це не простий шлях, адже дуже часто він може здаватися тупиковим, але якщо боротися, рухатися вперед, не здаватися, то всього можна досягти.

– Якими своїми проєктами найбільше пишаєтеся?

– Насправді я пишаюсь усіма проєктами, в яких брав участь, адже в кожному з них є частинки моєї душі, моїх часу й емоцій. Найбільше ж виділяю ті, які змогли принести зміни, – це і робота з молодіжними громадськими організаціями, які пізніше переросли в ХАБи та стали частинами молодіжних рад, і опитування людей, аналіз проблем на КПВВ, розташованих на лінії розмежувань. Саме рекомендації, які ми надавали, згодом враховували в органах влади, що полегшило багатьом людям евакуюватися з тимчасово окупованої території під час масштабної війни.

– Чи Вам вдалося адаптувати свою діяльність в умовах війни? Що було найважчим для Вас?

– З початком великої війни наша команда розділилася на три частини: дехто виїхав за кордон, дехто – в безпечніші міста на заході України, а інші залишилися в Києві. Ми обрали Івано-Франківськ. Спочатку було дуже важко. Адже складніше, ніж почати робити щось фізично, було морально налаштуватися та вийти з певної зони комфорту, прокрастинації. Ми не мали офісів, проживали в гуртожитках і просто-напросто виживали. В такі моменти ми не могли повноцінно займатися своєю діяльністю, адже більшість часу забирала особиста адаптація та пошук додаткових ресурсів.

Для адаптації ми почали працювати в гуманітарній сфері, допомагати іншим організаціям і потроху взялися запускати наші перші онлайн-івенти. Саме вони допомогли багатьом адаптуватися до нових реалій. Дискусії допомагали людям відкриватися, а перші офлайн-івенти допомагали хоча б на мить забувати про ті жахіття, що відбуваються в нашій країні через війну.

– Що найбільше мотивує Вас і далі займатися своєю улюбленою справою?

– Найбільше нас мотивують результати нашої роботи, посмішки та подяки тих, для кого працюємо. Нам дуже важко, але нелегко нині всім, і саме в ту хвилину, коли ми допомогли хоча б комусь одному, насправді ми закладаємо ще один камінчик до нашої спільної перемоги, адже як казав Вʼячеслав Чорновіл, «Україна починається з кожного з нас!».

– Чим Ваша організація може бути корисною для інших?

– «Центр соціальних трансформацій» – це передусім платформа і люди, що допомагають реалізувати різні ідеї та проєкти. Ми готові допомагати громадським активістам в їх діяльності та мотивувати тих, хто тільки хоче почати цим займатися, але досі вагається. Курси, тренінги, вебінари та різні консультації, починаючи від того, як створити свою ініціативу, працювати в команді, і закінчуючи тим, як писати грантові заявки – це те, чим ми можемо допомогти. Наша основна мета – мотивувати інших не здаватися та пояснити складні речі так, щоб це було зрозуміло.

– Як, на Вашу думку, під впливом війни зміниться сфера, у якій працюєте?

– З початком масштабної війни багато громадських організацій почало змінювати свої напрямки роботи, орієнтуючись здебільшого на допомогу армії чи ВПО. Ми зі свого боку допомагаємо молодим людям, що були вимушені виїхати в нові міста, адаптуватися та використати свій потенціал для розбудови вже нових міст та адаптації інших ВПО. Чимало молодих людей не мають знайомих, але мають різні ідеї, тому, наша мета – об’єднати їх в молодіжний клуб, познайомити та інтегрувати до місцевої молоді, створити спільні проєкти для нових міст.

– Що зробите насамперед після закінчення війни?

– Передусім зателефоную батькам і скажу, що ми їдемо додому, адже нас чекатиме багато роботи попереду. Але частина наших людей залишиться тут і далі розвиватиме цей регіон. Свою ж роль бачу у відновленні та розбудові Маріуполя. Та все ж після війни планую розвивати й Івано-Франківськ та організовувати спільні проєкти з Маріуполем, щоб ми завжди могли з гордістю сказати «Схід і Захід – разом!»

– Україна після війни – якою вона буде?

– Після нашої перемоги Україна буде вже іншою державою. Але наше завдання як представників громадянського суспільства – не тільки випрацювати правильні стратегії, рекомендації для влади, а й слідкувати за тим, щоби представники влади не зловживали своїм новим становищем.

Україна після війни – це держава, де громадськість знає ціну свободі та бореться за своє місце в новому світі, ставши позитивним прикладом змін для інших країн, що розвиваються! Україна майбутнього – це наша спільна відповідальність! Тому маємо не забувати про це та питати себе, а що я зміг зробити для своєї країни?