Початок третього тисячоліття для нас, українців, є особливо знаковим. Московська імперія формально закінчила своє безславне існування 24 серпня 1991 року із проголошенням Незалежності України. Але навіть агонізуючи, намагається вижити, а для цього їй знову потрібно затягнути у свої «братські обійми» нашу державу. Заражені компартійними бацилами перші зверхники відродженої Української держави не могли, або ж, якщо бути до кінця відвертими, не хотіли остаточно розірвати пута, що пов’язували її з організмом «руського міра». Як наслідок, перші півтора десятиліття ХХІ століття породили два Майдани – Помаранчеву революцію та Революцію Гідності. Активним учасником цих двох революцій став і наш краянин, тоді ще зовсім молодий хлопець Юрій КОСОВАН із Делятина, котрий, окрім усього іншого, є й одним із тих небагатьох моїх друзів, з якими єднають мене спільні погляди, переконання, світоглядні цінності.

Він належить до покоління, народженого у 80-х роках минулого століття, тобто у час, коли СРСР уже дихав на ладан, а тому воно не було заражено його бацилами як «носія найгуманніших ідеалів світу», «світоча комунізму», на яких виховувалися його попередники. Як активіст Євромайдану він проливає світло й на деякі інші трагічні й драматичні моменти Революції Гідності, окрім загибелі Небесної Сотні…

«Я вдячний Богові і рідній матусі за те, що з’явився на світ у Західній Україні, яку «червоні визволителі» так і не зуміли зросійщити й перетворити її жителів на бидло, що бреде до «камуністіческава» майбутнього, точніше в нікуди, як це їм вдалося вчинити з українцями (на щастя, не з усіма), народженими на схід від Збруча», – зазначив у нашій розмові Ю. Косован. Він також сказав, що наприкінці 2004-го, коли йому було трішки більше ніж 20, поїхав від Надвірнянського виборчого штабу на київський Майдан, де у наметовому містечку на Хрещатику волонтерив: розносив його учасникам їжу, чергував на Європейській площі у Будинку профспілок, виловлював з однопартійцями провокаторів і віддавав їх у руки провідників УНА-УНСО. «Там, на київському помаранчевому Майдані, під спів українських патріотичних пісень, що лунали звідусіль, я вступив до лав тоді, мабуть, найрадикальнішої політичної сили – УНА-УНСО», – поділився спогадами мій співрозмовник.

Тоді за участь у чи не наймирнішому Майдані Юрій заплатив високу ціну: застудився та лікувався на денному стаціонарі, інколи температура у нього стрибала до 41 градуса. Наприкінці свого першого Майдану отримав від Віктора Ющенка грамоту, яку йому вручили члени столичного Конгресу українських націоналістів. Незабаром у Делятині, куди повернувся з Києва до батьківської оселі, став членом громадсько-політичного об’єднання «Наша Україна».

– Що спонукало тебе, Юрію, у той непростий час з головою поринути в політику? Адже, як відомо, багато твоїх однолітків тоді ще вичікували або ж потихеньку, не висовуючись, створювали та розвивали власний бізнес, а тепер вважають себе ледь не «сіллю цієї землі», поза очі зневажаючи таких як ти, відчайдухів? – запитав я у свого співрозмовника.

– Я вдячний Господу і батькам за те, що прийшов у цей грішний світ на зламі епох, коли на наших очах творилась й далі твориться наша незалежна українська будучина. Якби мені довелося почати все спочатку, іншого шляху, ніж той, яким пройшов, для себе не побажав би.

– Після першого Майдану, що завершився обранням Президентом України Віктора Ющенка, був і другий, уже безжалісний і кривавий. Що спонукало тебе взяти участь і в ньому?

– Поміж цими Майданами було майже десять років, не менш насичених доленосними подіями, ніж попередні. Я тоді не сидів склавши руки: вів активну громадську діяльність, пов’язану з комунальною сферою. Готував заяви про ремонт доріг та проведення вуличного освітлення на моїй рідній Делятинщині, брав активну участь у громадсько-політичних акціях, спрямованих проти Віктора Януковича, який попри все, таки став «керманичем» нашої держави, та його політичної сили, а точніше, московитського кодла – Партії регіонів.

Як і багатьох інших патріотично налаштованих людей, на Революцію Гідності мене привело побиття студентів на майдані Незалежності у Києві тієї тепер уже далекої листопадової ночі 2013-го, котрі стали на захист європейського вектора розвитку нашої держави. Вже наступного дня я вирушив до Києва. Бо інакше просто не міг, не мав права.

Як і 2004 року, опинився у Будинку профспілок на Хрещатику. Зареєструвався у штабі ВО «Свобода», розташованому в тій будівлі, і почав, як і решта моїх побратимів, чергувати на барикадах у наметовому містечку, яке буквально на очах виростало. У моїй пам’яті навік закарбувалися дві дати: 30 листопада 2013-го та Водохреще 19 січня (за старим церковним календарем) 2014-го. Тобто початок і закінчення мого персонального Майдану під час Революції Гідності.

На Водохреще, а саме у полудень тієї святкової сонячної днини, майданівці вирушили на вулицю Грушевського для участі, як нам сказали наші керманичі, у мирному зібранні. Та неподалік центрального стадіону ім. В. Лобановського шлях нам перегородили автобусами й автомашинами, біля яких юрмилися у повній бойовій готовності беркутівці та працівники міліції. Коли наша колона наблизилася, вони почали застосовувати проти нас світло-шумові гранати, начинені невідомими речовинами. Крім того, беркутівці та міліціонери, котрих, як пізніше з’ясувалося, завезли до Києва з Криму й Одеси, а також російські феесбешники стали стріляти в нас із пневматичної зброї гумовими кулями. Цілилися просто в обличчя. Я був очевидцем того, як внаслідок того обстрілу втратили очі п’ятеро моїх побратимів. Ми ж своєю чергою взялися облаштовувати барикади та застосовувати проти беркутівців і феесбешників «коктейлі Молотова».

До речі, того дня людей на Майдані було небагато, оскільки чимало активістів роз’їхалися на свята додому. Та попри це беркутівцям і їхнім поплічникам не вдавалося прорвати наші ряди. Аби ввести в оману й показати, що нас більше, ми створювали шумові ефекти, били палицями по сміттєвих баках. Та вже через добу-дві після Водохреща нас стало більше. На Майдан прибули активісти із Західної України.

– Але найстрашніше було попереду…

– Коли до нас прибула підмога, то беркутівці, міліціянти, а також головорізи з так званої «чорної роти» – особливого підрозділу, створеного для розгону майданівців – під орудою феесбешників почали застосовувати проти нас бойову зброю та водомети. Тобто не лише били протестувальників палицями по головах, як доти, а й кидали в нас справжні гранати. Зокрема закидали ними майданівський медпункт, куди ми з друзями доставляли поранених, через що той згорів.

– Колись ти розповідав, що пам’ятним для тебе стало й 18 січня 2014-го, переддень Водохреща…

– Саме так. Того дня, на другий, як у нас кажуть, Святвечір, я отримав отруєння від використаної проти нас хімічної зброї, що її, як пізніше стало відомо, в Україну завезли в січні того самого 2014-го з росії. То страшна зброя, яку заборонено конвенцією ООН. Як з’ясувалося, речовини, якими було заряджено спеціальні гранати, московити використовували ще у Першу світову війну, щоб дезорієнтувати ворога.

– Відтоді в тебе й досі, як мені відомо, серйозні проблеми з легенями.

– Так. Того дня в Маріїнському парку я отримав опіки від застосування хімічної зброї. Було відчуття, ніби хтось ріже мене всередині, у грудях, ножем. Тоді ж я втратив орієнтацію на місцевості і навіть на якийсь час наче зомлів – принаймні безтямно почав блукати. Поки раптом не побачив вулицю, встелену гільзами й коробками з-під використаних світло-шумових гранат. А ще угледів, як просто на мене йдуть беркутівці та «тітушки». Тоді я почав молитись, і вони проминули мене, не зачепивши. Ось якою є сила щирої молитви!..

– Що ще ти міг би розповісти нашим читачам про другий Майдан?

– Варто сказати добре слово і про наших медиків. Нерідко у самому наметовому містечку вони проводили складні оперативні втручання, завдяки чому не одному майданівцю врятували здоров’я й життя, надавали іншу допомогу. Поміж ними було багато наших краян.

Була прихильною до наших активістів і більшість столичних лікарів та медсестер, які оточували побитих і поранених на Євромайдані своїм належним піклуванням та всіляко оберігали їх, аби вони не потрапили до рук «беркутів». Та все ж зафіксовано чимало випадків, коли деякі особи в білих халатах із київських медзакладів здавали поранених протестувальників «псам режиму», й ті забирали їх до катівень. То чого ж у такому разі була варта їхня клятва Гіппократа?!

Тими днями, крім отруєння газом, я отримав й контузії та переохолодження організму. Тому подався до своїх знайомих, які жили на лівому березі Києва. Там мені стало зовсім зле, й ті люди відвезли мене до лікарні «Феофанія». Там мені почистили легені та поклали на лікування у пульмонологічний відділ.

Відтоді я постійно лікуюсь як визнаний інвалідом війни ІІ групи. Як наслідок того отруєння в мене з’явилися нові супутні захворювання, постійні болі у грудній клітці. Згідно із приписом лікарів, я повсякчас користуюся спеціальними пристроями для дихання.

– Не шкодуєш тепер, що боровся на двох Майданах?

– Не шкодую і не пошкодую до кінця свого життя, бо ненавиджу московський «общак», хоча у ньому, на щастя, майже не жив.

– І досі, на жаль, ми не знаємо всіх винних у вбивствах на Євромайдані.

– Це справді так. Зате дізнаємося й про те, чому порівняно молоді учасники тих революційних подій, які не загинули в АТО й дожили до наших днів, тепер помирають один за одним. Одна з найзамаскованіших причин цього – легеневі отруєння токсичними газами. Втім, довести це наразі надзвичайно складно...