У нинішніх реаліях в Україні, коли військові чують від деяких людей, котрі перебувають далеко від фронту, у глибокому тилу, й не розуміють або й не хочуть на четвертому році повномасштабної війни не хочуть зрозуміти наслідки «рускава міра», такі вислови: «Ти сам туди пішов…», «Ми вас туди не посилали…», особливого значення набувають історії наших захисників. Адже вони – кожен за своїм професійним напрямом – щодня виконують свої військові обов’язки і дають можливість, в тому числі й тим, хто таке каже, відпочивати в ліжку, спокійно пити ранкову каву, спілкуватися та проводити час зі своїми родинами. Сьогодні ми розповімо про одного з тих, хто без вагань став на захист рідної землі, хто обрав боротьбу замість спокою та мовчання, про честь і вибір, зроблений серцем, українського воїна, для котрого любов до Батьківщини – не просто слова…

Боєць 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», що дислокується в Коломиї, Ілля Вікторович ГУЦУЛ народився в тихому буковинському селі Михалкове, Сокирянського району на Буковині. Там він уперше навчився тримати слово і знати ціну рідній землі. Звідти далекого 2004 року його призвали на строкову військову службу до Чопського прикордонного загону. Опісля ж Ілля повернувся до рідної домівки, одружився, поєднував роботу в Україні з працею за кордоном, став турботливим батьком двох синів – Нікіти та Ярослава.

2021-го він подався на військову службу до «десятки». Служив на посадах водія-слюсаря, старшого майстра, гранатометника. 24 лютого 2022 року Ілля разом із побратимами зустрів на одному з військових полігонів Львівщини. Тоді не було часу на роздуми – всі знали: ворог іде знищувати наші домівки, наших дітей, наш народ.

«Це було як у фільмах про війну, – пригадує він. – Щойно почало світати, як нас підняли по тривозі, і вже за кілька хвилин ми прибули до парку бойових машин, де зайняли свої місця в очікуванні бойового наказу. Ніхто не сперечався, ніхто не питав чому. Ми знали, що цей день настане, знали, що буде велика війна, й були готові до неї. Найважче було того ранку зателефонувати до рідних. Я подивився на фото дітей, і коротко написав дружині «Все буде добре. Люблю!».

Далі були Київщина та Житомирщина, де розгорталися запеклі бої за столицю. Воїн, перебуваючи у складі ремонтної роти, у складних умовах та на межі можливого, здійснював ремонт пошкодженої техніки та озброєння, що їх повертали з передової після боїв із ворогом. А, скажімо, кожна відремонтована артилерійська система – це ще одна врятована позиція, ще одне врятоване життя побратима, ще одна можливість стримати ворожий наступ. Ілля та його побратими працювали без перепочинку, часто під обстрілами, адже розуміли: у цій війні немає другорядної роботи – кожен тримає свій фронт. «Ми відновлювали все озброєння, яке тільки можна було повернути до бою. Залишати наших хлопців без зброї – це шлях до поразки», – розповідає Ілля.

У травні 2022-го, після звільнення Київської області від окупантів 10-ту гірсько-штурмову перекинули на Донеччину та Луганщину, де бригада продовжила виконання бойових завдань. Один із особливо цікавих випадків на бойовому шляху І. Гуцула стався у вересні того ж року, коли Ілля разом із побратимами в дуже складних польових умовах замінили ствол артилерійської гармати. Незважаючи на брак нормального інструменту та захищеного місця, вони оперативно впорались із завданням. Адже кожна хвилина затримки могла коштувати життя нашій піхоті. «Пам’ятаю, як ми просто неба, під загрозою обстрілу, працювали над заміною гарматного ствола. Було важко й небезпечно, але розуміли: без цього гармата не вистрілить, а отже, не зможе підтримати наших бійців», – ділиться спогадами боєць.

Роботи почали з демонтажу пошкодженої частини гармати. Спершу обережно звільнили ствольну групу від кріплень та гідравлічних елементів. Найскладніше було витягнути сам ствол – через відсутність крана чи спеціальної підйомної техніки довелося використовувати імпровізовані важелі, троси й підставки. Кожен рух був продуманим: потрібно було не лише уникнути травм, а й не пошкодити механізми люльки та гідравліки.А водночасі ремонтники, і самі гармаші, які їм допомагали, стежили за ситуацією навколо – хтось із них постійно вартував, аби в разі чого заздалегідь попередити побратимів про небезпеку.

Після демонтажу старого пошкодженого ствола, ремонтна група розпочала один із найскладніших етапів – установку нового ствола на гармату. Спершу ретельно перевірили стан гідравліки та вузлів кріплення – адже будь-який перекіс або залишки забруднень могли унеможливити монтаж. Потім вручну, за допомогою важелів, домкратів, сталевих тросів і підставок, ствол почали обережно заводити в посадочне гніздо. Щоб уникнути пошкоджень дзеркала затвора й напрямних, використовували дерев’яні клини для вирівнювання траєкторії входження…

Чому ми про це так детально розповідаємо? Бо у звичайних умовах таку операцію виконують у стаціонарній майстерні із застосуванням кранів, фіксаторів і точних інструментів. Та в польових умовах, під загрозою обстрілів і з мінімальним оснащенням, Ілля з побратимами працювали вручну, й могли так діяти суто завдяки своєму досвідові, кмітливості та злагодженості.

Причому, через велику вагу ствола (понад 900 кг) монтаж відбувався поступово, по кілька сантиметрів. Один боєць відповідав за те, щоби було правильно виставлено його горизонтальну вісь, другий відпрацьовував вертикальну, а ще шестеро допомагали утримати баланс.

Після встановлення ствола, його зафіксували болтовими з’єднаннями та здійснили затяжку з максимальною точністю, перевіряючи момент зусилля вручну. Далі – провели регулювання відкатного й накатного механізмів, замінили ущільнення, перевірили гідравліку на герметичність, і лише після цього провели пробний нахил/підйом гармати… Отож увесь процес тривав понад 10 годин. І така діяльність наших воїнів – це теж вагомий штрих до тієї бойової роботи, яку загалом здійснюють захисники України.

У червні 2023 року у зв’язку із загостренням оперативної обстановки І. Гуцула відрядили до складу групи, яку передали в оперативне підпорядкування командирові 108-го окремого гірсько-штурмового батальйону, що тримав оборону поблизу Миколаївки на Луганщині. Саме там, у спекотний літній день, ворог розпочав масований штурм, намагаючись прорвати лінію оборони та створити коридор для подальшого масштабного наступу. Все почалося з ранкового артобстрілу – снаряди та міни густо лягали на позиціях. Таким чином ворог змушував наших бійців відійти. «Земля гуділа, повітря наче різало металом, – згадує Ілля. – Перший справжній бій – це коли ти чуєш, як кулі свистять буквально за спиною, коли кожна секунда може бути останньою, але ти не маєш права зупинитись». Попри постійний вогонь наші оборонці вистояли. Того дня противнику не вдалося прорвати позиції. Для Іллі це було бойове хрещення – момент, коли страх і адреналін перетворюються на впевненість і готовність боротися до кінця. «Після того бою я зрозумів: ти або ламаєшся, або стаєш сильнішим. Ми стали сильнішими», – стверджує він. Як писав відомий німецький письменник Еріх-Марія Ремарк, поки людина не здається, вона сильніша від своєї долі».

Після відрядження Ілля повернувся до свого ремонтно-відновлювального батальйону і продовжив виконувати, на перший погляд, буденні, але надзвичайно важливі завдання, – дарувати друге життя артилерійському озброєнню. Це була відповідальна праця без права на помилку, адже кожна бойова техніка, добротно відновлена, могла врятувати не одне життя на передньому краї.

У травні 2024 року ситуація на сході знову загострилася. Ворог кинув у бій додаткові резерви, намагаючись прорвати оборону одразу на кількох напрямках. Ілля знову викликався до складу групи, яку відряджали в оперативне підпорядкування командира 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону. Розуміючи, що кожен досвідчений боєць – на вагу золота, він без вагань вирушив на передню лінію. Цього разу виконувати бойове завдання довелося поблизу села Спірне на Донеччині. І знову постійні мінометні та артилерійські обстріли, штурмові дії ворога…

«Було важко – морально й фізично, – зізнається боєць. – Втома накопичувалась, багато моїх друзів на той час уже загинули на передніх рубежах. Але коли тебе кличуть побратими, ти не можеш сказати їм «ні», бо більше нікому їм допомогти».

Найважчою для Іллі та його побратимів видалася ніч із 4 на 5 травня 2024-го. Саме тоді, на Великдень, коли в українських домівках запалювали свічки і молилися за захисників, на передовій лінії біля населеного пункту Спірне тривали одні з найжорстокіших боїв. Ворог, вкотре доводячи, що для нього немає нічого святого, не припиняв обстрілів ні на годину. Гучні розриви снарядів змішувалися з тріском кулеметних черг і вибухами мінометів. Земля буквально здригалася від потужних залпів, а повітря на позиціях було настільки насичене пороховим димом, що дихати було важко.

«Ніколи не думав, що зустрічатиму Великдень в окопах, під землею, в холоднечі й серед вибухів. Тоді я зрозумів – ми воюємо не просто з чужинським військом, а зі злом, яке не визнає ні свят, ані людяності», –констатує військовослужбовець.

Незабутньою для Іллі стала друга половина ночі. Москалі, за підтримки важкої артилерії та мінометів, під прикриттям темряви пішли у черговий штурм. Ворожі штурмові групи намагалися наблизитися до українських позицій. Та попри втому і постійний артилерійський вогонь наші захисники стійко тримали оборону. А в перервах між ворожими обстрілами і штурмами доводилося відновлювати зруйновані позиції. Саме під час укріплення позиції близько 4 години ранку розпочався черговий артилерійський обстріл. Снаряд прилетів зовсім поряд, настільки близько, що вибуховою хвилею Іллю відкинуло на кілька метрів і присипало землею…

«Думаю, мене врятував сам Бог. Це була Великодня ніч… Коли я отямився, довкола все було в диму, побратими кликали одне одного. Я навіть не одразу зрозумів, що живий». Далі були евакуація, лікування та реабілітація. Після відновлення він знову повернувся до свого підрозділу, де продовжив виконувати завдання з відновлення озброєння.

На запитання, що планує робити після війни, Ілля не вагаючись відповідає: «Насамперед обніму дружину та синів. За ці роки я навчився цінувати прості речі: розмову за вечерею, прогулянку біля річки, запах рідної землі. Після всього пережитого хочеться бодай на кілька днів забути про вибухи, окопи, зброю й просто побути з тими, заради кого живеш і воюєш на фронті».

Однак, на цьому його плани не завершуються. Ілля впевнений – після перемоги країна потребуватиме сильних, досвідчених і небайдужих людей, які не тільки пройшли війну, а й знають, як відбудовувати мирне життя.

«Повернуся до рідного міста, – каже він. – Допомагатиму відбудовувати те, що зруйнувала війна. Можливо, відкрию невеличку справу або працюватиму з технікою – люблю це діло, знаюся на ньому. А ще хочу допомагати побратимам, які повернуться з фронту: і словом, і ділом. Знаю, як важливо, коли поруч людина, котра розуміє, через що ти пройшов».

Його слова – про найважливіше. Бо війна змінює людей. Вона розставляє справжні пріоритети, оголює цінності, які у мирному житті часто губляться серед рутини та байдужості. Для когось це бажання обійняти рідних, для когось побачити схід сонця над рідним селом, комусь достатньо просто тиші...

Його плани – прості, але справжні. Повернутися до сім’ї, займатися улюбленою справою, підтримати тих, хто також пройшов крізь війну. Бо після Перемоги кожен мріє про своє. Але всіх нас об’єднує одне – бажання миру, тиші та повернення до життя, в якому головне – не кількість відбитих штурмів, а кількість щасливих днів поруч із рідними.

Ілля, як і тисячі його побратимів, сьогодні тримає оборону заради того, щоб в Україні знову запанували мир і спокій, щоб діти без остраху ходили до школи, щоб над рідним краєм лунали пісні птахів… Це саме та Україна, за яку зараз бореться він і тисячі інших воїнів. І їхні історії важливі. Бо в них – жива пам’ять про ціну нашого майбутнього.

За проявлену особисту мужність та героїзм під час захисту територіальної цілісності та недоторканості України старшого солдата Іллю Гуцула нагороджено медаллю «За оборону України» (згідно з Указом Президента), нагрудною відзнакою командира 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», мотиваційною відзнакою командира ремонтно-відновлювального батальйону, медаллю «За поранення» (відповідно до наказу міністра оборони).