Ігор Лимар, 50 років, мій однокласник з Івано-Франківська, і вже понад 20 років живе в Сибіру, – геолог. Він знайшов мене через соціальну мережу, щоб докричатися до цивілізованого світу із засніжених просторів Півночі. Там його за проукраїнську позицію пресують місцеві жителі та російська влада. І ми з перших уст зараз почуємо, як там і що «за східним бугром», і, особливо, як українці, яких у тих автономних округах понад 50 відсотків населення, почуваються під час війни з РФ та під час санкцій Заходу проти РФ. Крім того, у нього є два цікавих хобі. Перше – він усправжки полює на ведмедів (і на бурих, і на білих); і друге – пан Лимар на розкопаних для труб ділянках збирає дорогоцінне і напівдорогоцінне каміння. Вже має пару ящиків, але вивезти не може, бо сидить посеред тайги.., та й митниця не пропустить.

А втікати він із «сибірських руд» таки усправжки вирішив, аби вижити. Оскільки його відверто кортить убити і «мужикам» із трубопроводу, серед яких він інженер, і чиновникам із адміністрації того ж трубопроводу, та й навіть колишня дружина – запекла «путінка», яка приїхала колись-давно на ці землі корінних народів будувати той самий трубопровід. «Той самий», який транзитом повзе через нашу «неньку» Україну. «Якщо ви постукаєте у своїй кухні по газовій трубі, - жартує Ігор, - то я можу й почути».

Отож, Ігор Лимар понад двадцять років тому поїхав до Сибіру працювати на газопроводі, і залишився там, бо одружився. У нього народилася дочка, з якою нині він не може спілкуватися через рішення суду, який розлучив пару з-за заяви дружини, що він «бандера» і його треба судити, як шпигуна України. Таке в його сім’ї почалося після революції в Україні. Дружина покинула Ігоря – з-за його походження і проукраїнську позицію. Ксенофобія, яка раніше там поширювалася лише на «чорних», нині застосовується і на «братів-слов’ян».

«Якщо навіть родини розвалюються в цій атмосфері тотального нагнітання ненависті, – каже він, – то ви можете уявити ставлення на роботі, в магазинах, у транспорті. Всі вони «торчать» у телевізорах, і тупо вірять помиям, що із Москви ллються. Найбільше тут ненавидять, звісно, американців, ревнуючи до них, мов жебраки до багачів. Якщо десь у світі людей облизують серіали, то в Росії – лише вічно святу програму «Врємя», – рупор пропаганди. Така російська ментальність – ненавидять тих, кого скажуть ненавидіти, і співають дифірамби тим, кому кажуть співати, – сирійському президенту, іранцям».

«Як вони переслідують українців?» – запитую. Наприклад, «гаїшники» витягають з авто і мордою в сніг, а в публічних місцях – верещать, обзивають фашистами, шпана з ножами нападає поночі, а влада нагло замовляє вбивства активних. Впізнають нас по акценту. Жоден українець не приховає свого акценту, перейшовши на російську. Протягом останніх п’яти років на мене замахувались кілька разів, забирали до поліції, а там знущалися і били. Правду шукати в російській поліції – те саме, що бліх на шкурі невбитого ведмедя. Лиш подумайте, – на сибірських теренах нині опинилися в заручниках мільйони українців, які сюди потрапили в 1970- 80-ті».

«Зарплати на Півночі високі, – то чому не повертаються до України?» «Багато з українців отримали російське громадянство ще до війни, тому не можуть їхати. А ті, які не змінили громадянства – обзавелись родинами, нерухомістю, яку тут, в Азії, продати нині майже нереально. Однак, є й ще одна проблема для бажаючих покинути ці «заробітки» - російська влада. Виїжджаючих просто ловлять у потягах і знімають на станціях, пред’являють «імовірне шпигунство» - і до тюрми. Таких випадків багато, і вони стаються щодня. Накази згори, з Кремля, та повсюдна ненависть до українців, як до нації, провокують спалахи «репресій».

Під час введення санкцій проти РФ українці Сибіру втратили можливість і нормального контакту з родинами в Україні. Навіть зароблені гроші пересилати не можуть. Бо нема тепер жодної західної системи пересилки фінансів – ні «вестерюніон», ні «манігрем», ні інших. Навіть з картки на картку не можна. Передаємо через тих, хто їде додому, на свій страх і ризик. З одного боку – складнощі. Зате з другого – приємно, що кацапам по пиках нарешті дісталося. Що Захід нам поможе!» - сміється Ігор.

«То як ти збираєшся вибиратися звідти?» Ігор дихає в трубку доволі довго, а потім зізнається: «Якщо втікати, то вже не в Україну, а кудись на Захід. Чому? – тому що навіть діставшись до українсько-російського кордону потягом, чи на авто, можна його не перетнути – схоплять і за ґрати!»

Працюючи на безлюдних просторах у снігах, при лютих морозах нижче -50, – у бруді й мошкарі, між трясовинами, влітку, – він «дослужився» до начальника лабораторії дефектоскопії, – перевіряє рентгенівськими променями зварювальні шви на трубопроводі, по якому в Європу тече газ. «Одного разу навіть «зварювальники» напали, бо, бачте, «хохол» посмів придертися до якості швів, – розказує далі Ігор Лимар. – Побили, бо їх було більше, і відступили тільки коли наші хлопці добігли до місця проведення контрольної операції, і тоді ті відступили. Росіяни завжди відступають, коли їх менше, і нападають тільки коли мають перевагу, – не герої, ні. А щодо слова «хохол», то я ніколи не чув тут «українець». Останнім часом на українців стали полювати банди скінхедів та запеклі шовіністи, яких, безперечно, плодить влада. Використовує для «покарання хохлів». Чи чогось вони хочуть добитися? – щоб ми їхали звідси, приміром. Ні, вони просто вбивають, якщо від випадкового вечірнього перехожого почують український акцент. Просто вбивають!»

«На тебе не нападали?» «Як не нападали?! – двічі, і двічі дивом залишився живим. Одного разу мені ребра поламали, і не добили, бо свої набігли і відбили. Зчинилась перестрілка. Надіюся, третього разу не буде, бо встигну вибратися із цих снігових кучугур. А ці шовіністи і скінхеди мають свою атрибутику, прапори, татуювання, нагороди за голову «нєрусского», свою ієрархію, свої маніфести. Пішки ввечері краще не ходити. Тому я старався після виїзду на трубопровід – з авто відразу додому. Живу тепер сам-один. Футболи-хокеї не дивлюся, бо часовий пояс надто пізній. От нарешті в соціальні мережі потрапив, коли переїхав в Інтернетний район».

«Але найгірше стало буквально в останні місяці, – продовжує Ігор Лимар. – До нас добралися так звані «біженці з Донбасу» – проросійські моральні уроди. Їх тут зустрічають, як героїв, бо більшість з них воювали проти України, сепаратисти. Біженці з Донбасу в Росії отримують чиновницькі портфелі і жорстко «відіграються» на українцях Сибіру. Їхні розповіді про «жорстоких бандерівців» – жирне доповнення до пропаганди ТБ».

Під час щоденних виїздів із «посьолка» на трубопровід Ігор часто залишався ночувати «на трасі», у вагончиках робітників. Але так було до війни, а зараз він не ризикує, бо вб’ють. Там, де «навколо 500», як співав Висоцький, – люди з прокурорів еволюціонують до катів: можуть зробити все, чому програма «Врємя» навчила.

«Прийдуть, відкриють двері вагончика, витягнуть і заб’ють лопатами, а потім у снігу закопають, у вічну мерзлоту, і ніхто й не знайде, бо цивілізація в ці краї ніколи не дійде, – розказує Ігор. – Так сталося з моїм знайомим із Вінниці – поїхав на трубопровід, залишився ночувати – і не повернувся. І ніхто його не шукав – Сибір, морози, бездоріжжя. На тому бездоріжжі у мене з бригадою якось машина заглухла. Ми стояли цілу добу. Спалили з машини всі сидіння, всі ганчірки, килимки з-під ніг, запаску, а потім і колеса. Нас випадково порятували заблукалі «зальотні». Тоді я вперше подумав – «…і на фіг мені ця задрипана Раша!?»

«А що, самі росіяни не виїжджають з Півночі в менш-більш окультурені краї своєї «необ’ятної»? – запитую Ігоря. «Я колись їздив у тривале відрядження на Чукотку. Тоді ще там був губернатором знаменитий власник «Челсі» Роман Абрамович, – згадує він. – Цей мудрий єврей помагав усім бажаючим переїхати з Чукотського півострова на південь Сибіру, де жити не так стрьомно, як на мисі Дежнєва. Тоді будинки для тих переселенців будували українці. Нині таких ініціатив ніхто не проявляє – «пукін усі гайки запукав»…

«Про це переселення мені розповідав Микола Хрієнко, – кажу я, – який пішки пройшов від Уралу до Чукотки через усю Колиму; і він згадав кумедний факт – ці будиночки українські заробітчани пофарбували кольорами українського прапору. Знизу до вікон – жовтим, а вище вікон до стріх – синім». «Нині за таку ініціативу місцеві жителі вийшли б з дубельтівками, а зброя тут у всіх є, і розстріляли б малярів, – відповів Ігор Лимар. – Зараз росіяни інфіковані кремлівською пропагандою і таки здаються хворими, бо всі симптоми видимі: маячня, психічні зриви, припадки люті, словесний понос».

«Чому ти так довго милуєшся цією суворою природою, і живеш між тим запеклим народцем?» – дивуюся, і знову чую у телефоні важке дихання Ігоря – ми спілкувалися через соцмережний відеодзвінок. «Давно треба було їхати, – відповідає. – Але трохи примерз задом – спершу жінка і доця були, а потім стало пізно – влада руки зв’язала. Проте, і ця сувора природа – дуже особлива і багата на приємні моменти. Приміром, перебуваючи у виїзді на трубопровід, я люблю рискати околицями, тайгою, чи тундрою, де мерзлоту розворушили екскаватори, і шукати в ґрунті дорогоцінне і напівдорогоцінне каміння. Здебільшого, агат. Я ж геолог у душі, тому не можу не ритися у землі».

«Воно дуже цінне?» «Агáт – це такий тонко-смугастий різновид халцедону. Смужки на нім можуть бути різних відтінків, від світло-рожевих до сургучно-коричневих. Це краса, це прозорий камінь, який світиться, якщо його покласти на мобільний телефон, чи на настільну лампу, коли повернешся в свою «конуру в посьолку». Я назбирав уже два великих ящики, і вони теж якорем тримають – шкода залишити. Колекція! Втім, вони не настільки дорогі, якщо ти про гроші. Я б їх не продав. Вони мені дорогі, як знахідки. Це тільки моє, – сміється. – Якось мені з-за них довелось життям ризикнути». «Життям?» – дивуюся.

«Забрів я тундрою кілометри на три від труби, – каже він, – і знайшов екземплярчик – просто диво природи. І раптом за спиною ревіння. Оглядаюся – ведмідь! Бурий, височенний, як «снігова людина», бо на задні лапи став. Дяка Богу, я був при зброї. Випустив два набої йому в голову із двостволки. Кривуля сів на зад, але встає і пре знову. Та в мене ще два пістолети в рюкзаку є. І я встиг витягти, поки він сидів, і випустив усі кулі. Морду розквасив, як Кличко тому москалеві перед війною!»

«Вбив ведмедя?» – вигукую. «Так, застрелив. А потім я став спеціально виїжджати на полювання. Тут можна замовити таку «туристичну послугу». Навіть на білого ведмедя. В Росії дозволили полювати на білих, бо бачте – «глобальне потепління їх і без нас знищить». Тому і відстрілюють, мов «терористів». У мене є кілька шкур. Трофеї»…

Однак, тепер у Сибіру, як і по всій Росії, терористами називають нас, українців, – усіх поголовно, цілий народ. Тому раджу кожному купувати квитки і тікати, поки путінська істерія не досягла апогею. Отаке!»