У своїй журналістській праці, зазирнувши у куфер творчих нажитків, можу означити три умовні періоди: закарпатський (1986–2004), італійський (2004–2005) і прикарпатський (2005–2019). Кожен з цих етапів неповторний і був частиною мого життя. Та роки у «Галичині» – найбільш яскраві і неповторні.

Закарпатський період я б ще образно назвав «вступом у журналістику». Він пов’язаний з роботою у місті Ужгороді в часописі «Срібна Земля» під керівництвом головного редактора Світлани Терпелюк – спочатку на посаді редактора відділу культури, а відтак – заступника головного редактора. Працю в газеті поєднував із викладацькими студіями та науковою роботою в Ужгородському національному університеті.

Італійський період – це моя благодійна праця як українського заробітчанина у журналі «До Світла» Апостольської візитатури УГКЦ у місті Римі у час, коли видання очолював його головний редактор і засновник світлої пам’яті о. Василь Поточняк, на той час пасторальний координатор українців греко-католиків Італії. Ці роки журналістської роботи як кореспондента журналу в місті Болоньї були роками мого духовного народження. За короткий період я навчився бачити Бога у своєму ближньому і на всі майбутні журналістські роки закарбував собі слова о. Василя Поточняка: «Через брак часу для Бога нам Його катастрофічно бракує для себе і сім’ї, для ближнього й суспільства».

Прикарпатський етап у моєму журналістському житті пов’язаний лише з часописом «Галичина». Це час мого другого народження у журналістиці. Я його означив би ще прощею на шпальтах часопису – до Бога і Людини з її щоденними проблемами і радощами.

З «Галичиною» як часописом ми були знайомі ще до мого повернення з Болоньї, де я заробітчанив і працював спецкором журналу Апостольської візитатури УГКЦ «До Світла». Мені дуже подобалася назва газети, і я знав, що вона найпотужніша на Прикарпатті. Проте співпраця з редакцією також була спробою прокласти для себе стежки для повернення додому – в Брошнів-Осаду на Рожнятівщині, в Івано-Франківщину, в Україну. Матеріали свої я надсилав через пошту або передавав з кур’єром. Згодом колеги згадували, що уявляли собі мене таким собі статечним, занудним і зрілим дядечком. А мені тоді було лише 45. Та після повернення з Італії – в інші життєві обставини – саме «Галичина» відіграла чи не одну із найбільш вагомих ролей у процесі моєї соціальної адаптації в родину і громадянську спільноту. Я вперше 2005 року завітав у редакцію газети на вулиці Січових стрільців в Івано-Франківську з однією метою – подякувати керівництву часопису за співпрацю і подарувати двотомник поетичної творчості заробітчан і гумору, які побачили світ в Італії, та кілька примірників журналу «До Світла». Про працю в «Галичині» думок навіть не було. Хто я такий, думалося, щоб бути журналістом у такій поважній газеті? Але Бог мене привів, як згодом з’ясувалося, у потрібний час – не я впросився, а головний редактор Василь Назарчук та його перша заступниця світлої пам’яті Емілія Турковська запропонували мені працювати журналістом у «Галичині». Я був заскочений такою несподіванкою. Переживав – чи зможу. А через кілька днів з’явилися на шпальтах газети мої перші публікації. Я недарма акцентую на тому, як прийшов до редакції часопису, бо з роками зрозумів, що відтак і поводився в колективі і з керівництвом відповідно – не як боягуз чи безхребетний виконавець, а гідно. Я настільки любив і люблю свою професію, що за всі роки, які їй присвятив, ніколи навіть не думав про посади чи матеріальне винагородження, а тим більше – не просив. Уже згодом, коли довелося оформляти пенсію, я заглянув у свою трудову книжку і довідався, бо чомусь не пам’ятав, що починав я свій шлях у «Галичині» з посади спеціального кореспондента.

Моїми головними редакторами були Василь Назарчук (2005–2009), Петро Парипа (2009–2017) та Василь Мороз (з 2017 р. і понині). Я обіймав посади спеціального кореспондента, редактора відділів економіки та соціальних розслідувань і наостанок – заступника головного редактора. Прикарпатський період був найбільш зрілим і продуктивним. А робота у «Галичині» у перші роки після повернення з Італії стала ефективним засобом реінтеграції у суспільне і громадське життя Прикарпаття. Деякі мої статті свого часу побачили світ в українському греко-католицькому часописі Івано-Франківської єпархії (згодом – архієпархії і митрополії) УГКЦ «Нова Зоря» під керівництвом головного редактора о. Ігоря Пелехатого; в рожнятівській районній газеті «Новини Підгір’я» на чолі з головним редактором Вірою Клим; у районних газетах – «Дзвони Підгір’я» міста Калуша, «Свіча» – міста Долини, «Слово народу» – селища Богородчани та у Тисменицькому районному часописі «Вперед», час від часу з’являлися матеріали і у газетах «Бойки» і «З любов’ю у світ» міста Дрогобича та «Жива Вода» – часописі Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ у місті Трускавці, журналах «Кур’єр Кривбасу», «Гражда» і т. ін. Робочі псевдоніми: Семен Бегар, Іван Осадський, Ігор Брошнів, Ігор Брошнів-Осадський.

За тематикою журналістських матеріалів закарпатський період можна назвати культурологічним, італійський – заробітчанським, а прикарпатський – соціальним. Але значне місце серед моїх матеріалів у часі роботи в «Галичині» посідають також дослідження літературного процесу на Прикарпатті, висвітлення роботи Івано-Франківського міжрегіонального поетичного клубу «Об’єднані словом» на чолі з Лесею Геник, літературного об’єднання «Горгани» у селищі Рожнятові під головуванням Любомира Михайліва, надвірнянської літстудії «Бистрінь» ім. Нестора Чира на чолі з Олександром Букатюком, калуської літстудії «КА-МА-ЛІ-Я» під орудою Ірини Червінської і т. ін. Вагома частка серед журналістських матеріалів – передусім публікації про «четверту хвилю» української трудової міграції в Італії та її суспільні наслідки в Україні, про заснування і життя спільноти колишніх заробітчан Італії «Пієта» міста Івано-Франківська, перебіг прощ родин мігрантів «Самбір–Зарваниця», журналістські соціальні розслідування, а також дослідження історії давніх ремесел і промислів Прикарпаття та краєзнавчі студії. Серед найактивніших співавторів – Зеновія Годованець, журналістка часопису «Новини Підгір’я» у райцентрі Рожнятові, Оксана Пронюк-Кузьма – співзасновник спільноти колишніх заробітчан Італії «Пієта» міста Івано-Франківська, Іван Гаврилович та Ігор Никорович – мої колеги-«галичани», Олександра Туєшин – керівник Івано-Франківського міжрегіонального поетичного клубу «Об’єднані словом» та ін. Перелік всіх публікацій, які побачили світ у газеті «Галичина» та інших часописах за майже півтора десятка років, містить до 3 тис. позицій: журналістські розслідування, репортажі, літературно-критичні огляди, інтерв’ю, кореспонденції, нариси, інформації, образки тощо.

У «Галичині» у різні роки довелося працювати і спілкуватися з багатьма працівниками газети, які – кожен на своєму місці – творили неповторне обличчя найдавнішого і найповажнішого часопису Прикарпаття, про який ми з гідністю говорили: «Газет багато, а «Галичина» – одна». Серед них, окрім згаданих В. Назарчука, П. Парипи, В. Мороза, Е. Турковської, також Любов Турелик, Марія Добрянська, Мирослав Кіндрачук, Микола Болотенюк, Роман Гладиш, Дарина Назарчук, Василь Мельник, Богдан Вівчар, Ганна Дмитрієва, Богдан Білецький, Микола Петричук, Олег Басок, Галина Петричук, Леся Тугай, Роман Івасів, Зоряна Веляник, Наталія Фанега, Любов Дейнега, Ігор Федик, Марія Перегінець, Надія Федорців, Ігор Никорович, Юрій Кривень, Оксана Процюк, Ольга Мончук, Іван Гаврилович, Марія Осадчук, Алла Іскра, Олег Стефанишин, Василь Самсонов, Анжела Бойчук, Роман Шацьких, Надія Кучер, Марія Мельник, Оксана Федоляк, Олена Мороз, Ганна Попович, Людмила Палагіцька, Світлана Числова, Юрій Сковрінок, Неоніла Стефурак, Галина Старик, Ольга Суровська, Ірина Федоляк, Богдан Скаврон, Ольга Богдарєва, Ірина Шалкітене, Марія Можак, Ігор Васуля, Григорій Кузьмич та ін.

Роки 2005–2019 були, на моє переконання, найбільш відповідальними і продуктивними у моєму журналістському набутку. Адже, крім кількох тисяч журналістських матеріалів у газеті «Галичина», у цей час побачили світ і книжки публіцистики: «Від Самбора до Зарваниці» (2006), «Помаранчевий вітер у Болоньї» (2007), «Прощення – вимір любові» (2007), «Проща покликання» (2008), «Проща до Бога» (2010), «Кроки до Неба» (2012) та «Дорога життя» (2014).

І насамкінець – кілька напутніх слів для тих, хто творитиме обличчя «Галичини» після нас. Журналістські будні навчили мене, що читачі вміють прощати журналістські помилки, але не сприймають журналістські боягузтво, прислуговування «небожителям», загравання з владою і грошовими «мішками», посередність, кон’юнктуру і примітивізм. Тож бути у кожній публікації найкращим – правило, яке у мені визріло не через марнослав’я чи амбіції, а через любов до своєї праці. А живучи майже всі роки прикарпатського періоду в селищі Брошневі-Осаді на Рожнятівщині і гречно відвідуючи богослужіння у місцевій церкві Святого Вознесіння Господнього УГКЦ, я щораз мав унікальну можливість – безпосередньо, з перших вуст читачів «Галичини» дізнаватися про вартісність чи марнослів’я своєї праці, а також – слухати і чути читачів. З плином років, сповідуючи «польову журналістику», я зрозумів, що для мене цей фах починається і завершується людиною, котра на якомусь етапі журналістської праці стала для мене альфою і омегою тієї професії, якій я себе присвятив до кінця.

У пошуках цікавої теми йшов до людей. У зустрічах і спілкуваннях з ними я щоразу знаходив букет тематичного розмаїття. Не боявся бути «білою вороною» і залишатися самим собою, але ніколи не цурався вчитися в інших. Бо лише життя було моїм журналістським університетом. Узалежнення від Інтернету – це підступна хвороба у сучасній журналістиці, яка рано чи пізно призводить до страху перед людьми і віртуальності та літеплості журналістських матеріалів.

Чому свою журналістику я можу означити саме прощею? Для цього є кілька причин. По-перше, тому що у кожній миті своєї праці – головно за майже 15 років роботи у рідному часописі «Галичина» – відчував і відчуваю сьогодні руку Господа, усвідомлюю, що, як і кожен сущий на землі, я є «листом Христовим», а у кожному героєві своїх матеріалів намагаюся побачити Його подобу. Як громадянин своєї країни я насамперед християнин, а вже потім – журналіст. І вважаю своїм обов’язком найперше дякувати Всевишньому за подаровані неповторні журналістські миттєвості, а «Галичині» і «галичанам» – за прощу до Людини, бо там починалася моя дорога до Бога. І духовна, і земна.

По-друге, саме завдяки рідній газеті я зміг втамувати свою спрагу Неба на землі. І через численні матеріали духовної публіцистики, і завдяки висвітленню проблем сучасної української трудової міграції та її наслідків у суспільстві, і шляхом конкретних духовних вправ як координатор міжнародної десятиденної пішої прощі родин мігрантів «Самбір–Зарваниця». Як журналіст я намагався проаналізувати проблему сучасної хвилі української трудової міграції через життя і долі конкретних людей, їхні родини і суспільне оточення – не лише на чужих стежках Італії, а й після повернення в Україну. А італійські репортажі під час Помаранчевої революції, нариси із життя заробітчан у чужих світах і в Україні, підготовка і перебіг прощі родин мігрантів із Самбора до Зарваниці, а також численні регіональні ініціативи колишніх заробітчан тощо були доброю нагодою дослідити тему новітньої трудової міграції не споглядально, а зсередини, як колишній нелегальний трудовий мігрант. Ось чому саме завдяки «Галичині», яка була першою, а за вичерпністю матеріалів і єдиною газетою на Івано-Франківщині, що послідовно висвітлювала і висвітлює заробітчанську тематику з її плюсами і мінусами в українському сьогоденні, інформаційне поле про четверту хвилю заробітчанства на Прикарпатті ніколи не було викривленим чи кон’юнктурним.

Куфер часу немилосердно порожніє – вже й до спогадів черга дійшла. Таке життя... Але я й досі залюблений в «Галичину» і ніколи, за жодних обставин не взяв би в лапки щодо нашої 30-річної газети-ювіляра такий глибокий епітет – РІДНА. Бо він щонайперше кожному «галичанину» найбільше пасує.