Напередодні свята Покрови Пресвятої Богородиці, Дня українського козацтва, Дня Української Повстанської Армії та свята захисника України я, як завжди, привітав із цим величним святом свого давнього приятеля – полковника, голову Івано-Франківської міської організації Спілки офіцерів України та заступника обласної Спілки офіцерів України Ігоря ГУКА. Познайомились ми з ним майже 30 років тому під час візиту рухівців Івано-Франківщини до Литви на зустріч з представниками «Саюдісу» для координації з ними дій у протистоянні з тоталітарним імперським режимом в СРСР.

І. Гука на той час уже звільнили з лав Радянської Армії та записали в його особовій справі офіцера: «склонен к национализму». Із таким же формулюванням звільнили в запас і його рідного брата Тараса, з яким вони у 1986 році закінчили Ачинське військове авіаційне училище у Красноярську та розпочали службу у Далекосхідному військовому окрузі в Кремово, що біля озера Ханка на кордоні з Китаєм.

Тоді, майже 30 років тому, я довідався від Ігоря, що родом він з бойківського села Церківна на Долинщині – краю, який подарував Україні політв’язня, людину-легенду Зеновія Красівського, священника Ярослава Лесіва, його рідного вуйка, педагога та в’язня ГУЛАГу Василя Гука, а також в’язня польських, німецьких та радянських концтаборів, члена однієї з похідних груп ОУН Дмитра Грицила (псевдо «Плугатар») і багатьох інших борців за волю України.

А буквально недавно Ігор розповів про те, що його рідний старший брат Микола разом з односельцем Миколою Торком, політв’язнем Василем Січком та його побратимами з Українського християнського демократичного фронту (УХДФ) у березні 1989 підняли в урочищі «Боднарівка» неподалік Церківни синьо-жовтий прапор. Знаючи політичні переконання мого приятеля та середовище, в якому він сформувався як особистість, я не здивувався, коли незадовго до проголошення незалежності України він став одним із ініціаторів створення Спілки офіцерів України (СОУ), організації, що поставила за мету створення на теренах тодішньої УРСР національних збройних сил.

– Що передувало створенню Спілки офіцерів України? – запитав я Ігоря Гука.

– Задум про створення власної національної армії вперше на теренах УРСР задекларував у своїй програмі Народний Рух України (НРУ). Щоправда, для здійснення такого задуму ця громадсько-політична сила не мала жодних дієвих організаційних структур, окрім, можливо, «Пласту». Однак невдовзі у лютому 1990-го у Львові створили Український військовий комітет на чолі з Сергієм Рудюком, а в квітні того ж року група кадрових офіцерів та військовозобов’язаних заснувала у Харкові таку саму структуру. Очолив її майор Петро Недзельський. За задумом творців цих структур, вони повинні були пропагувати серед населення тоді ще Радянської України ідею створення національних збройних сил, відновлення української історії та українських національних традицій, співпрацювати з народними депутатами УРСР та СРСР, захищати права військовослужбовців та військовозобов’язаних УРСР тощо. До речі, завдяки створенню цих структур майже у всіх обласних центрах України в декларації «Про Державний суверенітет України», прийнятій 16 липня 1990 року, проголошувалося, що «Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу» та «має право на власні збройні сили…».

У жовтні 1990 р. у Львові зібралася група демократично налаштованих офіцерів, що входили до цих військових комітетів, – а це полковник Віталій Лазоркін, підполковник Валентин Пилипчук, майор Петро Недзельський, капітан Віталій Чечило, старший лейтенант запасу Сергій Рудюк, вояк УПА Микола Сливка, члени Української республіканської партії Богдан Матіяшек та Олексій Миколишин, народний депутат УРСР Ігоря Деркач, – які підтримали ідею створення українських національних збройних сил та запропонували її для розгляду на другому з’їзді НРУ. А буквально через місяць, 1 грудня 1990 р., на засіданні Великої Ради Руху було задекларовано принципово нову Концепцію Збройних сил України (автор полковник Віталій Лазоркін). Усе це й привело до скликання І (IV) з’їзду офіцерів – громадян України, який відбувся 27 липня 1991 р. в актовому залі Будинку вчителя (колишньому будинку Центральної Ради) в Києві.

– Що ти мав на увазі, Ігорю, коли назвав цей з’їзд офіцерів України не першим, а четвертим?

– Цей з’їзд насправді був четвертим. Три попередні відбулися ще 1917 року, тобто в дорадянський час, у тому самому приміщенні Центральної Ради в Києві.

– Про що йшлося на цьому зібранні офіцерів та які документи було прийнято?

– Почну з того, що для проведення з’їзду створили організаційний комітет, який очолив заступник голови Ради колегії НРУ Володимир Мулява. До його складу увійшли народні депутати України Левко Лук’яненко, Олександр Ємець, Ігор Деркач, Василь Червоній, народний депутат СРСР полковник Вілен Мартиросян та інші офіцери-патріоти. Як розповідав мені тодішній голова Спілки офіцерів України Олександр Скипальський, категоричними противниками проведення цього з’їзду офіцерів були органи військової контррозвідки СРСР (особливі відділи), військове командування, армійські політичні відділи КПРС, ЦК КПУ та обкоми КПУ, КДБ УРСР, а також частково органи МВС. Рішуче підтримали його проведення окремі національно свідомі члени партійно-комуністичної номенклатури, особливо Іван Плющ.

Та попри всі потуги військової контррозвідки та територіальних органів КДБ УРСР зірвати проведення цього з’їзду не вдалося. Він таки відбувся. Завдання, які поставив перед собою з’їзд, було з честю виконано: ухвалено постанову про утворення Спілки офіцерів України (СОУ) та її статуту, а також оприлюднено заяву про принципи побудови Збройних сил України та звернення до Верховної Ради УРСР з категоричною вимогою прискорити відродження Збройних сил республіки. Попри спротив всюдисущих структур КДБ з’їзд обрав керівників СОУ: голову – народного депутата СРСР полковника В. Мартиросяна, першим його заступником рухівця В. Чечила, заступниками – депутатів обласних рад В. Лазоркіна, О. Скипальського та Г. Омельченка.

– Пригадую, тоді ж відбувся також установчий з’їзд Івано-Франківської обласної спілки офіцерів України?

– Символічно те, що саме у дні державного заколоту (ГКЧП) 20 серпня 1991 року було створено Івано-Франківську обласну спілку офіцерів України. Делегатами установчого з’їзду були Іван Мерінчик, Микола Кардащук, Тарас Колодій, Ігор Гук, Тарас Гук, Василь Коробко, Любомир Кульчицький, Василь Носенко, Ярослав Торб’як, Богдан Мисак, Іван Винничук, Левко Слюсар, В’ячеслав Семигін, Микола Боднар, Іван Бабій, Євген Сохан, Назарій Лавренчук, Микола Паламарчук, Андрій Максимюк, Геннадій Марченко (Гриценко). Головою обласної Спілки офіцерів нашого краю було обрано капітана 2-го рангу Івана Мерінчика, а його заступниками – Василя Носенка, Ярослава Оленчука, Андрія Максимюка, Миколу Кардащука, Василя Коробка, Любомира Кульчицького, Івана Винничука, Миколу Паламарчука, Євгена Сохана та Назарія Лавренчука. Геннадія Марченка (Гриценка) тодішній голова обласної ради Микола Яковина призначив начальником штабу зі створення Національної гвардії. До речі, цього дня військовики Прикарпаття створили ще одну структуру – Українське Галицьке Козацтво «Січ», яка мала об’єднувати та координувати всі новостворені силові структури нашого краю. Отаманом «Січі» став згаданий Г. Марченко (Гриценко).

– До речі, Ігорю, мирний розвиток державотворення в Західній Україні, особливо на Прикарпатті, відбувався не сам по собі, а завдяки успішним перемовинам рухівців із командуванням 38-го корпусу, дислокованого в Івано-Франківську. Взаєморозуміння між цими структурами у дні державного перевороту (ГКЧП) було досягнуто, і вояки 38-го корпусу перейшли на бік українського народу.

– Варто, мабуть, згадати і про те, що під час ГКЧП рухівський чільник нашого краю Іван Шовковий вів переговори з головою обласної Спілки офіцерів Іваном Мерінчиком про спільну силову протидію гекачепістам на теренах Прикарпаття. А вже на початку вересня 1991-го задля координації дій представники Івано-Франківської та Тернопільської СОУ побували у Львові, де зустрілися з В’ячеславом Чорноволом. Був з ними тоді у Львові й тодішній заступник голови облвиконкому і делегат І (IV) з’їзду СОУ Євген Чучук.

До речі, Романе, саме напередодні референдуму про державну незалежність України чільники міністерства оборони СРСР почали масово вивозити з Прикарпатського військового округу озброєння, техніку та військове майно. Завдяки зусиллям СОУ та її структур ці їхні злочинні дії вдалося бодай зупинити. Звичайно ж, за сприяння майбутнього міністра оборони України Костянтина Морозова та генерал-лейтенанта контррозвідника Олександра Скипальського.

– Як відомо, після І. Мерінчика обласну СОУ із 1995 по 2003 рр. очолював нині, на жаль, покійний Андрій Максим’юк, а після нього по нині біля керма цієї поважної організації перебуває генерал-хорунжий Українського козацтва полковник Іван Лазор. Що можеш сказати про цих людей?

– Насамперед зазначу, що виступаючи на І з’їзді СОУ в Києві, делегат від Івано-Франківщини Ярослав Оленчук вніс пропозицію про визнання ОУН-УПА воюючою стороною у Другій світовій. Було це, ще раз зазначу, 27 липня 1991 року. А тепер про Андрія Максим’юка та Івана Лазора. Обоє вони патріоти України та високопрофесійні офіцери. Маючи великий авторитет у суспільстві, А. Максим’юк істотно впливав на вирішення повсякденних завдань щодо зміцнення обороноздатності нашої держави. Що ж до І. Лазора, то завдяки його зусиллям вдалося значно покращити військово-патріотичне виховання нашої молоді, підготувати її до захисту Вітчизни. Важко переоцінити роль Івана Максимовича в тому, що завдяки його зусиллям в Україні вперше започатковано відзначення патріотичного свята Дня захисника України 29 січня 2009 року, в день пам’яті Героїв Крут. На урочистостях з нагоди цієї вікопомної дати виступив голова СОУ В’ячеслав Білоус. Прибули на це свято делегації від Рівненської, Львівської, Чернівецької, Тернопільської та Вінницької областей. І. Лазор, як і, до речі, багато інших членів нашої організації у ті трагічні дні грудня 2013-го побував на Майдані в Києві, де вирішувалася доля України.

– Не сумніваюся в тому, що СОУ та її структури на місцях завжди йшли в авангарді національно-визвольного руху від початку буремних 90-х до сьогодення. Офіцери СОУ підтримали першу студентську Революцію на граніті, були активними учасниками Помаранчевої революції, а з настанням Майдану гідності стали на його захист. Ти, Ігорю, теж брав активну участь у тих історичних подіях.

– Справді, я був на Майдані під час Помаранчевої революції та на Майдані гідності 24 листопада 2013 року. Того пам’ятного недільного дня ми з групою офіцерів вшановували героїв Базару на Житомирщині. Звідтіля одразу ж поїхали до Києва на Михайлівську площу, аби підтримати студентів, які захищали там наше європейське майбутнє. Майдан на Михайлівській площі був тоді мирним, спокійним і дружелюбним. Змінився він до невпізнання лише в ніч на 1 грудня 2013 року після побиття міліціонерами студентів. Я тоді був в Івано-Франківську та разом із побратимами із СОУ та тисячами краян стояв під адмінбудинком, вимагаючи відставки Януковича та його ставленика голови ОДА Чуднова.

Уже 7 грудня того ж року разом із полковником Іваном Лазором ми знову поїхали до революційного Києва. Тоді протестувальники перемістилися із Михайлівської площі на Хрещатик, де на майдані Незалежності облаштували сцену. З Іваном Лазором ми два дні поспіль разом із протестувальниками чергували на постах, блокували проникнення туди «тітушок» тощо.

Повернувшись додому, я з головою поринув у вир революційних подій. 11 грудня 2013 року на Вічевому майдані в Івано-Франківську закликав побратимів із СОУ не бути новітніми яничарами, а потім разом із офіцерами та майданівцями вирушив до військової частини, аби передати наше звернення безпосередньо військовикам, яких уже блокували рідні та активісти спротиву, аби завадити солдатам-беркутівцям вирушити до столиці на придушення Майдану. Буквально того ж дня я знову виїхав до Києва на позачерговий надзвичайний з’їзд СОУ, який висловив рішучу вимогу зупинити так звану «реформу ЗСУ», що призвела до повного знищення нашої армії. На цьому ж з’їзді ми також засудили застосування владою сили щодо учасників спротиву, а також рішення Конституційного Суду щодо зміни конституційного ладу в нашій державі, який наділяв Януковича необмеженою владою, ухвалення парламентом антиконституційного мовного закону, заперечення Голодомору – геноциду українського народу 1932-1933 років гарантом Конституції та відмову від підписання ним угоди про асоціацію з ЄС…

13 грудня 2013 року, більш як за два місяці до кривавих подій на Майдані, ми, українські офіцери, висловили недовіру Президенту як Верховному Головнокомандувачу ЗСУ, підтримали вимоги протестувальників щодо відставки уряду Азарова, вимагали притягнення до кримінальної відповідальності всіх посадових осіб, які віддавали і виконували злочинні накази щодо протестувальників.

– А кого ще з офіцерів, що створили обласну СОУ, ти хотів би згадати сьогодні?

– Звичайно ж, Ярослава Соломовського, Володимира Литвинчука та Миколу Галька. Схиляю голову перед мужністю В’ячеслава Білоуса, Олександра Скипальського, Євгена Лупакова та Григорія Омельченка, які, без перебільшення, були становим хребтом нашої організації. Не можу, не маю права не згадати таких наших краян-патріотів, як Ярослав Оленчук, Василь Веклин, Микола Сакадел, Ярослав Довган та багатьох інших.

– В останні місяці існування вже конаюча тоді московська імперія відсилала офіцерів-українців служити в чорнобильську зону. Ти теж, здається, там був?

– Так, був там разом зі своїм братом Тарасом. Нас туди відрядило служити військове командування авіаційної дивізії. 20 лютого 1990 року воно ж і звільнило мене та Тараса зі Збройних сил СРСР у запас.

– Попри все ти знайшов себе, так би мовити, у цивільному житті.

– Ось уже чверть віку я викладаю військову справу в навчальних закладах обласного центру: професійному технічному училищі №5, ліцеї ім. Романа Шухевича, середній школі №19 та Крихівецькій середній школі. Щасливий від того, що передаю свій досвід та вміння нашим дітям і внукам, багато з яких з честю захищають нині нашу Україну на її східних рубежах.

– Українська держава гідно віддячила тобі за твою педагогічну працю?

– Це справді так. Та крім держави, мою працю відзначили і мої побратими із СОУ. Окрім Грамоти міністра оборони та Генштабу Збройних сил України, я отримав нагрудний знак «25 років СОУ», «Офіцерський хрест з мечем», «Хрест за заслуги», медаль «За заслуги перед Прикарпаттям», ювілейні відзнаки ім. С. Бандери та Р. Шухевича. Та все ж найбільшою моєю нагородою є пам’ятник Роману Шухевичу, встановлений біля ліцею, який названий його ім’ям. Йдучи щодня повз нього на роботу, ловлю себе на думці, що найбільше в житті боюся втратити Україну та офіцерську честь.