Музична традиція належить до тих чинників, які допомагають народам зберігати свою національну й етнічну ідентичність в умовах нинішніх світових глобалізаційних процесів. А що стосується нашого народу, то ідеться і про те, щоби зберегли усвідомлення себе українцями і своєї належності до цього народу також представники тих його етнографічних гілок, які живуть за межами України, на територіях сусідніх держав, зокрема на пограниччі України, Польщі і Словаччини. Тому, думається, нова книга Ольги Фабрики-Процької «Народна музична культура лемків і русинів Карпатського регіону: традиція, трансформація, ідентифікація» не просто зацікавить, а й духовно збагатить вичерпними знаннями багатьох читачів: фахівців з мистецтвознавства, фольклористики, культурології, етнографії й історії, краєзнавців, студентів – усіх, хто хотів би пізнати самобутню культуру лемків і русинів.

Доцентка кафедри музичної україністики та народно-інструментального мистецтва Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника О. Фабрика-Процька недавно захистила докторську дисертацію з мистецтвознавства. Власне, в основу книжки і покладено фундаментальне дослідження, яке розвиває тему її кандидатської дисертації – «Пісенна культура лемків XX–XXI ст.: збереження традицій та новотворчість» (2008 р.). А ще Ольга Романівна – активна учасниця народної аматорської лемківської хорової капели «Бескид» обласної організації Всеукраїнського товариства «Лемківщина».

Певна річ, комплексно досліджуючи народну музичну творчість лемків і русинів Карпатського регіону в контексті культурної історії лемків Польщі, лемків-переселенців України та русинів Словаччини упродовж вказаного періоду, вона пише про історію, творче обличчя і цього мистецького колективу, який є оберегом традицій та обрядів лемківської пісенної культури на Прикарпатті. Найстарші учасники цієї хорової капели – переселенці старшого покоління. Вони пам’ятають трагічну сторінку історії лемків: представників цієї великої групи нашого народу, відповідно до угоди між комуністичними режимами Польщі і СРСР, у 1944–1946 рр. виселили зі своїх споконвічних етнічних земель на південному сході Польщі в Українську РСР, а лемків, котрі якимось чином зуміли уникнути тієї депортації, в ході проведеної 1947-го року польською владою злочинної операції «Вісла» переселили на північно-західні землі Польщі з тим, щоб розпорошити їх серед польської людності.

Про цю гірку сторінку лемківської минувшини згадується у пісні «Лемко, я си лемко…», аматори під час кожного свого концерту традиційно співають і своєрідний лемківський гимн «Гори наши», пісню «Ой верше, мій верше». А всього в репертуарі хорової капели – понад 150 творів. Це передовсім обрядові та необрядові лемківські пісні, колектив виконує їх в академічній хоровій манері, без супроводу. Авторка книги наголошує на тім, що красу лемківської пісні «бескидівці» відроджують цілком безкорисливо, не перетворюючи пропагування своєї культури на бізнес.

А підтримує відірваних від отчого краю, від зелених гір лемків, що нині розкидані по всьому світу, не дає їм забути, хто вони, закликає їх зберегти свою етнічну самобутність, культурне багатство, звичаї та традиції і народний самодіяльний лемківський фольклорно-етнографічний ансамбль пісні і танцю «Студенька» Калуської міської організації ВУТ «Лемківщина». Він виконує давні й сучасні лемківські співанки, а ще – в супроводі в’язанки жартівливих творів – оригінальний старовинний танець.

Переселили лемків із Польщі і в південно-східні регіони України. Та найбільш компактно вони проживають, окрім нашої, у Львівській і Тернопільській областях, і там теж діють їхні аматорські колективи. Створено такий навіть на Херсонщині. Втім, його манера співу, як пише у своїй книзі О. Фабрика-Процька, може слугувати яскравим прикладом того, як змінилася народна співоча традиція лемків під впливом нових умов життя. У їхньому виконанні лемківські пісні мають розлогий, широкий розспів, а це вже степова, а не західноукраїнська традиція співу.

Пропагують свій фольклор зусиллями низки знаних аматорських ансамблів та вокально-інструментальних гуртів і лемки, які живуть у Польщі, русини-українці Словаччини. Авторка книжки підкреслює важливе місце у сфері традиційного мистецтва українського народу, та й будь-якого іншого, музичного фольклору як невід’ємної складової його культурних і духовних надбань, а також як частини музичної культури. «Інструментальна та народнопісенна творчість є засобом духовного самовираження та самоідентифікації нації у часопросторі», – зазначає дослідниця і конкретизує: «Протягом тривалого часу музичний фольклор функціонує в автентичній формі як органічний елемент сільського побуту, а також як вторинна форма – фольклоризм – у різноманітних інтерпретаціях, у композиторських трансформаціях і сценічній виконавській практиці».

Інакше кажучи, сучасні мистецькі колективи й виконавці доносять до слухача і глядача лемківський фольклор на різних рівнях – і максимально зберігаючи його первісну автентичність, і адаптуючи форми подачі народних пісень на українській естрадній сцені їх аранжуванням, використанням сучасних широких можливостей інструментального супроводу, певним експериментуванням у вокалі. При цьому головне, ясна річ, – відтворити мистецькими засобами дух лемківської музичної культури. А він, вочевидь, особливо зрозумілий і близький тим митцям, у житті яких присутній чинник лемків-переселенців.

Як довідуємось із книги, заслужена артистка України Галина Баранкевич з дитинства чула лемківські пісні у колі рідних. Її майбутню бабусю, якій тоді було 11 років, разом із родиною вивезли «товарняком» з Лемківщини на Східну Україну. Багатодітній сім’ї дали на збір лише кілька годин, і вони взяли із собою в дорогу, крім найнеобхідніших речей, акордеон та скрипку. З часом перебралися на Західну Україну, але рідного села Верховня Велика Новосончівського повіту (тепер Польща) так більше вже й не побачили. Галинина прабабуся Антоніна, яка жила в с. Дем’янові під Бурштином, до останніх днів спілкувалася з усіма лемківським діалектом. Бабуся й дідусь більше пристосувалися до місцевого життя і розмовляли українською мовою.

У репертуарі Г. Баранкевич – як відомі лемківські пісні «Полетів би-м на край світа», «Кед ми прийшла карта», «Ішло дівча лучками», «Під облачком», так і малознані широкому загалу, записані нею від автентичних носіїв лемківської культури, – «Полюбила я Стефана», «На гам бочки купцям малам», «Зродили ся терки за горами» та ін. Свій компакт-диск, що вийшов 2015-го до 70-ї річниці трагічної депортації лемків, та мистецький проєкт, зреалізований через три роки як музична вистава на сцені Івано-Франківського обласного національного академічного музично-драматичного театру ім. І. Франка, співачка назвала «Вигнані з Раю»: порівняла вигнання перших людей із раю з долею корінних жителів Лемківщини – краю, який для насильно переселених на чужину видавався раєм.

Серед виконавців України, які популяризують лемківську пісенну культуру, вирізняються і творчі постаті Ганни Чеберенчик (Аннички), Софії Федини, Оксани Мухи, Лесі Мацьків (Горлицької), Христини Соловій, гурти «Kozak System», «Плач Єремії». Має їх у своєму репертуарі й акапельна формація «Піккардійська терція». Саме в її аранжуванні й виконанні прозвучала як реквієм у день похорону героїв Небесної Сотні тужлива народна пісня, яка пронизувала кожного із нас гірким болем за дочасно обірвані ворогами нашої Незалежності життя тих, хто відстоював на столичному Майдані свободу рідного народу і гідність людини. Мова, звичайно ж, про лемківську народну пісню «Гей, пливе кача…», текст якої з нотами та ще 11 творів О. Фабрика-Процька опублікувала в додатку до своєї книги. Втім, у самому дослідженні прочитав, що цю пісню «Пливе кача по Тисині» здавна співали карпатські русини. Тож серед лемків чи серед русинів народився заспіваний на одному з діалектів української мови твір, який багато наших співвітчизників, почувши уперше, сприйняли спочатку більше серцем, ніж розумом, а вже потім здогадалися про значення деяких незнайомих їм слів?.

Запитання щодо окремішності чи етнічної спільності цих двох великих етнічних груп українського народу, мабуть, одразу й виникне у багатьох із тих, хто візьме до рук 496-сторінкову монографію О. Фабрики-Процької «Народна музична культура лемків і русинів…». Відповідь на нього дає сама дослідниця: «Як відомо, у Карпатському регіоні є три етнографічні групи українців – лемки, бойки, гуцули. Лемки жили по обидва схили Бескидів між ріками Сяном та Попрадом. Це автохтонні жителі Карпат. До лемків за етнографічними особливостями належать русини, або в латинізованій формі рутени, які через різні історичні обставини опинилися на територіях різних держав – Угорщини, Польщі, України, Словаччини, однак зберегли свою давню самоназву до сьогодні. Русинів-українців Словаччини називають лемками Пряшівщини». Тезу про етнічну спільність лемків і русинів Карпатського регіону івано-франківська науковиця підтверджує тим, що вони лише формально були розділені державним кордоном, який ніколи не був герметично закритим. Посилається вона на відомого дослідника фольклору українців Східної Словаччини, словацького вченого-україніста, доктора філологічних наук, іноземного члена НАН України Миколу Мушинку, який у своїх розвідках наводить і такий цікавий з етнологічного погляду факт. Восени 1945 р. під час депортації української людності з південно-східних земель Польщі тисячі лемків подалися в пошуку порятунку до своїх рідних і знайомих на словацькому боці кордону. Але це не допомогло, бо ті переживали за себе: чи і їх так само не спіткає гірка доля виселенців? Тож багато польських лемків (деколи й цілими селами) тижнями переховувались у лісах по той бік Низького Бескиду. Проте чехословацькі прикордонники не могли порушувати міжнародних домовленостей і, співчуваючи біженцям, змушені були відправляти їх назад на територію сусідньої держави.

Авторка книжки пише: «Під поняттям «лемки Пряшівщини» слід розуміти все українське населення колишньої Пряшівської єпархії, яке на сьогодні заведено називати русинами-українцями». Водночас зазначає: «І закарпатські, і пряшівські русини-українці становили одну закарпатську етнічну групу, яка, однак, внутрішньо не була сконсолідованою. Одні вважали себе русинами, інші – росіянами, ще інші – українцями».

Як бачимо, це той випадок, коли без заглиблення в питання зв’язку етнології з політикою науковиця просто не змогла би повнокровно розкрити особливості музичної творчості двох великих груп українського етносу. А саме музичний фольклор, підкреслює О. Фабрика-Процька, є одним із важливих ідентифікаторів етнічного коріння лемків і русинів.

Насамкінець про дражливе і дискусійне питання: чи визнання русинів як окремої етнічної групи, зокрема й авторкою дослідження, не завдає шкоди справі українського державотворення, консолідації нашого суспільства навколо її цілей? Адже свого часу деякі експерти з питань русинства в Україні з усією категоричністю заявляли, що немає жодних підстав для того, щоб ідентифікувати українське населення Закарпаття як «русинів» за національністю. Проте цих науковців піддали критиці представники навіть поміркованого русинського руху, які вважають русинів специфічною етнокультурною спільнотою. Обґрунтовують це тим, що підкарпатські русини хоча й мали спільне з іншими племенами східних слов’ян походження, але впродовж століть перебували в багатонаціональному і багатомовному оточенні, жили в умовах іноземного панування. Та все ж вони зуміли вберегти себе від природної і примусової асиміляції, виробили свій історичний досвід, менталітет, свою самобутню духовну і матеріальну культуру.

І ми в Галичині добре пам’ятаємо, що ще за часів Івана Франка її жителі ідентифікували себе як «русини», а українцями почали називати себе не без впливу цього видатного письменника та громадсько-політичного діяча. Інша річ, що русинську спільноту в тій же Словаччині деякі політики оголосили самостійним четвертим східнослов’янським народом, генетично не пов’язаним з українською нацією. Результатом цих політичних спекуляцій стало те, що й частина громадян, котрі досі називались українцями, почали ототожнювати себе з русинами (хоча і ті, й інші розмовляють одним, русинським, діалектом української мови). Підсумки офіційного перепису населення 1991 р. засвідчили статистичний поділ української етнічної громади в Словаччині на два самостійні національні табори – українців-русинів і карпаторусинів. Ще гірше, що в ситуації запропонованого лідерами карпаторусинських (неорусинських) організацій штучного вибору частина українців взагалі записалася словаками. Підсумки перепису дали підставу для неймовірно швидкого розвитку в Словаччині русинської мови і здійснення в 1995 р. за підтримки уряду її літературної «кодифікації». Як бачимо, цей процес інспірується і внутрішньою політикою словацької влади, спрямованою на розщеплення місцевої української спільноти з метою її швидшої асиміляції та обмеження зв’язків з Україною. У такий же спосіб, зазначає дослідниця, вирішується українське питання й у Польщі. Лише замість терміну «русин» (русинський) там вживають термін «лемко» (лемківський). Не є секретом, що певні політичні сили і владні структури у цих двох країнАХ підтримують русинський та лемківський сепаратизм задля словакізації й полонізації місцевих українців.

О. Фабрика-Процька погоджується з тими дослідниками, котрі вказують на небезпеку неорусинства, того, що цей рух набув уже міжнародного характеру і координується насправді антиукраїнськими за своєю суттю політичними силами, які виношують приховану мету дезінтеграції українського етнокультурного простору та цілісності Української держави. Водночас попри сповідування окремими громадсько-політичними організаціями Закарпатської області доктрини неорусинства і провадження діяльності, яка має фактично сепаратистське спрямування, на думку дослідниці, неправильним було б казати про однозначно негативне сприйняття русинства. Ставлення українського суспільства до цього руху повинно бути диференційованим. Владі і громадянському суспільству слід розрізняти сепаратистський за своїм характером рух політиканів й адекватно реагувати на нього і, навпаки, підтримувати зусилля істориків, народознавців, філологів, краєзнавців щодо збереження та розвитку духовних скарбів автохтонного населення Закарпаття.

Підсумовуючи своє багатоаспектне розлоге дослідження, О. Фабрика-Процька пише, що «питання культурної та етнічної ідентифікації є досить актуальним у наукових колах України та інших країн» нині, коли «серед особливостей сучасного розвитку країн Європи відчувається посилення ролі етнічного фактора в культурних, суспільно-політичних процесах, а також бажання людей відстояти свої національні і культурні традиції та цінності».

Монографія Ольги Фабрики-Процької «Народна музична культура лемків і русинів Карпатського регіону: традиція, трансформація, ідентифікація» ґрунтовна, глибоко аналітична, чітко структурована,. Належно аргументовані, підкріплені конкретними фактами наукові тези цієї праці послідовно й логічно підводять читача до зробленого дослідницею висновку про те, що лемки і русини Карпатського регіону, незважаючи на трагічні сторінки своєї історії, всупереч асиміляційним процесам (полонізації, словакізації, русифікації), певним нинішнім несприятливим чинникам у країнах свого проживання, зберігають власну ідентичність та етнокультурну єдність з українським народом. І один із чинників, який вагомо сприяє цьому, – музичний фольклор у всіх його виявах. Музична культура лемківської і русинської етнічних груп слугує дієвим каталізатором їх самоідентифікації і є важливим складником у скарбниці духовної культури України.