Злам II і III тисячоліть закарбувався в анналах української історії як рухівська епоха. І це, беззаперечно, справедливо. Справедливо тому, що саме НРУ як наймасовіша та найпотужніша політична сила того часу спричинився до розвалу СРСР та відновлення української державності.
Та попри те, несправедливо було б стверджувати, що тільки НРУ був причетний до цих вікопомних подій, що, без перебільшення, започаткували нову еру в історії цивілізованого світу. До них також були причетні й інші політичні сили, почасти більш радикального, ніж НРУ, спрямування, такі, скажімо, як УГС (Українська Гельсінська спілка), УХДФ (Український християнсько-демократичний фронт) чи УХДП (Українська християнсько-демократична партія), які діяли здебільшого на теренах Галичини. Репрезентували ці політичні структури переважно вчорашні в’язні сумління, котрі пройшли крізь пекло сталінських та брежнєвських концтаборів. Влилися до них і молоді люди, які, на щастя, не зазнали таких нелюдських випробувань. Скажімо, як житель села Церківни на Долинщині, моторист бурового обладнання, а нині пенсіонер, брат одного із засновників Спілки офіцерів України на Прикарпатті Ігоря Гука Микола ГУК, з яким і бесідуємо.
– Знаю, пане Миколо, що ваша рідна Долинщина на крутих зламах нашої історії щедро дарувала українському визвольному рухові своїх найкращих синів і дочок, які жертовно служили рідному народові. Так було під час Першої світової війни, коли на уламках імперії Габсбургів творилася мілітарна українська сила – січове стрілецтво, а потім постала ЗУНР. Так тривало і в 20–30-ті роки минулого століття, коли естафету національно-визвольної боротьби перебрала на себе УВО–ОУН.
– Цю благородну традицію безкомпромісної та жертовної боротьби за здобуття нашої державності перейняли долиняни і в часи зародження дисидентського руху наприкінці 50-х – початку 60-х років минулого століття. Згадаю лише декількох особистостей з українського пантеону героїв, вихідців із нашого Підгір’я, яке так ніжно і трепетно любив Іван Франко. Насамперед це член Проводу ОУН, захисник Степана Бандери на політичних процесах у Львові в 30-ті роки минулого століття, довголітній в’язень ГУЛАГу Володимир Горбовий, прах якого покоїться на долинському цвинтарі. Із цієї когорти незламних слід згадати й уродженця Витвиці на Калущині Зеновія Красівського – поета і дисидента, який у післямові до збірки своїх віршів «Невольничі плачі» написав: «Я зазнав чимало втрат. І в особистому житті, і на політичних перехрестях. Мене арештовували в 49-му, 58-му, 67-му, 80-му. Я відбував у критках, у дурдомах, у таборах. Я сидів по карцерах, по бурах. Я був на засланні. Якщо позбирати все докупи, то набирається 26 років. Половина людського віку. А в мене чи не весь вік, бо на волі я не виходив з трибу. Так, я зазнав багато втрат. Але що це значить проти того дня – вольного почуття людської гордости, яке я маю від пережитого!
Я плакав хіба в «Невольничих плачах». Я боявся хіба що розминутися з честю! Я ніколи нікому не свідчив! Я за всі терміни не написав своїм катам ні однієї заяви! Я завжди й донині був гордий з того, що я український націоналіст! І так мені, Боже, допоможи».
– Гордяться долиняни, та й усі свідомі українці, й педагогом і дисидентом Василем Стрільцівим, а також Петром і Василем Січками, засновниками та керманичами УХДФ та УХДП, з якими Ви, як мені відомо, підтримували тісні зв’язки та співпрацювали.
– Всевишній подарував мені можливість близько зійтися з цими людьми, українськими патріотами, які за свої переконання по декілька разів відбували покарання у совєтських концтаборах, але не зламалися. Мені поталанило разом з ними та їх побратимами створювати УХДФ та УХДП. Познайомився з батьком та сином Січками у жовтні далекого 1988-го у моєму родинному селі Церківні в домі нашого священника тоді ще підпільної УГКЦ отця Йосафата (Іллі Лесіва). Петро та Василь Січки говорили з отцем Йосафатом про потребу виходу з підпілля нашої Греко-католицької церкви та організацію для цього збору підписів її вірних.
У січні 1989-го, здається, на День Злуки, я приїхав до Львова на мітинг, який проходив під стінами собору Св. Юра. Пригадую, що на цьому велелюдному зібранні виступали В’ячеслав Чорновіл, отець Ярослав Лесів, Ярослав Кендзьор, який знімав те дійство на відеокамеру, й інші. Міліціонери відібрали у пана Ярослава відеокамеру та хотіли його затримати, але люди не дали їм цього зробити. Брали участь у цьому мітингу й брати Богдан та Микола Горині.
– Здається, пане Миколо, того дня Ви і створили УХДФ?
– Сталося це трішки пізніше – у лютому 1989-го. Тоді Василь і Петро Січки, Роман Чекальський та Іван Лой зі Львова, Зеновій Коник з Болехова, Микола Торко й Іван Штурмак та я із Церківни, Михайло Старчевський з Боднарова, що неподалік Калуша, та дяк з Коломиї Касьян, імені якого, на жаль, не пам’ятаю, зібралися у Сихові (передмістя Львова) та створили наш Український християнсько-демократичний фронт. У роботі нашого зібрання брали також участь протестанти зі Львова та Тернополя, які симпатизували греко-католикам і були такими ж гнаними, як і вони.
Того ж таки року на другий день великодніх свят ми знову зібралися разом, але тепер уже в актовій залі львівського лампового заводу на установчий з’їзд УХДП, на якому обрали її головою Василя Січка, а його заступником Петра Січка. Як пригадую, брали участь у цьому з’їзді гості з Німеччини, Латвії, Литви, Естонії та делегати з інших міст України. Був на з’їзді і наш краянин із Витвиці поет і дисидент Зеновій Красівський, який, на жаль, членом УХДП не став, залишаючись «угеесівцем».
– Пригадую, як один з рухівців, родом із Долинщини, розповідав мені про те, як ваші однопартійці відновили у ті часи на Яворині неподалік Церківни бункер «Роберта» (надрайонового провідника ОУН Ярослава Мельника).
– Так, ми, християнські демократи, це зробили попри шалений опір комуністів. А буквально через місяць (7-8 березня 1989-го) запросили до Церківни наших однопартійців зі Львівщини та Тернопілля, з різних місцевостей нашого прикарпатського краю. Там, в урочищі «Боднарівна», Василь Січко та мій односелець Петро Торко підняли синьо-жовтий прапор. Люди, що були там, мовчки спостерігали за цим патріотичним дійством. Плакали та молилися…
Надходило спекотне у всіх сенсах літо 1989-го… Нас, членів УХДП з Долинщини, запросили до Коломиї на мітинг. Було це, здається, на Івана, 7 липня. До Коломиї ми поїхали троє: Петро та Василь Січки і ваш, пане Романе, співрозмовник. Одразу за Долиною наш «Запорожець», за кермом якого був Василь Січко, зупинили міліціонери. Вони доставили нас до райвідділу міліції, де піддали допиту за участю майора Ярослава Бакаляра, а потім відвели у суд, який призначив кожному з нас по 15 діб арешту. Дорогою від суду до місця відбуття кари Петро Січко втік та самотужки добрався до Коломиї, де таки виступив на мітингу. Потім з Коломиї одразу ж виїхав до Москви, де тоді відбувались акції з вимогою легалізації УГКЦ. Та до Москви він так і не доїхав, бо одразу за Коломиєю його затримали й відвезли до Городенки, де він і відбув свій 15-денний арешт. Що ж до нас із Василем, то ми свій термін ув’язнення відбували в Івано-Франківську на тодішній вулиці Чекістів. Разом з нами свою кару відбував і «угеесівець» Микола Кобрин.
Ще з тих далеких часів у пам’яті закарбувався мітинг у парку Шевченка в Івано-Франківську, на якому виступали В’ячеслав Чорновіл, отець Ярослав Лесів, Василь Січко, Роман Гладиш та інші представники новітніх політичних сил. Було це також у липні 1989-го. Потім були розкопки жертв комуно-московських катів у Дем’яновому Лазі, їх перепоховання при величезному здвигу народу. У березні 1990-го після виборів до влади на Івано-Франківщині прийшли рухівці. А потім почався, на жаль, розкол в лавах НРУ, взаємні непорозуміння та чвари у національно-демократичному середовищі, які тривають і донині.
– У програмних документах УХДФ та УХДП задекларовано святе вшанування наших національних символів – синьо-жовтого стягу та Володимирового тризуба. Християнські демократи, як пригадую, з великою шаною ставилися до них. Представники саме вашої, пане Миколо, політичної сили на мітингу, присвяченому другим роковинам Чорнобильської катастрофи 26 квітня 1988 року, вперше підняли у Львові синьо-жовтий прапор.
– Так, це правда. Додам від себе лишень те, що цей прапор, висвячений священником Михайлом Гаврилівим, майорів і на першому весняному пластовому таборі в Карпатах біля Церківни. Споглядати його приходили люди з довколишніх сіл і навіть з Болехова та Долини. А ще мої однопартійці на Шевченківські дні 1989-го відновили та встановили у центрі Церківни, мабуть, перший на галицьких теренах пам’ятник, де золотими літерами на блакитному тлі написали: «Борцям за волю України».
Ми всі прагнули тоді, аби ідеали християнської демократії стали дороговказом до дії в майбутній вільній Україні. Та, на жаль, цього не сталося. Не сталося цього навіть у нашій рідній Галичині, де біля джерел національно-духовного відродження стояли не лише миряни, а й такі знані й шановані духовні особи, як єпископ Павло Василик, з чийого благословення народилася наша партія, а також отці Ярослав Лесів та Михайло Гаврилів і багато інших священників.
– На превеликий жаль, пане Миколо, так не сталося. Навіть попри те, що до свого другого з’їзду у квітні 1990-го, на якому Фронт трансформувався у партію, УХДФ підійшов уже сформованою політичною силою, визнаною в Європі. Про це принаймні свідчать контакти цієї політсили зі Всесвітнім християнсько-демократичним Інтернаціоналом та багатьма християнсько-демократичними партіями Західної й Центральної Європи.
– Додам до сказаного таке. Саме з нашої ініціативи восени 1989-го у Києві було засновано координаційну раду християнсько-демократичних організацій поневолених народів, в яку, окрім УХДФ, увійшла низка християнсько-демократичних партій та організацій Литви, Латвії, Естонії і Грузії. Та найважливішою подією стала наша участь у роботі Європарламентської конференції на рівні голів партій у липні 1990-го у Люксембурзі, у документах якої, з-поміж іншого, було зафіксовано, що «допомога поневоленим в їх протистоянні поневолювачам – це християнсько-демократична політика…»
– Нашу розмову хочу завершити однією із тез з програмної статті нині, на жаль, покійного Василя Січка, написаної ним ще у січні 1991-го: «Християнська демократія – це особливий статус буття, і щоб долучитися до нього, потрібно мати, мабуть, особливий стан душі, до якого приходиш через страждання, котре відкриває глибоке духовне підґрунтя, здавалось би, звичайних земних істин. Прийти до повного розуміння ідеї християнської демократії означає вистраждати її у тюрмах, камерах, концтаборах, перебуваючи на межі життя і смерті, відчувши суть тоталітаризму кожною клітиною тіла і душі. Саме тоді з’являється той особливий стан, момент якого поет-повстанець записав так: «Україно моя розп’ята! О як важко тебе любити!»
