Ще 28 травня з Косова надійшла сумна звістка – не стало художника-кераміка Василя ГРИВІНСЬКОГО. У мистецькому середовищі його знали як талановитого майстра, учасника виставок і фестивалів, а пізніше – і як організатора власної творчої майстерні.

Василь Михайлович Гривінський народився 21 січня 1963 року в м. Караганді, де опинилися його батьки після десяти років заслання на Колимі. 1970-го сім’я змогла повернутися до рідного Єзуполя, де майбутній художник закінчив вісім класів місцевої школи й одночасно Івано-Франківську дитячу художню школу. У 1978–1982 рр. навчався на відділенні кераміки Косівського технікуму народних художніх промислів ім. Василя Касіяна, яке закінчив з відзнакою. На старших курсах виявив себе як наполегливий і творчий студент – уже тоді організував дві персональні виставки, про які повідомляли місцеві часописи (на одній з них налічувалося понад 60 робіт). Його професійному зростанню сприяли вчителі спеціальних дисциплін: Р. В. Кабин, А. Д. Коб’юк та керівник дипломної роботи Г. М. Колос, про яких він згадував з особливими теплотою і вдячністю.

Творчу діяльність В. Гривінський розпочав у Косівському художньо-виробничому комбінаті, звідки його призвали на армійську службу в Забайкалля. Разом із Михайлом Трушиком – теж випускником технікуму, оформляли там музей Окружного будинку офіцерів, за що їх і відзначило керівництво військової частини.

1985 року повернувся на попереднє місце роботи в Косів і водночас став студентом щойно створеного художньо-графічного факультету Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В. Стефаника.

Таких відділень в Україні тоді було всього два: в Івано-Франківську та Одесі. У групах заочників навчалася більша частина випускників училищ і технікумів, які працювали – хто в школі, а хто на виробництві. Більшість тодішніх студентів мали значний досвід викладацької, виставкової роботи, були членами Спілок художників та майстрів народного мистецтва, тому їх часто залучали до проведення занять за певним профілем, і не лише в аудиторіях.

Василь вирізнявся фаховою підготовкою з кераміки і проводив заняття у своїй групі. До того ж відомий художник Михайло Фіголь, який був його родичем, особисто сприяв професійному зростанню Василя. Тож маючи таку підтримку, він на останньому курсі вже організував в Івано-Франківську персональну виставку. Відкриваючи її, голова правління Спілки художників Микола Варення тоді відзначав: «Автор не йде протоптаною стежкою, прагне мати свій творчий почерк. Він постійно у пошуках. Своєю роботою художник хоче зробити світ кращим, добрішим...». А художник-керамік Михайло Мурафа підкреслював, що Василь зберігає і примножує традиції гуцульської кераміки, вносить у народне мистецтво сучасні елементи, багато працює над декоративною пластикою.

У репортажі з виставки Євген Гордиця («Прикарпатська правда» за 9 липня 1989 р.) повідомляв, що «…на душі стає радісніше, тепліше, коли оглядаєш веселі куманці, розписані квітами вази, тарелі, підсвічники, баклаги...». А ось що писали у книзі відгуків на експозиції її відвідувачі, серед яких були й непересічні особи: «Нехай довго б’ється серце і міцними будуть руки у людини яка створює таку красу!» – журналісти Львівщини, 6.07.1989 р.», «Дякую від щирого серця майстру. Як добре, що в наших печах ще горить вогонь. Дай Боже! Нових тем, дальших успіхів. Будьмо» – Панас Заливаха, 11.07.89 р.», «Дорогий Василю Гривінський! Я хочу Вас міцно обняти за дар і працю!» – Ст. Пушик, 19.07.89 р.».

Тоді ж за рекомендацією М. Фіголя, О. Швеця В. Гривінського прийняли до Спілки художників України, і це був його значний творчий успіх. У 1991 році на моє – тоді директора Галицької художньо-ремісничої школи – прохання він передавав для школи глечики, тарелі, скульптуру та інші вироби, яких бракувало. Вони служили чудовим навчально-методичним матеріалом для проведення уроків.

Пізніше здібності студента Гривінського відзначив декан художньо-графічного факультету Іван Фічора у статті «Вузівський музей...» (НТЕ, № 5-6, 1993 р.), вказавши на його активність та мистецький рівень двох тарілок і вази, що зберігалися в музеї. Вже тоді в авторському доробку Василя налічувалося понад сто творів, що засвідчило появу нового обдарування. Серед них вирізнялися тематичні скульптурні композиції, які демонстрували на обласних, республіканських і всесоюзних виставках 1987-го й 1988 років у Києві: «Шахматисти», «Гончар», «Баран», «Олень», «На полонині», «Ну й гриби», «На базарі»; декоративні тарелі: «Материнство», «Весна», «Зустріч»; вази: «Троїсті музики», «Анімалістична», «Цвіт Карпат», «Кохання», куманець «Віночок пісень», «За мир в Карпатах» та інші. Відтоді й донедавна художник утримував перші позиції в декоративній скульптурній пластиці. В Івано-Франківську у цьому жанрі з ним міг позмагатися хіба досвідчений М. Мурафа.

Значне місце у творчості В. Гривінського посіли декоративні плитки-кахлі, сюжети до розпису яких він брав із життя. Сам митець зріс поблизу Дністра і часто бачив рибалок, тому ця тема йому особливо близька. Чимало мотивів черпав із гуцульського життя, як колись О. Бахматюк, П. Баранюк. Дотепний і здоровий гумор Василя виявився у багатьох стилізованих композиціях на теми фольклору: пісенного і хореографічного мистецтва, народної педагогіки, які мають важливе навчальне і виховне значення. Вони могли б чудово проілюструвати сучасні підручники з образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва та книжки для дітей. А особливу увагу привертають об’ємно-просторові, анімалістичні форми, лаконічно підкреслені декором. Він пройшов академічну школу і знав народні традиції, що стали визначальною рисою його творчості. Тим часом журналіст Ярослав Тимофійчук у рубриці «Митці рідного краю» («Гуцульський край», №20, 2005 р.) помістив нарис «Вміє бачити і творити прекрасне», в якому показав його значні здобутки.

Згодом митець створив власну робітню і став творчо працювати вдома, відкрив крамницю і зосередився на комерційних справах. Але аби не втрачати кваліфікацію, і далі виготовляв оригінальні миски, глечики, кахлі і, звісно, декоративні скульптури, в чому йому не було рівних, що, власне, він періодично й демонстрував на виставках.

Знаковою зокрема стала виставка в залі Косівської регіональної організації Спілки художників під назвою «Політ душі Василя Гривінського», яку відкрили на свято Трійці 8 червня 2009 року і яку назвали так за заголовком моєї статті в часописі «Образотворче мистецтво» (№3, 2009 р.). В експозиції брали участь і син Василя Юрій та племінниця Звенислава – внучка відомого ткача і збирача народних скарбів Миколи Корнелюка.

Своєрідним підсумком творчості майстра стала виставка творів В. Гривінського у залі Центрального будинку художників у Києві 11–12 червня 2010 року. На її відкритті виступили голова Національної спілки художників України Віктор Чепелик, народний художник С. Нечипоренко, завідувач кафедри, професор Інституту реклами Є. Антонович. Про це й інше читайте у книжці М. Гнатюка «Народне мистецтво Гуцульщини і Покуття» (Івано-Франківськ, 2010) та статті «У вогні народжує казку» (Косівський передзвін, №8, 2012 р.).

Останніми роками митець менше працював творчо, більше приймав відвідувачів у власній робітні, відкрив крамницю та їздив по покупки і здавалося, що все складається добре. Свої знання та вміння прищеплював синам, які теж закінчили художні спеціальності ВНЗ, і мав надію, що вони продовжать родинні традиції художнього ремесла разом із ним. Але доля вирішила інакше...