Останнім часом у нашому суспільстві знову, вже вкотре, активізувалися дискусії щодо найбільш прийнятної для українців дати святкування народження Ісуса Христа. Якого календаря маємо дотримуватися в цьому разі, щоби «всі були як одно», що й заповідав своїм послідовникам Спаситель, – григоріанського, як весь західний світ, чи юліанського – за прикладом Росії та ще кількох колишніх республік екс-СРСР? Тим паче, що віднедавна на офіційному рівні (як державне свято) відзначаємо один із найбільших християнських празників двічі – спершу 25 грудня разом з Європою («польське Різдво», як кажуть у Галичині), відтак – 7 січня спільно з Московією. Чи нормальний такий порядок речей? Пропонуємо пороздумувати над цим разом з нашим автором.
Наближається Різдво Христове… Не скажу, що в багатьох, але все ж у деяких українців виникає запитання: коли його святкувати? Адже держава дала нам два вихідні для цього свята – 25 грудня й 7 січня. І треба якось вибирати. Бо ж не народився Ісус Христос двічі. Але над такою, м’яко кажучи, дивною ситуацією в нас не особливо замислюються.
Тим часом так званий західний світ давно живе за григоріанським календарем, який став офіційно визнаним стандартом у більшості держав. Стосується це й України. Однак переважно наші люди святкують релігійні свята за «старим» календарем – юліанським. У результаті маємо цікаву річ, коли відповідно до юліанського календаря православні й греко-католики мали б дотримуватися посту, то за григоріанським календарем настає Новий рік. Його гучно відзначають, панує загальна веселість. Про піст якось забувається. Потім люди різко згадують, що вони християни. Починають готуватися до святкування Різдва 7 січня.
Чи можна змінити таку не зовсім нормальну ситуацію? Можна, почавши святкувати Різдво 25 грудня за григоріанським календарем. Тим паче, що питання календаря не стосується церковної догматики. І взагалі юліанський календар, за який досі тримаються в нас православні, греко-католики й почасти протестанти, радше є календарем «язичницьким», а не християнським. Його запровадив 1 січня 45 року до Різдва Христового язичник Юлій Цезар. Звідси і назва. Григоріанський же календар запровадив християнин – Римський Папа Григорій XIII у 1582 році. І цей календар точніший, ніж юліанський.
Правда, впровадження календарної реформи не було справою простою. Деякі країни Європи, зокрема протестантські, не відразу перейшли на григоріанський календар. Не прийняли нового календаря патріархи православних церков. Однак сталося це з мотивів радше політичних. Патріархи в той час залежали від влади турецьких султанів. Турки ж, які здійснювали активну експансію на європейські терени, були зацікавлені в конфліктах між католиками й православними. Неприйняття православними нового календаря могло б ці конфлікти загострити, адже в результаті згаданої календарної реформи католицькі й православні свята перестали збігатися. Доходило навіть до кривавих конфліктів на календарному ґрунті. Виникали вони й на українських землях. Уже й не кажемо про жваву полеміку з того приводу. Наприклад, цьому присвятив свій полемічний твір «Календар римський новий» Герасим Смотрицький. Навіть православні єпископи, які пішли на укладення Берестейської унії 1596 року, спеціально обумовили, що святкування релігійних свят у них має відбуватися за старим юліанським календарем.
Тут варто пам’ятати, що календар, який має обов’язковий, всезагальний характер, є одним із найбільш дієвих інтегральних чинників для людських, зокрема етнічних, спільнот. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. і пізніше в Україні гостро стояло питання збереження етнічної самоідентифікації русинів-українців, «розрізнення» їх із поляками-католиками. Відзначення релігійних свят за різними календарями, безперечно, сприяли такому «розрізненню». Але тепер, за великим рахунком, поляки-католики не загрожують ідентичності українців, які є православними чи греко-католиками.
Нині більшість православних церков відмовилася від юліанського календаря. Ще у травні 1923 року Вселенський патріарх Мелетій IV скликав собор, на якому було вирішено відзначати «нерухомі» християнські свята за новоюліанським календарем, розробленим сербським астрономом Мілутіном Міланковичем. Цей календар відзначається високою точністю і фактично збігався із григоріанським.
Показово, що першими того самого 1923-го на новоюліанський календар перейшли православні Естонії та Фінляндії, які, вирвавшись із тенет Російської імперії, прагнули долучитися до європейського Заходу. 1924 р. на новоюліанський календар перейшли Константинопольський (Вселенський) патріархат, Кіпрська, Елладська (Грецька), Румунська православні церкви, а також Православна церква в Польщі (правда, остання дозволяла також святкування й за юліанським календарем). 1928 року це зробили Олександрійський та Антіохійський патріархати.
З часом новоюліанський календар прийняли Албанська, Болгарська православні церкви та Православна церква Чеських земель і Словаччини. Загалом новоюліанський календар утвердився серед православних тих країн, які або належать до європейського Заходу, або наближені до нього.
Від старого юліанського календаря не відмовилася Російська РПЦ і церкви, котрі перебувають у сфері її впливу – Єрусалимський патріархат, Грузинська й Сербська православні церкви.
До цієї ж «когорти» належить і недавно постала Православна церква України. Правда, її предстоятель митрополит Київський і всієї України Епіфаній ще майже рік тому дав зрозуміти, що українські православні можуть святкувати Різдво й за «новим стилем».
Ще раз повторюю: календар – не питання церковних догматів. За яким календарем відзначати релігійні свята – це радше питання традицій та культурного, а почасти й політичного вибору. Звісно, не все тут просто і однозначно. «Тягар традиції», як правило, важкий. Але попри те варто зрозуміти: якщо ми орієнтуємося на близький до григоріанського новоюліанський календар, як це зробила більшість православних церков, значить ми культурно зорієнтовані на Захід та євроінтеграцію. Якщо ж не відступатимемо від старого, недостатньо точного календаря, то й далі орієнтуватимемося на Москву й перебуватимемо в сфері «русского міра».
Вибір за нами…
