Люди цивільні знають про діяльність капеланів у зоні бойових дій хіба що в загальних рисах. А ви можете уявити собі, що капелан у вільні від своїх обов’язків хвилини тимчасового затишшя на лінії фронту просто в окопі вишиває образ Ісуса Христа? Саме цим улюбленим заняттям у вільні від духовного спілкування з бійцями хвилини гармонійно доповнює своє перебування на передовій у розташуванні українських військ о. Роман Залецький. А ту вишиту ікону він подарував волонтерові, голові ГО «Народна рада Прикарпаття» Мирославові Римаренку, який не раз привозив на східні рубежі нашої держави допомогу військовикам.
Створений о. Романом образ Сина Божого я мав нагоду побачити на виставці його робіт. Багато педагогів, просвітян було на її відкритті в Міжнародний день вишивки, який дорослі і малі українці відзначили недавно вже традиційним одяганням вишиванок. Привітала о. Романа Залецького як військового капелана й автора чудових витворів цього виду рукодільного мистецтва ведуча свята письменниця Ганна Дорошенко. Вона порівняла українську вишивку, до творення якої причетний і військовий капелан із Прикарпаття, з молитвою серця, мовленою руками, й виснувала, що вічним є народ, котрий має таку дивовижу.
Подарували гостеві і всім присутнім свої пісні учасниці народного аматорського вокального ансамблю «Едельвейс» івано-франківського Будинку вчителя, де власне експонувалася ця дещо незвичайна з огляду передовсім на авторство представлених робіт виставка, а дует скрипалів Любові Литвинчук і Ліліани Лавренюк – музично-літературну композицію під промовистою назвою «Чорна вишиванка». Прийшли на відкриття виставки вже згаданий волонтер пан Мирослав, побратими о. Романа по священничій службі в українських військах на Донбасі штатний капелан 114-ї бригади тактичної авіації Повітряних сил ЗСУ о. Віталій Кузьмин, парох церкви Св. Миколая м. Тисмениці о. Володимир Гринишин, а також священник із с. Сільця о. Василь Смицнюк.
Їхні виступи були хоч і короткими, але змістовними, тож привідкрити перед присутніми неординарну духовну і творчу особистість, риси характеру капелана й водночас майстра художньої вишивки.
На сході України о. Роман, парафія якого так само на Тисмениччині – в с. Ганнусівці, побував уже в шести ротаціях, кожна – по 25-35 днів.
– З часом цю справу систематизували, нема вже такого, щоби священник поїхав, як кажуть, «на ура» в зону АТО, а нині ООС, – розповідає о. Роман. – Кожного з капеланів там чекають у конкретній військовій частині. Відповідно до угоди, укладеної з Церквою, Міністерство оборони дає запит на виклик одразу цілої групи священників до місця дислокації наших військ. Прибуваємо туди – і нас розвозять по частинах. Капелан, незалежно від його християнської конфесії, працює з військовослужбовцями різних віросповідань. А якщо дізнаємося, що у військовому підрозділі служать кримські татари, то телефонуємо на «гарячу лінію» до Києва й туди відряджають муллу…
Відповідаючи на запитання, в чому він вбачає, так би мовити, квінтесенцію свого капеланського обов’язку, о. Роман задумливо мовив:
– Перебуваючи серед захисників України, найкраще розумієш, чому Бог покликав тебе до священства, чому дав тобі таке призначення – бути військовим капеланом. Уважно вислуховую кожного із хлопців, котрі перед боєм чи вже після нього хочуть вилити мені, священникові, свою душу, отримати відповіді на питання, що їх хвилюють, і передовсім, звісна річ, про сенс нашого буття у цьому земному світі. На війні набагато контрастніше, ніж у цивільному житті, окреслюєш для себе у взаєминах з оточенням біле і чорне, там набагато менше фальші й лицемірства – їх зазвичай бійці розпізнають одразу.
У характері о. Романа закладена ще одна підвалина – тверда патріотична, яка й визначає його бойовий дух. Сам військовий капелан розповів про себе:
– Щоразу, коли приїздив в АТО, я був у вишиваній сорочці, причому червоно-чорній, і про мене у військовій частині казали: «Точно, бандерівець!..». Така впізнаваність мого єства, моєї сутності, мене, одначе, ніскільки й ніколи не бентежила. Цікавим я казав: «А з чого тут дивуватися? Адже мій дід воював в УПА».
З ним, уже давно покійним, в о. Романа пов'язаний такий неординарний спогад:
– Одного разу дідусь, спілкуючись із нами, внуками, намалював символи Української держави – тризуб і синьо-жовтий прапор. Звісно, застеріг дітей, щоб нікому про це – анічичирк. То було у 1986 році. Та я був хлопчаком, як кажуть, непростим і міг зважитись на нерозсудливі вчинки. Хоча в тій ситуації волів діяти потайки від однокласників та педагогів. І от уявіть собі: вчителька алгебри відкриває бокову частину дошки, щоб використати її для пояснення учням нового матеріалу, а там – намальований кольоровою крейдою синьо-жовтий прапор і тризуб…
Тут же урок вона припинила, звеліла учням залишити клас, викликала на місце «надзвичайної події» директора нашої 20-ї школи м. Івано-Франківська. Автора малюнків так і не виявили… Аж через чотири роки, у 1992-му, після вручення мені атестата я зізнався своїм наставникам, що то я намалював ті символи української державности.
Ще одна історія з моєї школярської біографії. Після того, як мене разом з усіма моїми однокласниками прийняли в піонери, я, переодягаючись перед уроком фізкультури, ніяк не міг зняти з шиї туго зав’язаний червоний галстук. І тут же згадав, що вранці прихопив з дому для якоїсь потреби ножиці, отож не довго думаючи обрізав його. Але тут якраз до класу зайшла наша класна керівничка, побачила результат моєї «екзекуції» над символом піонерської честі й поставила мені в щоденнику двійку з поведінки...
А що спричинилося до Романового захоплення вишиванням? Після закінчення школи Роман вступив до Івано-Франківського вищого художнього професійного училища №3. Його мама – вихователька дитсадка, знана в місті вишивальниця Ірина Залецька готувалася до чергової виставки й попросила хлопця: «Бачиш, сину, як я заморочилась – не встигаю. Ти мені допоможеш? Хоч доріжку на рушнику виший, тільки нитку сильно не затягуй. Не хвилюйся – думаю, що в тебе вийде». І справді, вийшло зовсім непогано, за що ненька його похвалила. Потім, у 1996-1999 рр., Роман Залецький навчався в духовній семінарії – тоді вишив подушечки, які теж експонувалися на виставці. 2014-го, коли почалася російська агресія проти України, о. Роман уперше вирушив як капелан на схід. І як тільки випадала вільна хвилина, брав до рук голку й кольорові нитки.
– На першій ротації випало мені перебувати в підрозділі, де служили хлопці з Вінниччини, і вони були вельми вражені тим, що «батюшка-капелан вишиває», коли побачили мене в наметі за цим заняттям. Під час моєї другої ротації в АТО у жовтні-листопаді 2014-го на Луганщині точилися затяжні бої, серед українських бійців було немало втрат, отож повернувся я звідти в пригніченому настрої. Одразу це відчув мій кум, який прийшов до нас додому. Знаючи, що вишивання – то свого роду терапія для заспокоєння розтривоженої душі моєї як безпосереднього свідка подій неочікуваної для всіх війни, кум попросив вишити йому святкову сорочку.
Я тоді так захопився вишиванням, що забув про все, навіть про важкі епізоди війни, згадки про які до того ніяк не хотіли відступати з моєї пам'яті, тримаючи мене в постійній душевній напрузі. І буквально за 12 днів кум отримав обнову – сорочку, якою був дуже втішений.
Розповів о. Роман і про ризи, представлені на виставці:
– Ними я вирішив скласти особисту пожертву до нашої церкви в Ганнусівці на Тисмениччині. Сестриці з мене сміялися: «Отче, не грайте кіна, бо ви такого не втнете!..». Як же здивувалися, коли я приніс їм єпітрахиль. Тоді, не без впливу мого прикладу, вони за зимові свята вишили всі обруси і фани до церкви. А ризи я вишивав рік і 10 місяців, на них пішло 5 км французьких кольорових ниток. Продавщиці в спеціалізованому івано-франківському магазині запитували: «Для мами чи дружини, отче, берете, а може, для тещі?». Не могли повірити, що я сам вишиваю...
Маючи тонкий художній смак, о. Роман оздоблює вишивкою сукні для дружини і доньки. Своєю чергою, дружина Іванна, педагог за фахом, допомогла йому створити деякі із представлених на виставці робіт, як-от сорочку для того ж волонтера Мирослава Римаренка. Така допомога була особливо потрібна тоді, коли її чоловік-священник відчував дефіцит часу, якого чимало потребує це заняття. А від присутньої на відкритті виставки їхньої доньки Соломії я дізнався, що сукню їй до останнього дзвоника у школі вишивали разом тато, мама і бабуся Ірина.
На мою ж пропозицію сфотографуватися біля якоїсь зі своїх улюблених робіт о. Роман бережно зняв зі стіни образ Ісуса Христа. Уся ікона вишита ниткою одного кольору, але таке враження, що тут три його відтінки – завдяки делікатному тлу, яке в одну нитку вишив хрестиком і півхрестиком, а самі риси Ісусового обличчя – у дві нитки хрестиком. Ось із яким мистецьким секретом цей витвір художньої вишивки. Але найдорожча для капелана о. Романа Залецького ця робота, певна річ, тому, що вона фронтова, створена в окопі на Донбасі.
