Ніколи не забуду, як одного разу наша медична бригада прибула за викликом до оселі священника літнього віку, котрого спіткав інфаркт. Він лежав на ліжку в темно-синьому підряснику з невеличким хрестом у руках. Об’єктивні дані свідчили про кардіогенний шок. Кров’яний тиск був украй низький. Хворий був блідий, вкритий холодним липким потом, виснажений сильними болями…

Та при цьому зовні він був не просто спокійний, а абсолютно незворушний. І в цьому спокої не було нічого напускного, жодної фальші.

Мало того. Мене вразило перше ж його запитання до нас: «Багато викликів? Ви, мабуть, ще й не обідали?». І звернувся до своєї дружини: «Маріє, накрий їм щось на стіл, хай поїдять».

Далі поки ми робили кардіограму, вводили наркотики, ставили крапельницю, викликали спеціалізовану реанімаційну бригаду, він цікавився, де ми живемо, чи довго доводиться добиратися до роботи. Навіть запитав слабким голосом, по скільки в нас із фельдшером дітей і по скільки їм років.

Він турбувався про нас, цікавився нами, не виявляючи й краплі страху, поки ми проводили свої маніпуляції, намагаючись полегшити його терпіння.

Він бачив наші занепокоєні обличчя, заплакану дружину, чув, як під час виклику реаніматологів прозвучало слово «інфаркт». Він розумів, що з ним відбувається. Я був приголомшений таким самовладанням.

Через п’ять хвилин його не стало.

Дивне відчуття, що й досі не покидає мене, викликав у мені цей, без перебільшення, світлий відхід у вічність. Бо переважно буває зовсім не так. Волю хворих паралізує страх смерті. Вони думають лише про себе і свій стан, прислухаються до змін в організмі, до останнього подиху чіпляються за найменшу можливість вижити. Все що завгодно, лиш би жити.

У квартирах, де немає місця для ікон та хрестів, зате є «плазма» на всю стіну, де в передпокої спершу просять натягти целофанові бахили, а вже потім пропускають до хворого, навіть якщо його стан вкрай важкий, буває, розігрують «істерики останньої хвилини». Зі стогонами, метанням на ліжку, хапанням за руки, загляданням в очі, безперервним запитуванням про свій стан і його прогноз, аби впіймати в погляді чи словах лікаря хоч якусь, хоч примарну надію на диво зцілення.

Такі хворі перед тим, як неминуче зомліти і впасти в агонію, просто виснажують рідних і оточення своєю боязню переходу через велику межу, як називають той момент філософи-езотерики. Медики почуваються після такого невдалого візиту геть знесиленими. Та не тому, що не змогли врятувати пацієнта. Спустошеність і розгубленість відчуваєш після мимовільного споглядання картини того, як смерть перемагає не лише тіло, а й дух людини.

До речі, точно такі самі хворі, переможені страхом смерті, трапляються й там, де всі стіни в іконах, а столи завалені релігійною літературою. Але відтоді, як я побував очевидцем відходу в засвіти того священника, в мені живе чуття тихої радості. Бо там костомаха отримала поразку. Так і згадуєш у цьому зв’язку євангельське: «Смерте, де твоє жало?»…