Мужні українки на фронті освоїли вже чимало військових спеціальностей і виконують «чоловічу роботу» не гірше представників сильної статі. Неповторне прагнення українок до волі, що поєднувалося з почуттями високої гідності і відповідальності за щастя рідного народу, в усі часи спонукало їх до культурно-освітньої, громадсько-політичної, а коли виникала потреба, й до військової діяльності.
Справді, українським жінкам не раз доводилось особисто зі зброєю в руках захищати свій дім і власну родину. Бо, як писала Леся Українка, «О, сором мовчки гинути й страждати, Як маєш у руках хоч заржавілий меч. Ні, краще ворогу нам одсіч дати, Та так, щоб голови злетіли з плеч!». Скажімо, воюючи в Українській повстанській армії, вони залишали останній набій для себе, підривали себе гранатами, щоб не потрапити живими до рук ворога. Зі словами «Слава Україні!» пішли на смерть партизанки-підпільниці: талановита журналістка Марта Свідрюк, лікарка Антоніна Король («Тетяна»), головна редакторка журналу «Літопис УПА» Люба Гаєвська і багато інших героїнь…
Дві тисячі важкоозброєних чекістів за підтримки танків атакували безборонних учасників Кенгірського повстання. Коли ж протистояння перетворилося на суцільне пекло-побоїще, до пів тисячі українських жінок і дівчат з жіночого табору взялися за руки і вийшли назустріч ворогу. Вони були одягнені в старі вишиті сорочки, які зберігали як святиню. Йшли з гордо піднесеними головами…
Через два роки після трагедії лікар угорець Федір Варконі вперше розповість світові про розчавлені й закривавлені, втоптані в землю українські вишиванки.
Наприкінці ХХ – на початку XXІ ст. ми пройшли тернистий шлях від «живих ланцюгів єднання», романтизму Революцій на граніті та Помаранчевої до Євромайдану з розстрілами Небесної Сотні. Але не побоялися куль снайперів. І тепер, на війні з фашистською московщиною, складаємо іспит на щиру відданість Україні, перетворюємо свою любу Вітчизну на державу, шановану в усьому світі.
Фашистська московія завдала нам руйнувань, які не можна порівняти навіть із втратами Другої світової. Але до Сил оборони України, щоби воювати з рашистами, вливаються найкращі митці, письменники, вчені, студенти, викладачі, бізнесмени, айтішники. І не лише чоловіки, а й жінки. Про жінок ми знаємо менше, та вони захищають Україну не згірше чоловіків. І добре володіють не лише стрілецькою зброєю, а й «стінгерами» та «джавелінами».
І це при тому, що українська армія наразі, сказати б, мало «пристосована» до служби в ній представниць прекрасної половини людства. Ще жінкам доводиться звикати до не зовсім зручних чоловічих штанів та кітелів. А ще їм потрібно шукати чи й ушивати військові футболки по фігурі, вкорочувати рукави в куртках, підбирати армійське взуття, бо його розміри, призначені переважно для чоловіків, починаються із 40-го.
У журналі «Країна» можна знайти розповіді про наших фронтовичок. Ось, наприклад, лейтенантка Олена Білозерська, 1979 р. н. Закінчила Київський національний університет культури і мистецтва. Займалася журналістикою і правозахисною діяльністю. Брала участь у Революції гідності. 2014-го пішла добровольцем на війну, «працювала» снайпером у підрозділах «Правого сектора». 2018 р. закінчила офіцерські курси. До 2020-го служила в батальйоні морської піхоти. Пише вірші та прозу. А 2019 р. видала документальну книжку «Щоденник нелегального солдата», яка витримала два видання й яку було номіновано на Шевченківську премію.
Або візьмімо 24-річну Тетяну Чубар. Закінчила Конотопське профтехучилище. 2017 року вступила до лав ЗСУ. Спочатку служила в медичній роті, реактивній батареї, а тепер – командир гармати в мотопіхотній бригаді й водночас фахова навідниця…
Військова Аліна Савка, депутатка Лубенської міськради, служить на посаді обліковця складу ракетно-артилерійського озброєння однієї з військових частин ТрО. Видає зброю та боєприпаси, потрібні для навчальних стрільб і бойових дій: автомати, кулемети, гранатомети, міни, гранати…
24-річна парамедичка Ірина Цибух зі Львова на передовій із 2020-го. Батько – будівельник, мати – вчителька. Закінчила факультет журналістики Національного університету «Львівська політехніка». Навчається в Київській школі економіки. Та з 2020-го – на передовій як доброволець батальйону «Госпітальєри»…
Це лише дещиця прикладів. А тим часом у соціальних мережах можна знайти розповіді і про танкісток, розвідниць, мінометниць… Уже чимало військових спеціальностей освоїли мужні українки.
Та маємо і втрати серед них. Приміром, військова медичка Мар’яна Маланова в оточеному Маріуполі надавала допомогу українським бійцям і цивільним. Вагітною потрапила в полон і досі про неї немає жодної інформації. 48-річна юристка Ірина Гордієвич, родом з Івано-Франківщини, котра служила в Національній гвардії, героїчно загинула в липні біля містечка Щастя. 19-річна Анастасія Тагірова загинула, коли везла до блокадного Чернігова їжу, паливо, генератор та медикаменти...
Отож як на лінії вогню, так і в тилу українські жінки довели величезну спроможність до самоорганізації, жертовності й патріотизму в ім’я перемоги над ворогом.
