… Тарас Федорович пригорнувся до своєї матері Степанії. Вони дуже схожі. А ще єднає матір і сина любов до України, переживання за її долю. України, за яку віддали життя їхні близькі й рідні, за що страждала в лихі повоєнні часи родина Гуцулів і ще дитиною й вона, Степанія.
Батьки Стефи – Марія та Михайло Гуцули жили в с. Креховичах на Рожнятівщині. Чоловік працював у своєму селянському господарстві, а в грізні 40-ві роки, як кажуть, ходив до лісу. Був членом ОУН, допомагав повстанцям, тож його переслідували москалі. У грудні 1944-го Михайла забрали. Його донечці Стефі тоді було лишень три рочки, але вона добре запам’ятала той жах:
– То була ніч. Мама тримала однією рукою мене, а другою – гасову лампу. Батькові скрутили руки назад, зав’язали їх мотузкою. Я не запам’ятала татового обличчя. Кричала: «Пустіть мого тата!» і била москаля кулачком у плечі.
А його таки забрали. Засудили на десять років ув’язнення з конфіскацією майна, а 1947 року в пермській тюрмі Михайло помер.
Та його сім’ю не залишили в спокої.
– Пам’ятаю 1947-й – мені вже було шість років. Ввечері мама взяла мене за руку і відвела до сусідів спати. А її забрали вночі. Пізніше я дізналася, що маму вивезли на спецпоселення в Караганду як члена сім’ї учасника ОУН. Я ж залишалася в сусідів, Зоріїв, ще якийсь час, бо мене також шукали, – розповіла Степанія Федорович.
У Зоріїв було п’ятеро своїх дітей. Всі вони ставилися до Стефи добре, та дівчинка сумувала за мамою, а жодні дитячі забавки не могли вгамувати її дитячий біль.
Але приходили бабуся Стефи, Анна, а також тета Катерина. Дитину розшукували кагебісти, тож дівчинка навіть не пішла з ровесниками у перший клас. Врешті її переписали на бабусине прізвище. Так Степанія Гуцул стала Лагойда. Але ще довго ночувала не вдома, а в сусідів.
У січні 1948 року Марія Гуцул зі ще однією жінкою з Брошнева-Осади втекла зі спецпоселення, її майже рік розшукувала міліція. Вона навіть змогла повернутись у Креховичі – всю дорогу добиралася залізницею у вагоні на третій полиці, заляпавши обличчя зеленкою. Так кортіло побачити дитину й рідних. Але москалі чатували. Вони навіть погрожували вивезти всю родину. Марія змушена була здатися. Як покарання – три роки ув’язнення в Хабаровську. Там, як розповідала Степанії її мама, українських хлопців і дівчат запрягали як коней, і вони з тайги тягнули дерева. Від непосильної праці масово помирали. У дівчат з’являлися м’язи, наче у спортсменів-штангістів. Марія і в сибірських катівнях вижила… А відтак знову була Караганда.
21 вересня 1952 року, коли Стефа була вже у 5-му класі, в кабінет увійшли два москалі. «Хто з вас Лагойда? Встати!» – грізно гаркнули. «Учитель Степан Хоптяк якось знітився, а діти почали викрикувати: «Ми її ніде не пускаєм!», – розповідає Степанія Федорович. Але…
Стефу взяли за руки, спершу відвели в канцелярію, щоб забрати документи, а відтак – додому. Бабуся заголосила, хапаючи дитя за руки. Та москаль копнув її кирзовим чоботом у живіт, старенька впала на землю. Стефу ж повели до машини і відвезли до Долини в міліцію. У відділку старший скомандував, що «дєвушку надо покорміть», потім її відвели в кімнату, де були якісь забавки та журнали, і приставили жінку-москальку. Вночі дитину відвезли на долинський вокзал. А звідти дорога повела в пересильний пункт у Коломиї. Там Степанія пробула три місяці.
– Йду попід високим парканом з ошварів, поверху обмотаним колючим дротом, і питаю: «Тут моя мама?». «Нєт… нєт...», – чую у відповідь. Мене привели у двоповерховий будинок, дали переодягнутися і відправили на кухню чистити бульбу, мити підлоги і виконувати інші роботи. Пам’ятаю, що у тому будинку було ще 12 хлопців-підлітків, які також чекали на виїзд на спецпоселення. Але їхня доля мені невідома, бо мене відправили скоріше, – продовжує моя співрозмовниця.
Кухарка, родом з Каховки, була не надто приязною до Стефанії, збиткувалися й хлопці. Добрішою видалась вихователька. Вона купила конверт, дала дівчинці папір і ручку, щоб Стефа написала бабусі лист.
Після цього приїхала тета Катерина. Стефа впросила начальника пересильного пункту, щоб її пустили до неї. До речі, Степанія Михайлівна каже, що начальник був доброю людиною, гарно ставився до неї, іноді давав їжу. А ще за якийсь час до дівчинки приставили міліціонера з Коломиї, який супроводжував її до Караганди. Їхали вони довго – десять днів. Відтак знайшли барак, в якому жила її мама. Довелося чекати – Марія була на роботі.
– Мама прийшла з шахти в шоломі – білілися лише зуби. Вона так мене обіймає, а я… Я не вірю, що то моя мама, і плачу, що хочу додому. Я просто забула її.., – згадує Степанія Михайлівна.
Згодом Стефина мама вдруге вийшла заміж за хлопця з Тернопілля.
А дівчину відправили до батьків вітчима. Їхала вона зі знайомим чоловіком зі Львівщини, який також повертався зі спецпоселення. Та в Москві вони розійшлися. 14-річна Стефа залишилася сама. Вона навіть не вміла закомпостувати квиток. Три дні сиділа на вокзалі і плакала. За гроші взялась допомогти незнайомка, Стефі вдалося добратися до Києва. А там схожа проблема. Та натрапила на земляка із Креховичів, той виручив.
До Кременця добиралася залізницею, товарняками, а потім до потрібного їй села – ще 40 кілометрів автобусом. У дорозі їй знову пощастило: в автобусі їхала сусідка батьків вітчима. Вона й привела Степанію до нового дому.
Як наказувала мама, Стефа поцілувала руки бабусі й дідусеві. Нова родина до Стефи ставилася добре. У школі дівчина навчалася на «відмінно» й отримала похвальний лист за сьомий клас. Батьки тоді так і не повернулися, бо мама Степанії народила доньку і завагітніла вдруге. Вони приїхали тільки навесні наступного року.
У хаті ставало тісно. Тож 17-річна Степанія повернулася в рідні Креховичі. Тут вийшла заміж за місцевого хлопця. Разом з чоловіком збудували хату, народили і виховали двох синів. До виходу на заслужений відпочинок працювала в пологовому відділенні Брошнівської лікарні. Реабілітована.
…Життя Степанії направду було дуже важким, особливо її дитячі роки. Оті червоні й чорні кольори її долі тісно переплетені з долею України. Та вона залишилась патріоткою, патріотами виховала й синів. А інакше у цій сім’ї й бути не може…
