Станіслав ЧЕЧКО вісім років відслужив у Французькому іноземному легіоні (далі – Легіон). Він – кавалер шести французьких військових нагород. А наразі й один із близько трьох десятків українців-легіонерів, котрі з початком масштабного вторгнення московії в Україну приїхали захищати Батьківщину. Причому вони багато чого втратили. В тому числі, скажімо, французьке громадянство, а відповідно – й можливість повноправно жити у заможній, розвиненій країні, служити в елітному, без перебільшення, прославленому військовому з’єднанні, робити кар’єру, отримувати пристойну платню тощо. Станіслав про це розповідає спокійно, без будь-якого жалю, бо, як він сказав, Ненька йому дорожча. Та спершу про те, як звичайний хлопець з Івано-Франківська потрапив до Легіону.

Втім, може, він і не зовсім звичайний. Хоча б тому, що серйозно займався спортом, зокрема тайським боксом. З його статури видно, що працював і працює над своїм фізичним розвитком. А ще, власне, схильний до екстриму. Бо також захоплювався альпінізмом. Вчився на юриста, щоправда, повної вищої освіти не здобув, наразі має ступінь молодшого спеціаліста. Можливо, з часом продовжить навчання. Та, звісно, нині не до того. Ще потрібно згадати, що відслужив строкову військову службу в полку спеціального призначення.

– Якось так склалися життєві обставини, що потрібно було виїхати з України, – розповідає С. Чечко. – Про Легіон я мав деяку інформацію ще з часів строкової служби, тож поїхав саме у Францію, щоби вступити до нього.

– Чув, Станіславе, що до Легіону нелегко потрапити. Крім належних фізичних даних, потрібно відповідати ще певним морально-психологічним вимогам.

– Так, там велику увагу звертають на психологічний портрет людини. Скажімо, коли з’ясується, що ти зростав без батька, то це вже мінус. Так би мовити, в голові кандидата на легіонера має бути ідеальна картинка, без жодних психологічних травм.

– А які підходи до оцінки претендентів на службу в Легіоні там практикують?

– Відбір кандидатів триває місяці. Фізичні тести, психологічні – їх зазвичай проводять у форматі інтерв’ю, і тест на IQ. Багато разів доводиться подавати на розгляд «конкурсної комісії» свою біографію в письмовій формі.

– Це для того, щоби виявити, чи десь не прибрехав?

– Саме так. Там є своя служба безпеки, в якій працюють здебільшого колишні «мєнти».

– Відставні французькі жандарми?

– Ні, там багато українців, котрі тут служили в нашій міліції. Вони переважно і йдуть у службу безпеки, бо орієнтуються в ситуації, знають, як брати інтерв’ю…

– Авжеж, досвіду допитів набули ще в Україні.

– Десь так. Знають, на чому тебе можна спіймати. Цей підрозділ між собою у нас називають «гестапо». Пройти його – один з найважливіших етапів відбору кандидатів. У середньому з десяти охочих служити в «Легіоні» проходять двоє-троє. А коли тебе вже затвердили, себто взяли на службу, підписуєш контракт на п’ять років. І тоді починається те, що у нас називається курсом молодого бійця. Щоправда, на відміну від нашої армії, тут більші навантаження. Курс триває чотири місяці і впродовж цього часу ще відсіюється відсотків тридцять-сорок «служивих». А ті, хто залишився, вирушають для проходження служби в різні частини Легіону.

– А можна самому обирати підрозділ чи розподіляють, як вирішить командування?

– По-різному буває. Протягом тих чотирьох місяців тебе так само оцінюють за різними критеріями. Скажімо, твої фізичні здібності, лідерські якості тощо. І наприкінці навчальної програми складають рейтинг, в якому зазначено, хто скільки набрав балів. І якщо, наприклад, у вашій роті, – це я адаптую під українську військову структуру, бо в Легіоні інші назви підрозділів, – умовно кажучи, сто осіб, то перші десять можуть самі обирати частину, в якій хочуть служити. Інших скеровують туди, де, на думку керівників, вони більше потрібні.

– Ви потрапили в десятку?

– Ні, був 11-й чи 12-й, трішки бракувало балів. Але мені залишили право на вибір. Обрав гірських саперів.

– Чим це було обумовлено?

– Найперше, хотілося бути ближче до гір, бо ще до Легіону займався альпінізмом. Ходив не тільки у Карпати, а світом поїздив. А потім ще відкрив для себе, навіть сам того не очікуючи, інтерес до мін, до саперної справи. Можна сказати, що деякою мірою це стало моїм захопленням.

– Почали служити з рядового, а тепер уже офіцер.

– У Легіоні є три особові склади: солдатський, нижчий офіцерський і старший офіцерський. По чотирьох роках солдатської служби поїхав на навчання, склав усі тести й отримав молодше офіцерське звання. До речі, в кар’єрі легіонера перехід на інше звання – найважча річ. Чотири місяці навчання, не їси, не спиш. По суті, як у фільмі «Солдат Джейн».

– А якщо відслужив п’ять років згідно з контрактом і вирішив більше його не продовжувати?

– Це в теорії. Бо якщо добре відслужив п’ять років, як мовлять, перебував на гарному рахунку, то командування все робить, щоб й надалі залишався на службі. Можуть пропонувати різні привабливі посади, місця, де можна заробити гроші. Зокрема, їх можна заробити, коли їдеш воювати. У Франції стабільна зарплата легіонера 1200 – 1300 євро. А коли, наприклад, їдеш до Африки, то вже отримуєш приблизно 3300 – 3500. Це один метод. Інший, котрий доволі часто використовують, – питання з отриманням французького громадянства. За законом, уже після трьох років служби маєш право подавати відповідну заяву. Але під різними приводами цього не дають зробити. А коли вже закінчуються твої п’ять років, кажуть, підпиши ще контракт на два роки і тоді погодимо твою кандидатуру на отримання французького паспорта.

– А чому так роблять? У Легіоні бракує кадрів, чи намагаються утримати тих, хто вже став справжнім професіоналом?

– Останнє. Охочих служити в Легіоні вистачає. Та коли бачать, що ти нормально відслужив, «зальотів» не маєш, в перспективі можеш стати офіцером, то діють таким чином.

– Яке у Вас звання?

– Сержант. Але відповідає званню лейтенант чи й старший лейтенант з українського табеля про військові ранги. Командував підрозділом, який, знову ж таки, відповідає українському взводові.

– Доводилося воювати?

– Так, у Малі, Нігерії, де відбувалися, по суті, громадянські війни. І там, і там Франція підтримувала одну зі сторін, котру вважала легітимним урядом, і нас посилали йому на допомогу. Там ми воювали, так би мовити, з терористами. Вони діяли здебільшого як диверсанти. Закладали міни, переважно саморобні. Ну могли ще обстріляти з-за куща. А в Лівані ми були у складі миротворчої місії ООН.

– Наскільки мені відомо, в Легіоні служать також вихідці з московії. Між ними й українцями не було конфліктів? Скажімо, знайомий, котрий працює в Нью-Йорку і в його бригаді були москалі, розповідав, що після 2014 року доходило до сутичок між ним. Звісно, першими агресію виявляли кацапи.

– У нас не було жодних конфліктів. Росіяни, котрі там служать, якісь адекватні. Вони розуміють, що Путін – це повний абсурд, давно усвідомили, що через нього в Росії немає перспективи, тому й перебралися до Франції.

– З початком масштабного вторгнення кацапів в Україну Ви і ще 27 легіонерів-українців приїхали захищати свою країну…

– Нас було трошки більше. Десь таки тридцятеро. Хоча коли почалася війна, багато легіонерів з-поміж українців написали рапорти, щоб їх відпустили справді захищати Батьківщину. Та командування кілька днів на це просто не реагувало. А потім нас зібрали, прочитали статут Франції і код легіонера, що ми військовозобов’язані і повинні служити саме цій країні. Мовляв, ми підписали контракт і ніхто не має права воювати за іншу державу, навіть якщо це твоя Батьківщина.

Тоді перед кожним, хто вирішив повертатися до України, постало питання особистого вибору. Я вирішив повернутися. Навіть форму з собою не взяв. Бо відразу на тих, хто не послухався командування, передавали орієнтування в поліцію. І якби, скажімо, в Німеччині, через яку потрібно було проїхати, нас зупинили та виявили при огляді однострій легіонера, одразу б повернули до Франції з усіма не найкращими наслідками. Адже мене й інших хлопців з Легіону, котрі тепер воюють в Україні, у Франції вважаються дезертирами, хоча, власне, я громадянин України.

Назад до Легіону нам дороги вже немає. Хоча в деяких країнах, точно не пам’ятаю, в Чехії чи Словаччині, законодавством передбачено, що іноземець, котрий служить в їхній армії за контрактом, у разі потреби повернутися додому може взяти академвідпустку терміном до двох років. До речі, й у Франції є такий закон. Та, як розумію, нас не відпускали, бо побоювалися претензій з боку росії: чому це, мовляв, французькі легіонери воюють на боці України?

– Отже, Ви зробили свій вибір і в якій бригаді тепер воюєте?

– У полку спеціального призначення «Сафарі» МВС. Обрав його зокрема й тому, що командир з Івано-Франківська, з яким був дотично знайомий. Крім того, там служить дехто з моїх товаришів.

– У полку Ви також на офіцерській посаді?

– Ні, простий солдат – гранатометник, кулеметник. У взводі знають, що маю досвід саперної справи, то в разі потреби можу і в цьому ділі згодитися.

– В яких місцях уже довелося повоювати?

– Географія розмаїта – воював під Сумами, брав участь у важких боях із серйозними втратами з нашого боку під Харковом, на Запоріжжі..

– Чому так? Наскільки чув, кацапи не сильні вояки.

– У прямий контакт вони рідко вступають, переважно б’ють артилерією з далекої дистанції. От ти сидиш в укритті, а по тобі ведуть масований артилерійський обстріл. Потім іде їхня піхота на «зачистку» обстріляної території. Ми висуваємось їй назустріч. І тоді росіяни відгрібають назад, утікають. Відтак знову починає працювати їхня артилерія.

– А нам подекуди й інколи немає чим відповісти...

– Так, на деяких ділянках фронту не вистачає важкого озброєння, бракує, власне, такого і стільки артилерії, щоб ми могли не лише завдавати контрбатарейних ударів, а й самі переходити в наступ. Сподіваюся, що з часом ситуація зміниться.

– Хочу запитати Вас як військового професіонала, котрий знає реальну картину на фронті: ми зможемо перемогти?

– Росія лише тоді зможе нас здолати, коли застосує ядерну зброю. Інших шансів у московитів немає.

– Коли, на Вашу думку, війна може закінчитися?

– Я про це не думаю. Війна триває, і треба воювати.

– Полюбляєте воювати?

– Ні. Але захищати Неньку – так.

Про конкретні бої ми зі Станіславом не говоримо. Це не те, що йому приємно згадувати, особливо коли є втрати. «Важко втрачати товаришів, нелегко дивитися на сльози їхніх рідних», – каже він.

…Ми з ним зустрічалися під час його короткотермінової відпустки. Коли вийде цей матеріал у газеті, він, найімовірніше, буде вже знову на фронті. Нехай береже його Бог! І знаєте, коли зустрічаєшся з такими людьми, як Станіслав Чечко, то потім почуваєшся впевнено і спиш спокійно. На жаль, за рахунок того, що їм самим доводиться спати мало…