Тримаю, як безцінний дарунок, нову книжку письменника, етнолога, суспільно-громадського діяча, тележурналіста і сценариста Василя Лесіва «Суголосся. З доробку останніх років», яка торік побачила світ у видавництві «Місто НВ» в Івано-Франківську, й подумки сідаю навпроти Поета, не велемовно, а якось так нескладно, просто запитую-випитую: «А коли, друже, пишеш, від чого і до чого припасовуєш думки-слова, і чому саме у такий спосіб вирядковуєш сторінки?..». На те його підвусний погляд розбрунюється, світліє – і з вуст вихоплюється пояснення, що, мовляв, він не годен усе, що з ним діється, зібрати під один дашок, бо «всякчас не сам собою», бо часом – «в буська на крилі», бо ж «душі спросоння було мрійно» – і в «даль далеку здаленіло»… А я до вивіданого підсипаю те, що промацав-уздрів, що виловив-відчув оком-серцем – і наче на передвеликодній сповіді виповів: носить же цей чоловік у грудній кліті оту селянсько-корінну мудрість, що увібрала шевченків стрій з прабатьківського досвіду і так змисно, майстровито висусідовує приглушену урбаністикою лексику й новаторські словоз’яви. І тільки в нього, у пана Василя Лесіва, в тексті змузичено ув’язані «зрібні верети», «бузьки мов п’яні» і «зеленіють зайці», «ніч копитять коні», «паші дух знемовлює вуста», «і біг за оком подив дивний», «де самота у молитвах», «у вечоровість вечора вечірню сумує сум»

В. Лесів – великий трудар слова: то він – до патріархального занурення в етнографічно-фольклористичні зваби минулості – і тут аж до дрібності макового зернятка «вивертає» нам віддалену в часі реальність села, з його історичними «віконницями», то він коромислує у незбагненну далечінь, в ірраціональні світи, полишивши в заголовках віршів філософемність, якусь пружинну здогадовість, сенс якої по-інакшому проявиться у різного за рівнем інтелекту та образного бачення світу читача. Ось його «Панування», «Гріховність», «Обнадія», «Пора», «Часоплин», «Життєвість», «Сумління», «Прохання», «Сутність», «Покара», «Відплата», «Помста», «Зрада»…

Оригінальність, новаторство строфобудови поетичних зразків Василя Лесіва, може, попервах і непомітно, відбивають, виогранюють внутрішню сутність єства літератора, дещо приховану за зовнішньою оздобою глибинносутню, наче приспану часом вулканну магмість, – думку.

Не так клопочучись кодами віршописання, як борше змістоозначенням вислову, автор наче у доброякісному новелотворі наприкінці «вистрілює» переважно одним-двома рядками, за якими перед читачем – безкрайність і безконечність уяви, фантазії.

Від тексту і до тексту шести розділів-складів – і в читачевій табівці – мовні перли: зрощення, ідіоми, сентенції, що своєю філософічністю можуть слугувати епіграфами до наукових розвідок, розлогих історико-культурологічних есеїв («Благаю: доле, пильно стеж, щоб світ кріпила рівновага»; «За що навідліг часом доля б’є, так як мороз горіхові у груди»; «Часу самраз – від присмерку до днини, та сил годьма – лише до плащаниці», «Каяття з трикутника любові з-під пера Мазепи чи Дюма?», «Не відмикати двері дому, де кожен вміє панувати»; «невідь-кому, та мус прощати зневагу в підлості безміри»; «А як схрестились в ямі рушники, рискаль засвідчив: світ цей без кінця»; «А доказовість – у безмов’ї: якщо за правду, то умреш»; «Чиясь душа благає слізно: «Карай ня, Боже. Не прости»; «По соцмережах, як в гонитві усім повсюдно: світ сей – фе!»; «Бо із вічності мама за крутства земні нагадала йому про поріг прокляття»; «А в безбрамних дворах – поіржавіли роси, дух життя в полинах тут навіки зачах»; «Чи ниву гніву жати вже пора, чи бараніти у ґазетнім тарабанні?»; «Сухим зостатися не штука в зливу, лиш як не зрадити Святого Духа»; «Та сплодилась брехня у гербовім папері, горбатіє надія зі злом наперебеса»; «Лиш сонце в небі ще на себе схоже, а решта все – як перемети блудні»; «Де ґнотом тліє президент на вітрі вічного прокляття»; «Із жорен часу – млива міхи, мука життя така, як мука»; «Ті вдають: ми не чуєм, ті – наче в покуті, а гріхи, як горби, запрудили розпуття»; «Кошу кривду безустану, згорять крила – перестану»)…

Лесів – справжній поет-художник. Його науково глибокі знання етнографії Покуття, фольклорних пісенно-казкових оповідностей, тонкий естетизм творчої натури – це все купно спричиняється до появи модерних текстів, які не хочу називати просто віршами, бо тут у двох-трьох строфах чи то римованих, а чи в поетизованому довіллі рядках народжується образно-картинна панорамність, якесь видиво, що розбуджує уяву, розширює її межі – до безкрайності. Автор бачить і тонко підмічає, як на «тлі пташиних озивань прут лозини в котиках веснів», як у «листі, мов кожусі, пелинь-дуб стишивсь у зажурі чи провині», як «ворушить тишу вітроплину кульбаби срібло насінин», «змарніло сонце».

Бачиться колористика, барвність мислительно-виражального процесу літератора. Він якось невидимо, наче й несподівано, збирає оком пилок живої природи, відтак глибиною увібраної краси, іноді скропленої сльозою здивування, розпростирає то старосвітську ряднину, вицяцьковану конкретною оздобою, то якийсь новітній килим позачасової абстракції («надмірно сонця в обіймах хмар», «а сонце у небі, мов вежа любові», «яріли зорі усмішкою мами», «тчеться доля, як полотна», «в порожній скрині – ще дух рути», «тройзілля хлюпа з-поза ночі», «страх гіркіший од полину», «заждались вітри привіль на босоніж»).

Поетичні тексти Василя – то візії до народознавчого поля, до музейно збережених та уславлених авторським словом інтелектуально-історичних багатств не лишень малої батьківщини, а й значно ширше – до науково ним же обґрунтованих тверджень про оригінальність, неповторність культурологічного капіталу, витворюваного селом упродовж століть: «Громоліття», «Наворожіння», «Даромиколайство», «Гостини», «Вертепне циганкування», «Засівання з конем», «В’язання Василів»…

В. Лесів – глибокий знавець, пізнаваник й охоронець мовної стихії свого народу. Мені щастило не раз торкатися до поетичних, прозових, художньо-документальних, етнографічно-культурологічних видань різних жанрових виявів автора, роздумуючи над таїнством стилістики його письма, втішався здатністю й умінням так ретельно й ощадливо визбирувати діаманти-діалектизми, ба навіть й архаїзми, так пильнувати за чистоплином унормованої сучасної української лексики, щоби мати підставове право вважатися Паном форми, а не лише змісту.

Де, між якими огортками численних книжок багатьох теперішніх псевдо письменників, ми вишукаємо подібні слова-шедеври, що їх випродукував мудрий, нині нікому незнаний творець: «чолаті горби», «студня», «рискаль», «тасьма», «молодичились», «ріщя», «маґлівниця», «стручок», «дровітня», «звалашить», «гризота», «мана», «письмена», «маркотно», «гать», «лепетіти», «зело», «була на порі», «самотуж», «врозмаш», «сопухи», «кутас», «наперебеса», «сутич», «корець», «корч», «верем’я»…

Людську жадібність, суєтність, заздрість, марнотратство, суєслів’я та лиходійство – ці всі надщерби сутності людей і земного буття автор управно вилущує своїм чуттям і вибудовує диспозицію світла, правди, святості й обоженості.

На соціальні примхи, колінкування й падіння письменник дивиться крізь призму утверджених часом прадідівських моральних цінностей – каяття, розміркованості, подячності, доброчинства: «брехнею влада враз замолює потреби», «я – пан, бо побіч – яблуня-квасниця», «поміж завидки чужі зоря рідню за стіл скликає», «як відкопать себе із середини», «ангел долі постука в вікно», «сонце у грядки нагнуло маму і приклало тата до коси», «недовірки всякого помолу», «хтось довіку навіть вже оглух», «у нещастях звітрені надії», «і правду гідно відстояти», «багато їх у гонорі і шані», «старцюють по вокзалах чиїсь діти», «на закон кульгавий сперся блат», «серед облуд – непевність ночі й днини»…

Прозовий розділ книги – це історичні, культурологічні, а найборше філософські сентенції, фрази, викази, що фокусують прозаїзм людського буття у новаторськи образні коди різних сфер діяльності. Автор дбає, аби «німотність слова не вище брови»; стверджує, що «більший спогад про літо – незірвана квітка», а «зі жменею втіхи чоловік нагадує короля»; «жорстока пам’ять зеркала обкрадає молодість», «так задощило людськими жалями», «пісні, не виспівані мамою на моїм весіллі», «котрий уже рік зазирають у вікна мого серця»; «тих, що тут і десь, тих, що не признаються і відцуралися, скликає і зближує лише поминальна свічка», «як жили, так і розмерлись у гніві непростимім»; застерігає: «не карайте плачем і не милуйте злістю»; «якби то з хлопа пан, а то політок на депутата із злодія»; «кандидат у депутати – це той же мольфар, але із суто політичним наміром: пройти!»; «торгувалися, аж слина пирскала із писків»; «з-за чужого плеча лише страх може закликати до відваги»; «потреба зазначає початок дороги, а повернення її кінець»; «і сміх, і гріх: безголові коронують безголових та боготворять безголов’я»; «коли договір між владою і суспільством написаний кров’ю, то його не визнає час»…

Мускулатура книжки В. Лесіва добре збита, туга. За кожним віршем, прозовою мініатюрою вичитується філософська оригінальність увиразнення фактів і речей, що або являють реальний світ, або ж випромінюють парадигмальність ірраціонального світу, уявного й не завше збагненного. Автор, отже, постає і як традиціоналіст, і як новатор тематичного й образного освоєння сущого та незнаного.

І що неймовірно цікаво, то це те, що письменник по-новаторськи структурує книжку, вивершуючи кожен розділ, названий складом, світлинним переданням. Ось авторські «Віщі бички» (етнографічний шкіц-опис староноворіччя у с. Задубрівцях на Снятинщині); у другому переданні – «Засівання з конем» (прадавній обряд у с. Колінцях на Тлумаччині); передання третє – «В’язання Василів» із с. Буківни на Тлумаччині; «Солом’яні медведі» звістують, як у с. Белелуї на Снятинщині у гурті пліч-о-пліч ідуть біблійно-історичні та сучасні персонажі – це четверте передання; а «Сміхові маски» (передання п’яте) поведуть читача до с. Пістиня на Косівщині, жбурнуть у вир зваб і вад сьогочасся; шосте передання поставить читача в коло дванадцяте «Правічних дідів», що у с. Колінках на Городенківщині, які потішають власною музикою, рукомеслом, «хусен»-танцем; і, нарешті, сьоме передання – це опис «Маланка і Василь», що узагальнює досвід маланкувальних гуртів в Обертині на Тлумаччині.

Оця вся візуальна й описова колористика якби зачиняє двері розділів, але не припиняє хід роздумів, не звужує процес пізнаваності культури Василевого «Суголосся…»).

Книга і вся творчість Василя Лесіва – живий організм, який дихає споконвічними знаннями, віруваннями, пахне «незрадливим духом васильків», утверджує досі не прочитані закони первовіку. Це той духовний скарб, що углиблює потужні й незнищенні традиції краю, народу і виповнює культуру як явище, яко феномен.