На світ Божий з’явився я 1 червня 1936 року в селі Грушці Товмацького повіту Станиславівського воєводства за небіжки Польщі, якій вкоротили віку кровопивці Гітлер і Сталін. Цей дует за шість років Другої світової війни знищив мільйони людей, а я дивом уцілів, і, мабуть, для того, щоб стати одним із літописців «радянської дійсності». Адже, подорослішавши, друкувався у районній, обласній, республіканській і навіть у центральній пресі: зокрема в журналах видавництва «Правда», «Рабоче-крестьянский корреспондент» і «Журналист».

З травня 1961-го практикував у засобах масової інформації Галицького, Тлумацького, Коломийського та Городенківського районів.

Навчаючись в одному з київських вишів, пройшов добру школу журналістської майстерності в редакції журналу «Перець», де був практикантом. Мене неодноразово відправляли у відрядження з посвідченням спеціального кореспондента «Перця». Це сатиричне видання, як я переконався, було під пильним наглядом КДБ. Я відчув це на собі, хоч і не рахувався в штаті редакції.

Та от парадокс: вкоротив віку улюбленому журналові українців не хто-небудь, а президент незалежної Української держави пан-товариш Янукович. І що найбільше дивує — ніхто з теперішніх провладних посадовців не подбав, щоб вчасно відродити «Перець», який міг би стати другим фронтом об’єднаних сил проти російської агресії.

«Галичина» стала моїм прихистком уже в передпенсійному віці. Я був зворушений до глибини душі: це ж яку силу волі і почуття щирого патріотизму мали засновники і журналісти першого демократичного часопису, які заявили: «Годі бути рабою московських катів!». Це було проілюстровано світлиною, на якій зображено чоловіка з хомутом на шиї.

Найщасливішими і найпам’ятнішими залишилися для мене чотири роки роботи в цій газеті на посаді власного кореспондента. Писав на різні теми, та найбільше — про людей, які раділи з приводу розпаду СРСР, сподіваючись на краще, цивілізоване життя.

Пригадую одну із розповідей — про перебування в 1953 році у Станіславській тюрмі підпільника визвольних змагань. В іншій публікації йшлося про вчителя Городенківської загальноосвітньої школи Романа Івановича Смеречанського — автора підручника з німецької мови, яким користувалися учні всієї України.

Запам’яталася також зустріч із піддослідним учасником випробування першої радянської атомної бомби, яке під командуванням маршала Жукова відбулося в Оренбурзькій області. Цей чоловік розповів, що перед випробуванням солдатам дійсної служби поголили голови, що, на думку тодішніх експериментаторів, мало б нібито захистити їх від радіації. Солдатів розташували в окопах на відповідній відстані від передбачуваного епіцентру вибуху. Після випробування в епіцентрі сплавилися танкові башмаки, то що вже говорити про бриті голови?! Мій співбесідник дав розписку про нерозголошення цієї події, а військовий лікар вручив йому довідку про рівень радіації в його організмі.

«Я не хотів брати довідку, — пояснив мені чоловік, — бо соромно було визнавати себе майже інвалідом. Та лікар наполягав: «Бєрі, синок, ето тєбє прігодітся». Таким чином завдяки жителеві с. Чортівця Городенківського району читачі «Галичини» довідалися про страшний експеримент випробування атомної бомби на живих людях.

Приїжджаючи в село, зазвичай цікавився у посадовців: «Що нового у вас?». «Впала стеля», — якось несподівано відповів голова Незвиської селянської спілки Ярослав Левкун. Далі він розповів, що місцева середня школа розташовується в кількох приміщеннях, в одному з яких упала стеля (слава Богу, тоді, коли діти були на перерві). Так народилася публікація в «Галичині» під заголовком «Впала стеля — Ньютоном не станеш». Наступного дня у село приїхала комісія з обласного управління освіти. Можливо, саме завдяки цій публікації юні жителі Незвиська уже тривалий час навчаються у новій, вельми ошатній школі. Раніше дієвість друкованого слова була дуже висока.

На неординарні матеріали наводила мене і чиста випадковість. Якось мій знайомий Ромко, з яким жили ми в Городенці по-сусідству в одному будинку, кілька днів не повертався із села від родичів. Як потім з’ясувалося, він затримався на похороні батька через неабиякий курйоз. Коли покійника при свічках відспівували у церкві, одна з жінок зауважила, що на його обличчі з’явився рум’янець. «А чи не хоронять живого?» — сполошилися люди. Труну з тілом таки віднесли на цвинтар, але віко підперли патичками, щоб на всяк випадок був доступ повітря, і залишили на ніч біля викопаної ями... Лікар центральної районної лікарні, котра констатувала смерть, пояснила, що дивний «рум’янець» на обличчі покійного з’явився від відблиску свічок, які при обряді горіли у церкві.

Окрім Городенківщини, я намагався знаходити цікаві факти для публікації і в сусідньому Тлумацькому районі. Приміром, довідавшись, що оперативники місцевого райвідділу міліції швидко розкрили вбивство на побутовому ґрунті, я виїхав до Тлумача і прямо з кабінету заступника начальника міліції передав телефоном в редакцію інформацію колезі Миколі Петричуку. Наступного дня матеріал було опубліковано.

Така оперативність викликала тоді у читачів повагу і довіру до першого демократичного видання... при радянській-то владі, яка, хоч вже і невпевнено, але ще стояла на своїх підвалинах.

«Галичина» була і є життєдайним джерелом вільного та принципового слова.