Склалося так, що через недостатню обізнаність з етнографією, географією, етнічними групами населення Західної України чимало українців загалом, а особливо зазбручанської та діаспорної людности зокрема, ототожнюють її з Гуцульщиною, а жителів – з гуцулами. Інша, обізнаніша частина українців, Гуцульщиною вважає лише все Прикарпаття, а прикарпатців – гуцулами, не відаючи про те, наприклад, що там споконвіку живуть значно чисельніші, ніж гуцули, представники таких етнічних груп, як покутяни й бойки.
Етнографічну територію й етнографічні межі Гуцульщини по-різному визначали у своїх творах такі видатні українські вчені, як Яків Головацький, Володимир Шухевич, Володимир Гнатюк та інші. Але найточніше і науково достовірніше окреслив їх Володимир Кубійович у редагованій ним
«Енциклопедії українознавства». Згідно з його баченням, Гуцульщина – це насправді одна з невеликих історично-етнографічних частин Західної України, що розташована на високогірних теренах Буковини, Галичини, Закарпаття. Це територія південно-східної частини Українських Карпат у верхів’ях рік Тиси, Сучави, Прута, Білого та Чорного Черемошів, Рибниці, Сірету тощо.
Південно-східна частина Гуцульщини прилягає до Румунії, на заході вона межує з Бойківщиною, а на півдні – з Покуттям. Етнографічні межі Гуцульщини на півдні й півночі достатньо виразні, бо їх утворюють перші високі гірські хребти та дуже звужені долини рік. Територія Гуцульщини становить усього 6500 кв. км.
Отож, повторимо, окреслено обсяг території Гуцульщини в названій «Енциклопедії українознавства», унікальному 15-томному виданні, яке найповніше й найоб’єктивніше висвітлює генезис українського народу – його історію, філософію, мораль, науково обґрунтовано подаючи величезний фактологічний матеріал. Її створювали впродовж понад трьох десятиліть такі провідні вчені, політичні та громадські діячі українського закордоння, дійсні члени Наукового товариства ім. Шевченка, як Володимир Кубійович (головний редактор), Аркадій Жуковський (заступник головного редактора), Богдан Кравців, Наталія Полонська-Василенко, Олександр Оглоблин, Юрій Шевельов та багато інших.
Перші ж історичні згадки про Гуцульщину надибуємо в польських письмових джерелах початку ХV ст., зокрема про місцевість у її глибині – поляну Жаб’є.
Дехто з сучасних українців столицею Гуцульщини вважає Косів, а дехто – Коломию чи навіть Івано-Франківськ. Це хибне припущення, оскільки ці міста розташовані за межами Гуцульщини, тож є не гуцульськими, а покутськими й бойківськими. До того ж Гуцульщина не може мати єдиної столиці, бо її утворюють невеликі гірські території трьох регіонів – Буковини, Галичини, Закарпаття. Але кожна регіональна частина має своє головне поселення. Скажімо, центром буковинської Гуцульщини вважається Путила, галицької – Верховина (історична назва Жаб’є), закарпатської – Рахів.
До речі, й такі міста та містечка, як Делятин, Надвірна, Яблунів, Печеніжин, Кути, Вижниця, Сторожинець, теж розташовані за межами Гуцульщини.
Відомий історик і краєзнавець Іван Кузич-Березовський у своїй книжці «Березівське боярство на тлі історії України» навіть іменував чотири Березови та навколишні поселення споконвічною територією галицького Покуття. Ця територія належала до складу Коломийського повіту з часу його утворення. З появою 1890 року Печеніжинського повіту ввійшла до нього, а після його ліквідації 1929-го – знову належала до Коломийського повіту, поки 1940 р. не виник Яблунівський район.
Існує низка припущень різних авторів щодо походження слова «гуцул». Найпоширенішим серед них є пояснення, яке запропонував випускник Львівського університету, відомий польський вчений і письменник середини ХІХ ст., професор Ягеллонського (Краківського) університету, автор публікацій про буковинських гуцулів і галицьких бойків Вінцентій Поль. На його думку, воно походить від румунського слова «hocul», що в перекладі означає бунтівник, опришок. А от учасний автор Микола Васильчук доводить, що слово «гуцул» походить від діалектного закарпатського слова «учар» (вівчар), перекрученого на волоський манер.
Так чи інакше, а впродовж багатьох століть Гуцульщина входила до тих держав, до яких належали Буковина, Галичина, Закарпаття. Після занепаду Галицько-Волинської держави її територія перейшла до Польщі, Туреччини, Молдавії, Угорщини, після першого поділу Польщі (1772) – до Австрії та Угорщини, а з 1920 по 1939 роки її терени перебували у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Така роз’єднаність частин етнорегіону зумовила лише незначні відмінності між ними, бо їхніх жителів єднали спільна матеріальна й духовна культура, весь уклад суспільного буття, своєрідна говірка, що водночас вирізняють гуцулів серед сусідніх етнічних груп людности.
А 1939 року населення Гуцульщини налічувало 175 тис. осіб, з них 89 відсотків становили українці, 7,5% – євреї, два відсотки – поляки, один – чехи, пів відсотка – румуни, а ще менше – угорці, німці, вірмени, цигани. 95 відсотків населення Гуцульщини жило в селах. Невеликих містечок тут було небагато – Путила, Селятин, Жаб’є, Яремча, Ворохта, Рахів, Ясиня та ще декілька. Середня густота населення становила 27 осіб на квадратний кілометр.
Провідними галузями господарської діяльності гуцулів є тваринництво, лісове господарство та народні художні промисли за майже цілковитої відсутності рільництва, бо сіножаті й полонини займають третину всієї площі, а ліси – 59 відсотків. Тому лише близько чотирьох відсотків площі Гуцульщини придатні для рільництва, тоді як на теренах Покуття, Бойківщини, Лемківщини таких земель – від 25 до 35 відсотків. Тому гуцули здавна вимінювали продукти тваринництва та вироби народних художніх промислів на продукти рільництва у покутян, бойків, лемків.
Чарівна природа Карпат, особливості побуту гуцулів знайшли своє відображення в яскравих зразках усної народної творчості, що збереглися в легендах, казках, піснях, колядках, щедрівках тощо і яких тут значно більше, ніж деінде в Україні.
Етнографічними маркерами меж регіону є й самобутня гуцульська дерев’яна архітектура, взірцями якої є, наприклад, церкви у Криворівні, Микуличині, Ясині, Ворохті тощо. Визначною мистецькою досконалістю в композиції та оздобленні визначаються й гуцульські хати-гражди, тобто своєрідні дерев’яні фортеці, неприступні для хижих тварин та пристосовані для оборони від нападників. Більшість їх покривають майстерно виконані дахи з гонти, нерідко оздоблені різьбленими візерунками.
Відомі й гуцульські мистецькі вироби з дерева (скриньки, тарелі, обкладинки, рамки, топірці, шахівниці тощо), оздоблені різьбою, інкрустацією різноколірною деревиною, бісером, перламутром, металом, а також методом випалювання. Архаїчні форми мають мосяжні вироби з карбуванням, вироби зі шкіри. Надзвичайно мальовничий гуцульський одяг, ткані вироби з вовни, барвисті вишивки. З філігранною майстерністю пишуть гуцули писанки, де окрім геометричного орнаменту, нерідко використовують стилізовані зображення рослин і тварин.
Природний нахил гуцулів до народних художніх промислів, їхня майстерність у виготовленні різноманітних виробів декоративно-вжиткового мистецтва широко відомі у світі. Чимало виробів народного декоративно-вжиткового мистецтва Гуцульщини зберігається у музеях Львова, Івано-Франківська, Коломиї, Чернівців, Ужгорода, Відня. Будапешта тощо.
Значним культурним явищем етнорегіону була діяльність аматорського народного Гуцульського театру, організованого Гнатом Хоткевичем у селі Красноїллі на Верховинщині (1911 – 1914 рр.), акторами якого були молоді обдаровані гуцули й гуцулки. Під керівництвом режисерів Олекси Ремеза, а згодом Леся Курбаса вони майстерно виконували ролі в п’єсах, написаних та перероблених Г. Хоткевичем гуцульською говіркою. У 1911 – 1912 рр. Гуцульський театр здійснив турне Галичиною й Буковиною, під час якого сільським самодіяльним акторам з Гуцульщини аплодували вдячні глядачі Львова, Кракова, Станіславова, Чернівців, Коломиї тощо. У 1913 – 1914 рр. найобдарованіша частина театральної трупи успішно гастролювала в Харкові, Одесі, Москві.
Між іншим, означеному на початку цієї публікації ототожненню всього прикарпатського регіону з Гуцульщиною сприяє певною мірою й підміна окремих загальнорегіональних найменувань частково регіональними, в тому числі й у культурному сегменті життя суспільства. Такі недоречності теж зумовлюють помилкове вивищення, популяризацію однієї етнічної групи населення Івано-Франківщини й затінення, замовчування інших. Приміром, культурно-мистецькою перлиною Прикарпаття є Гуцульський ансамбль пісні і танцю, створений у березні 1940 року на вимогу окупаційного комуно-московського режиму, щоб показати його нібито турботу про культуру, освіту, мистецтво. Насправді ж мали на меті відвернути увагу від здійснюваного важкого злочину: тотального винищення найкращих українців – цвіту нації – людей, мудрих, обдарованих, освічених, національно свідомих патріотів. Зокрема за два роки до окупації Галичини на відзначення 20-річчя жовтневого більшовицького перевороту 1917-го комуно-москалі розстріляли серед багатьох відомих українських письменників та науковців і творців та керівників Гуцульського театру – 60-річного Гната Хоткевича й 50-річного Леся Курбаса.
Регіональний ансамбль пісні і танцю, створений на етнографічній території бойків, отримав від окупаційного режиму невдалу, бездумно й поквапом підібрану частково регіональну назву «Гуцульський». Уже за незалежності України цю частково регіональну назву не лише не замінили на загальнорегіональну «Прикарпатський» чи «Галицький», а ще й додали йому синонімічне найменування – «Гуцулія». Автор цих рядків щиро прихильний до Гуцульщини, гуцулів і регіонального ансамблю пісні і танцю, але, як мовив великий Аристотель, істина має бути понад усім.
Сусідні регіони Буковина і Закарпаття, певний обсяг території яких становить частину Гуцульщини, де живуть етнічні гуцули, як на мене, бездоганно вдало найменували свої регіональні мистецькі колективи: «Буковинський ансамбль пісні і танцю», «Закарпатський народний хор».
Отож під впливом тих та інших тотожних недоречностей розмиваються у назвах, руйнуються у свідомості певної (необізнаної) частини людности етнографічні межі Гуцульщини, а її терени розширюються до неймовірності, що дезорієнтує люд щодо справжнього обсягу етнографічної території гуцулів.
Словом, справжні етнографічні межі Гуцульщини, повторимо, не лише науково достовірно окреслено в текстовій частині «Енциклопедії українознавства», а й наочно підтверджено поданою у ній майстерно виготовленою мапою, світлину якої подаємо в цій публікації. Їх треба знати й дотримуватись і тоді зникнуть всілякі недоречності щодо справжнього обсягу етнографічної території і меж Гуцульщини. В такому разі відпаде потреба шукати й не знаходити ні початкових, ні кінцевих її етнографічних меж, про що влучно писав в одному зі своїх творів відомий і незабутній Степан Пушик.
