На відзначення 165 років від дня народження Великого Каменяра (27 серпня) в Літературно-меморіальному музеї Івана Франка у Криворівні на Верховинщині провели круглий стіл «Іван Франко – велет українства», який організувала обласна універсальна наукова бібліотека ім. І. Франка.
З майже щорічними відвідинами Криворівні пов’язаний, як повідомляє пам’ятна таблиця на фасаді нині музейного приміщення, де жив письменник, період 1906–1914 рр. Приїздив сюди Франко влітку на місяць чи два відпочивати, тут написав чимало творів. Певна річ, живлющої енергії для життя і багатогранної творчості, а почасти і місцевий матеріал для літературної праці йому, поетові, прозаїку, драматургові, публіцисту, перекладачеві, науковцю, додавали настояне на хвої смерекових лісів чисте гірське повітря, замилування чудовими довколишніми краєвидами, спілкування з гуцулами, знайомство з цікавими людьми.
Саме у Криворівні, яку називали «українськими Атенами», літньою резиденцією діячів української культури, І. Франко мав зустрічі зі знаними представниками українського письменництва і культури, наголосила модераторка круглого столу – директорка ОУНБ ім. І. Франка Людмила Бабій. Заступник голови НСПУ Ярослав Ткачівський назвав Каменяра титаном духу, думки і чину. Український Мойсей був людиною планетарного мислення, він хотів, щоб галичани не прирікали себе бути лише русинами у своєму краї, а почувалися українцями без кордонів. І водночас Франко – неординарна творча особистість, активний громадсько-політичний діяч – нерідко висловлював з різних приводів різкі, контраверсійні судження, через що ускладнювались його стосунки навіть з людьми з близького оточення. Він захоплювався недовгий час то однією, то іншою модною на той час у Європі філософською чи політичною доктриною, і ця обставина, вирвана із загального контексту біографії Каменяра, згодом давала підставу дослідникам його творчості й життєвого шляху робити з нього навіть революціонера-соціаліста, хоч таким він насправді не був.
Я. Ткачівський перекинув місток із Франкових часів у сьогодення, охарактеризував стан української мови, літератури, культури в уже три десятиліття незалежній Україні й гіпотетично запитував у присутніх і в самого себе: чи пишався б нами, українцями XXI століття, Франко, якби жив серед нас?
Про те, як тепер проблемно буде через урізане фінансування виживати сфері культури на рівні громад, говорила й начальниця відділу культури Верховинської селищної ради ТГ Оксана Коломийчук. За її словами, над половиною бібліотек громади нависла сумна перспектива їх закриття – діятимуть лише пункти видачі книжок. Є загроза, що може припинити своє існування також єдина в районі дитяча музична школа.
Занепокоєний станом культури й духовності в їхньому селі й загалом на Верховинщині і настоятель криворівнянської церкви Різдва Пресвятої Богородиці о. Іван Рибарук. Він акцентував на невичерпності для нас Франкового прикладу: поет працював, активно діяв не завдяки, а всупереч тодішнім суспільно-політичним обставинам. На думку о. Івана та старшого наукового працівника музею І. Франка Василя Зеленчука, педагогам варто би більше заохочувати учнів до вивчення біографії і творів Каменяра, зокрема й поза шкільною програмою, бо в підручниках подано цього письменника так, що він дітям не цікавий. Належить відійти від шаблонів у трактуванні Франкової постаті, від підфарбовування образу Каменяра, а розповідати про нього дітям як про живу людину не пафосними словами, а ілюструючи це більш зрозумілими для них, «приземленими» фактами.
Такий приклад. Криворівнянський парох о. Олексій Волянський, з яким потоваришував Іван Франко, у своїх спогадах пише, що місцеві гуцули їли лише варені білі гриби, мариновані рижики й печені печериці – поки з його дочкою поет не пішов до лісу й не приніс і таких різних грибів, що їх селяни не вважали їстівними. Попросив їмость зварити ті гриби, хоча священник і був проти. Письменник сказав: «Ви, пані, готуйте їх, я прийду і спожию цю страву»…
Відтак усі домочадці напружено спостерігали, що буде з Франком після того, як він з’їсть незнані їм гриби, і виявилося, що з ним усе добре, – тоді й самі покуштували і посмакували тією стравою. Отак завдяки Франкові криворівнянці відкрили для себе ще немало видів їстівних грибів, які почали збирати в лісі. Було у поета ще одне улюблене заняття на дозвіллі. 1904 р. поїхав він у с. Голови ловити стругів (форель), а вода в гірських потоках студена, тож увечері мав ноги червоніші від печених раків. Бо хоча бродив потоками, стараючись витягти руками рибину з-під каменя, проте улову не було. І наступного дня Франко сподівався на рибальське щастя, але, як виявилося, знову марно… Та все ж поет настільки захопився риболовлею в карпатських потоках, що в нього навіть виникла ідея створити невеличке рибне господарство – для цього, звісно, потрібні були кошти. Отець Олексій та Михайло Грушевський поступово відмовили Франка від тієї затії. Побував письменник також у Буркуті й Довгопіллі. А познайомився з Франком о. Волянський, як написав він у своїх спогадах, у Львові 1898-го, коли відзначали 25-річчя творчої діяльності Каменяра. Зайшов до зали, і всі присутні спрямували на нього здивовані погляди: мовляв, як це так – священник завітав на вшанування письменника, який мав реноме «атеїста»?..
Якраз цю одну з найбільш складних, суперечливих проблем життєпису поета, з якою пов’язано дуже багато спекуляцій і фальсифікацій, – Франко і Церква – ґрунтовно висвітлив у виступі на круглому столі професор ПНУ ім. В. Стефаника Роман Піхманець:
– У нашому суспільстві існують дещо спрощені уявлення, що концепцію Франка як атеїста створила радянська наука. Безперечно, вона доклалася до цього, але насправді та концепція появилася ще за життя поета – завдяки тогочасним священнослужителям. Я свого часу вирішив виписати для себе із досліджуваних джерел імена тих душпастирів, які підтримували Франка, з якими у нього були досить приятельські, товариські стосунки, у яких він гостював. Таких набралося менше десятка.
Серед них, за словами франкознавця, були, крім згаданого о. Волянського, й митрополит Шептицький. Тим часом атеїстом вважала Франка більшість священнослужителів – починаючи від митрополита Сембратовича, єпископа Станиславівського Хомишина, єпископа з Філадельфії (США) Богачевського, який звернувся до владики Шептицького з відкритим листом проти, на його думку, творення культу Франка, бо той, мовляв, безбожник.
Зрештою з формального погляду Каменяр сам давав приводи для таких звинувачень, зокрема коли писав, що його релігійність не має нічого спільного з тією догматичною релігійністю, якої дотримуються представники духовенства, бо письменник керується своєю – художньою – логікою. Приміром, він хоче у своєму творі переконливо показати священника, який з погляду моралі відходить від релігійних приписів. Але це ще не означає, що письменник є атеїстом чи виступає проти Церкви. Проте щойно Франко показував якогось священника в негативному ракурсі (а підстав для цього в середовищі душпастирів зауважував дуже багато і виступав проти відхилень від моральних норм, які допускали ті священники, котрі не виконували своїх духовних функцій), як Церква одразу сприймала це узагальнено – як виступ проти неї і проти Бога.
Письменник виокремлював три складові релігії: віру, моральність і ритуал. І нині у багатьох із нас критерій оцінки релігійності людини зводиться до того, чи ходить вона до церкви. Франко не заперечував значення ритуалу, але розглядав цю складову релігії як підготовчий етап до єднання з божественними силами. Для нього важливішими були віра й моральність, визначальним – розуміння Бога як духовної сутності. Погляди Франка на релігію протягом життя еволюціонували. Зрештою, він дійшов до такого її розуміння, що Бог – це власне таїна в самій людині, в її серці.
Митрополит Андрей Шептицький заперечував атеїзм Івана Франка, казав, що той, як людина енциклопедичного складу мислення, виявляв інтерес до всіх течій, що існували в будь-якій із гуманітарних сфер, у тому числі і в релігійній. Скажімо, письменник певний час цікавився й атеїзмом, який, однак, на думку владики, ніколи не був світоглядним переконанням Франка. І ще пріоритетним критерієм в оцінці його постаті було для митрополита беззастережне служіння поета Україні. А служити Україні для владики Шептицького означало служити Богові. Саме такою бачилася главі УГКЦ Франкова релігійність, яка дещо відрізнялась від традиційної. До цього рівня її розуміння не могли чи не хотіли піднятися багато сільських священників і дяків, котрі приписували Франкові ідею атеїзму й піддавали письменника ледь не остракізму.
Доцент ПНУ ім. В. Стефаника, голова ГО «Товариство письменників і журналістів» Євген Баран присвятив свій виступ на круглому столі літературознавцю, прозаїкові, перекладачу Михайлові Мочульському, який закладав основи франкознавства, зокрема в аспекті тих тем, які до цього в українському літературознавстві не артикулювались. У виданій 1938 р. праці «З останніх десятиліть життя Івана Франка (1896–1916 рр.)» він пише, скажімо, про недугу Франка, згадує про зустрічі з хворим письменником, торкається його непростих стосунків з Михайлом Павликом, ставлення Каменяра до релігії, підкреслює його відданість українству.
Про ту працю надовго забули, аж 1997 р. першим ввів її в науковий обіг і подав у своєму дослідженні фрагмент спогадів Мочульського про Франка Михайло Гнатюк… Варто зазначити, що М. Мочульський народився 1875 р. на Львівщині, 1931-го переїхав із сім’єю до тодішнього Станиславова, тут займався адвокатською практикою, помер 1940 р. Його могила, на диво, збереглася на теперішньому Меморіальному цвинтарі.
А голова ОО НСКУ Михайло Косило наголосив на ролі Івана Франка як засновника українського краєзнавства – для цієї науки стала фундаментальною написана ним 1892 р. праця «Галицьке краєзнавство». Письменник і науковець аналізує тодішній стан краєзнавства в Галичині й акцентує на тому, що авторами розвідок про минуле і сьогодення нашого народу мають бути саме українці, а не представники інших національностей. Бо поки, пише Франко, ми самі не будемо вивчати й писати історію рідного краю, рухати науку, творити українське краєзнавство, доти не буде й Української держави. Власне у тій праці Каменяр сформулював завдання українського краєзнавства як науки.
У круглому столі взяли участь, поділилися міркуваннями про незглибиму – для читання, вивчення, осмислення – багатющу творчу й наукову спадщину геніального українського Мойсея також директорка Верховинської центральної публічної бібліотеки Ганна Валігурська, члени НСПУ голова районної «Просвіти» Василь Нагірняк, гості – Володимир Гловацький та автор цієї публікації, який прочитав присвячений Іванові Франку свій вірш «Духу нашого Мойсей», де є такі рядки:
«Лиш боротись – значить жить» –
Цей Поета заклик
Товщу протина століть,
Будить дух закляклий…»
