Після того, як Президент Володимир Зеленський в інтерв’ю одному із західних видань визнав, що на фронті щодня гине до сотні українських військових зі складу сил оборони держави, на владному Олімпі України почастішали заяви про наші втрати у війні. Після понад тримісячного негласного табу на цю тему…

Скажімо, невдовзі міністр оборони Олексій Резніков підтвердив ту цифру, а радник глави Офісу Президента Михайло Подоляк навіть подвоїв її. Підсумував ці одкровення інший радник того самого голови ОП – Олексій Арестович, котрий зазначив, що, за його оцінкою, від початку бойових дій у нашій державі загинули до 10 тисяч українських військових.

Як бачимо, у владі навіть не знають точного числа загиблих в обороні країни. Очевидно, не ведуть належного обліку. Звісно, в умовах інтенсивних бойових дій це не так легко робити. Але добре, що хоч почали вже про це говорити. Бо досі Генштаб ЗСУ щодня повідомляв лише про орієнтовні втрати противника. Тепер же той дисбаланс в інформаційній панорамі війни в Україні дещо вирівняли.

І всі сходяться на тому, що головна причина наших втрат – багатократна перевага ворога в артилерії, яка буквально закидає снарядами окопи і бліндажі українських бійців, як мовлять, у шаховому порядку. Але від цього не легше. Проте, як з’ясовується, річ не лише в тому...

«Найважливіше та найважче – це наші втрати на фронті, які озвучив міністр оборони Резніков, – написав у фейсбуці відомий журналіст, військовий експерт Юрій Бутусов, котрий свого часу працював позаштатним радником Міноборони. – 100 загиблих та 500 поранених бійців на день. Ми втрачаємо цілий батальйон на фронті за один день, а сто родин – назавжди своїх близьких. Це дуже великі втрати, і профільне відомство має не тільки їх констатувати, а й виробляти плани та політику, як їх можна зменшити. І то негайно. Міністр оборони має з цього починати свій день та аналізувати причини цих втрат. Скільки з них бойових та не бойових. Скільки – через погану бойову і психологічну підготовку рядових і сержантів. Скільки – через нестачу підготовлених командирів рівня відділення-роти. Скільки – через «дружній вогонь» (помилкову стрільбу по своїх. – Ред.). Скільки – через брак зв’язку та управління. А головне – як усе-таки зменшити наші втрати.

Не варто спрощувати статистику війни і списувати загибель людей та знищення техніки на переваги противника у вогневих засобах. Бо чимало втрат маємо й через проблеми з тактикою, організацією, підготовкою та забезпеченням. Але це ті причини, на які можемо впливати. І маємо це робити. Бо це наше завдання. Бо це не лише особисті трагедії українських родин, а й втрати боєздатності підрозділів. І в Міноборони потрібно робити такий аналіз щодня – щоб мати перед очима не просто статистику, а й плани, як ці «показники» знизити. І це у вигляді відповідних рішень має бути видно на фронті». 

Отже, повторимо, як уже писали в одному з попередніх випусків газети, сьогодні на східному фронті замало стояти на смерть, аби втриматися на власній землі й не віддати її ворогові. Потрібен, окрім цього, може, і справді найголовнішого в обороні територіальної цілісності держави, ще цілий комплекс інших чинників. Слушність цього мовби підтверджує і відомий «євромайданівець» та громадський активіст Володимир Парасюк, котрий нині воює на сході й повідомив у фейсбуку буквально кілька слів про ситуацію на передовій, де перебуває.

«Я не можу сказати, що не люблю Донбас, бо це Україна! – написав він. – Але він забрав у мене багато друзів. Тому відчуття змішані.

Я знаю, що ми виб’ємо ворога з цієї землі. Знаю, що перемога буде за нами. Тільки ціна її буде дуже високою. Хочеться, щоби всі знали: те, що роблять тут наші хлопці й дівчата, – це справжній подвиг. Це настільки кровопролитне протистояння, що словами не передати.

Подивіться на карту бойових дій. Знайдіть Сєвєродонецьк – Лисичанськ. Зусібіч ворог не йде, а пре напролом. Тут усе горить-палає. І на цьому маленькому клаптику землі наша армія й далі б’ється на межі людських можливостей!

В Сєвєродонецьку такі важкі бої, що весь день можна боротися навіть не за вулицю чи квартал, а за якусь нещасну дев’ятиповерхівку. Артилерія виродків не зупиняється ні на хвилину. Б’ють зі всього, з чого можуть. Концентрація ворога надзвичайно висока.

Тож за те, що тут творять українські бійці, даючи і в цих умовах гідну відсіч агресорам, можна сміливо давати Героя України. І це кожному. Попри біль і виснаження всі виконують поставлені завдання. Ніхто не втікає і не жаліється. А коли когось контузило, оговтується з допомогою медиків – і назад у пекло.

«Ось така ціна перемоги, – сказав якось мій побратим. – Ми тут, щоб Україна раділа сонцю!». Пам’ятайте про цей подвиг, коли хлопці повернуться до мирного життя».

Ще більше про це свідчить волонтер Юрій Касьянов: «Що цікаве у виступі Путіна на недавніх урочистостях з нагоди 350-річчя Петра I? По-перше, диктатор живий, і добре виглядає. Надії на рак крові в нього чи товстої кишки (у мережі настійливо циркулює інформація, що хазяїн кремля невиліковно хворий. – Ред.), як видається, ефемерні. Зрештою, крім нього, є ще Патрушев, Медведєв, Кірієнко... Російська імперія – то не лише Путін; це – система, машина, махина...

По-друге, що сказав він? Провів паралель між війною Петра проти Швеції і «спецоперацією» Росії в Україні. Мовляв, і тоді, й тепер війна йде не заради відторгнення територій, а щоби… повернути їх. «Петро I Північну війну провадив 21 рік. Здавалось би, воював зі Швецією і відбирав її землі. Та нічого не загарбував. А повертав і зміцнював. Ось що насправді він робив. Судячи з усього, на нашу долю також випало повертати і зміцнювати», – ось що майже буквально сказав диктатор.

Тобто риторика кремля абсолютно змінилася. На початку агресії Путін казав про «допомогу братерським республікам» (себто «ДНР» і «ЛНР»), про «демілітаризацію» й «денацифікацію» України, висловлював претензії до НАТО... Тепер же все просто: «повертати» і «зміцнювати». Ось і вся мета війни. Маски скинуто.

Тому й наше ставлення до війни має цілковито змінитися. Не варто розраховувати суто на західні санкції проти рф, не слід надіятися на переговори, марно мріяти, що через онкологію диктатор скоро вріже дуба...

Путін не зупиниться. Тому що це не він воює з Україною. Це – імперія, що не може існувати без розширення й експансії. Це сам Петро I, дух котрого досі не вивітрився з російських владних кабінетів.

Через те війна буде тривалою. Доки не загине російська імперія чи впаде вільна Україна. Жодної самої західної зброї, жодної допомоги з-за кордону нам на таку війну не вистачить. Треба й самим виробляти танки, літаки, снаряди до гармат. Необхідно готувати для довгочасного протистояння з рашистами кожного українця.

Іншого виходу немає. Це всі знають. Правда, не всі приймають. Таке прийняття схоже на примирення з неминучістю смерті, якої підсвідомо кожен волів би уникнути…

Нам треба змінювати парадигму війни. Не захищати території, а знищувати противника. Причому всюди – не лише на нашій землі, а й на території РФ, в Білорусі, в Молдові. Інакше війна і справді може затягнутися на роки. Якщо ми й далі дозволятимемо агресорам завдавати ударів там, де йому заманеться, й потроху відгризати від України одні терени за іншими.

Нам варто не лише наступати, а й відходити. Маневрувати. І це нормально. Відступати не страшно, особливо ж для того, щоби зберегти армію й заманити ворога в капкан. У цьому й полягає мистецтво полководців, наука війни, а не лише в наказах триматися з останніх сил за кожен клаптик землі.

Головне в цій війні – знищувати ворога всюди і в максимальній кількості. Бо чим менше буде озброєних імперців, тим швидше впаде сама імперія».