Є в нашій милій Україні чудовий край, історія якого сягає сивої давнини, − Покуття. Видатний український археолог Юрій Полянський виявив тут залишки людини кроманьйонського типу, найдавніші сліди людського перебування на Городенщині, що належить до так званого степового Покуття. Історію цього краю описано у двох фундаментальних томах історично-мемуарного збірника «Городенщина» за загальною редакцію Михайла Марунчака (том I, 1978 р.) і Василя Никифорука (том II, 2002 р.). Одними з найпотужніших чинників, що творили окремішність цього краю і протистояли політиці загарбницьких держав, були його закорінена у давнину культура й православна віра людей. Ця частина Покуття, за науковими дослідженнями багатьох українських археологів (Юрія Полянського, Олега Кандиби, Ярослава Пастернака, Івана Борковського, Івана Олексишина та інших), утверджувала істину щодо праісторичної долі українського народу. Природа обдарувала її родючими ґрунтами, водними ресурсами, медоборами і талановитими людьми. Саме ця невелика частка у кожного народу є дорогоцінним скарбом суспільства, нації, животворним духом, джерелом могутності держави. Попри те, що впродовж століть різні загарбницькі, імперські сили, як і нині, знищували українське населення, цвіт нації – інтелігенцію, українська земля завжди народжувала людей, здатних бути елітою.

Багатьох славних людей Городенщини можна згадувати добрими словами за їхні намагання зберегти історичну минувшину. Люди цього краю добре розуміють важливість збереження пам’яті для майбутнього покоління, про що так виразно сказала відома українська письменниця Ліна Костенко: «Національна свідомість пролягає не через танці і співи, не через патетику і мітинги, навіть не через форуми, конгреси і референдуми. Вона пролягла через усвідомлення національних традицій…».

Назвемо лише кілька визначних особистостей нашого краю, які є вже більшою чи меншою мірою знаними своїми доробками і відкриттями на терені науки, культури, медицини, релігії: археолог світового виміру Іван Борковський; видатний математик Іван Данилюк; український вчений-філософ Петро Демчук; найвидатніша постать краю, лікар-адмірал Ярослав Окуневський; його рідний брат, адвокат і громадський діяч Теофіл Окуневський; лікар, талановитий організатор медичної справи краю Роман Блонський; видатний фізик нашого часу член-кореспондент Національної академії наук України, професор Іван Блонський; видатний вчений-історик, професор Богдан Якимович; дослідник краю і національно-визвольного руху в Галичині, історик Іван Романюк; єпископ, Блаженійший Миколай Чарнецький. Усі ці люди жили Україною, вони творили науку, культуру, зберігали історичну минувшину краю.

Але через те, що віками Україна була позбавлена власної державності, імена багатьох її видатних учених, культурних діячів свідомо замовчували або не асоціювали з українською нацією. За часів незалежності уже написано немало книг, нарисів, створено радіо-, телепередач про наших вчених, чиїми руками й розумом зроблено відкриття в науці і техніці, багатьма з яких Україна пишається. Але ще, на жаль, є багато малознаних або зовсім невідомих. Будьмо відвертими, не кожному вченому доля дає шанс зробити відкриття, попри часто його велику дослідницьку працю. Це особливо стосується нинішнього часу, коли над розв’язанням тієї чи іншої проблеми працюють цілі наукові колективи. Втім, хоч як, а нам важливо не загубити імена наших сучасників, які зробили вагомий, іноді й вирішальний внесок у розвиток того чи іншого аспекту духовності свого народу.

Серед учених цієї когорти – ім’я й визначного науковця Київської школи ортопедів-травматологів, лікаря вищої категорії, керівника консультативно-поліклінічного відділення (2000−2014) ДУ «Інституту травматології та ортопедії НАМН України» Андрія Васильовича КОВАЛЬЧУКА, якому 11 січня цього року виповниться 90.

Народився Андрій Ковальчук у Семаківцях на Городенківщині, у селянській родині Ганни і Василя Ковальчуків. Батьки були хліборобами, віруючими людьми, у сім’ї було двоє дітей, яких змалку привчали до роботи: пасти худобу, допомагати батькам у їхній нелегкій праці. Дід, Андрій Григорович Ковальчук, був свого часу військовослужбовцем австро-угорської армії, володів німецькою і польською мовами, мав велику бібліотеку (все ж Австро-Угорщина була демократичною щодо розвитку освіти і культури української спільноти).

Щодо походження Семаківців, то перша писемна згадка про село є в документі 1449 року. На його території знайдено поселення трипільської культури, могильник перших століть нашої ери й окремі предмети давньоруських часів. Село, віддалене від районного центру на 11 км, розташоване неподалік річки Дністер на автомагістралі в напрямку до Чорткова а Тернопіллі, є найвищим місцем у районі. У XIX столітті Семаківці мали власну символіку – печатку з емблемою: селянка з косою в руках, за спиною якої – граблі, а біля ніг − серп.

1939 року в селі проживало 1440 мешканців, нині в ньому діє дві церкви. До найвідоміших людей села належить діяч Української греко-католицької церкви, редемпторист (з 1919 року), професор Духовної семінарії в Станіславові (1914−1919), хіротонізований на єпископа з осідком у Варшаві, проголошений (27 червня 2001 року) Святійшим Отцем Іваном Павлом II мучеником і блаженним УГКЦ Миколай Чарнецький.

Дитинство А. Ковальчука припало на початок Другої світової війни: спершу терени Городенківщини окупувала червона армія, потім німецька... Шкільні роки Андрія пройшли у Семаківській семирічній школі. Хлопець добре навчався. За гарну успішність його нагородили було наприкінці 1940-х поїздкою на екскурсію до Києва.

У другій половині 1940-х розпочалася добровільно-насильницька колективізація селянських господарств у цьому краю. Родина Ковальчуків прагнула зберегти все нажите майно, старалась виконати два плани заготівлі продуктів, але це не допомогло − все її майно конфіскували згідно з описом на державу. А голову родини, Андрія Григоровича, показово, публічно засудили в селі як «куркуля». Така сама доля спіткала ще п’ятьох сільських господарів. Дарма родина подавала кілька прохань-звернень до вищих органів влади про помилування, спираючись на те, що батько малого Андрія, Василь Ковальчук, брав участь у війні проти нацистської Німеччини, нагороджений орденом за форсування Одеру і був тяжко поранений та повернувся з війни інвалідом. Нічого не допомогло – найстаршого Ковальчука засудили на 10 років позбавлення волі і 5 років виселення. Помер він у тюрмі, де могила – невідомо.

Цікаве таке. Вже тоді, під час навчання хлопця у школі, в навчальному закладі проводили ідеологічне «виховання» дітей з неблагодійних сімей. Андрієві пропонували відмовитись від батьків і родини, щоб до нього краще ставилися і він мав гарні перспективи на майбутнє. Навчання юнак продовжив у Поточищенській середній школі, після закінчення якої 1954 року поступив до Чернівецького медичного інституту (заснований 1944 року). Навчався у складній матеріальній скруті, особливо зимою, коли була обмежена можливість передавання продуктів. Сестра Марія пішла в 14 років працювати на сирзавод у Чернелиці, щоб чимось допомогти братові. Сам він під час навчання брав активну участь у донорстві крові, а на канікулах працював обліковцем у місцевому господарстві, кілька разів їхав на освоєння цілинних земель Казахстану.

З розповіді самого Андрія Васильовича маємо таку інформацію: на першому курсі була реальна загроза бути виключеним з інституту – він не мав коштів на сплату за проживання у гуртожитку. «Мене подали до списку на виключення, йду у розпачі коридором, а назустріч мені – другокурсник Михайло Ткач, який уже був профспілковим керівником на курсі. Я йому розповів про свою біду. «Ось, на тобі гроші, – сказав Михайло. – Біжи швидко в бухгалтерію і заплати. Обов’язково візьми квитанцію про оплату і біжи з нею в деканат».

Так я і зробив. Коли прибіг у деканат і показав папірця про оплату, то секретар комусь там крикнула: «Ковальчука викресли зі списку – він уже заплатив». Так М. Ткач (до речі, згодом він став автором славної «Марічки») врятував Андрія, а то хтозна, як би склалося його життя надалі.

1960-го Андрій Васильович закінчив навчання у медичному інституті. На розподілі (тоді існувала така обов’язкова практика) голова комісії неоднозначно сказав: «Ти мусиш заробляти політичний капітал». Як це треба було розуміти, − А. Ковальчук точно не знав. Направлення отримав на роботу в далекий Казахстан, де працював головним лікарем Джован-Тюбінської дільничної лікарні, проводив лікувально-профілактичну роботу з ліквідації епідемії трахоми, бруцельозу та інших небезпечних інфекційних захворювань. Виконуючи свої обов’язки, заробив добрий авторитет у місцевих жителів − казахів. Знайшов також порозуміння з місцевими релігійними служителями в питанні надійного безпечного проведення ритуалу священнослужителями з молоддю, що сприяло зниженню смертності серед молодих людей.

Відпрацювавши три роки (згідно з державним розподілом), А. Ковальчук повернувся до України. Спочатку працював (з 1963 року) ортопедом-травматологом в Тернопільському обласному шпиталі інвалідів війни, далі, у 1965−1967 рр., навчався у клінічній ординатурі Київського науково-дослідного інституту ортопедії МОЗ України. З 1967-го і впродовж двох десятиліть Андрій Васильович працював завідувачем ортопедо-травматологічного відділення лікарні №25 у Києві. У 1987−2000 рр., маючи великий практичний досвід, Андрій Ковальчук виконує обов’язки завідувача клініки кістково-гнійної хірургії Київського НДІ ортопедії, а з 2000 року обіймав посаду завідувача консультативно-поліклінічного відділення цього ж інституту. За час його роботи на цій посаді (до 2009 року) консультативно-поліклінічне відділення стало провідним структурним підрозділом інституту, забезпечуючи щорічне надання консультативної допомоги понад 30 тисячам хворих. Він зробив вагомий внесок в організацію роботи, підвищення культури обслуговування хворих і удосконалення методів діагностики й лікування, а також доклав багато зусиль для завершення будівництва нового поліклінічного корпусу.

Уся професійна і наукова діяльність Андрія Васильовича Ковальчука пов’язана з НДІ ортопедії в Києві, де він обіймав різні посади, ставши відомим в Україні ортопедом-травматологом, спеціалістом вищої категорії, який зробив великий доробок в розвиток ортопедо-травматологічної служби міста й країни. Його знання прислужилися і для фахівців у цій ділянці медицини поза межами України. Згідно з договором про співробітництво з Шеньянським медичним інститутом (Китай) у 1996−1997 рр. науковець ділився своїми навиками з медиками Китаю в педагогічній, організаційно-методичній і практичній спеціалізованій ділянках. Володіючи сучасними методами лікування хворих з вадами опорно-рухового апарату, він зробив і тут значний внесок у становлення і розвиток консультативно-поліклінічної служби. Будучи вже на заслуженому відпочинку, маючи гарних колег-друзів, зустрічаючись нині з ними чи то в храмі по неділях, чи на інших культурних заходах, в розмовах Андрій Васильович багато розповідав їм про свої враження про перебування і працю в Китаї. Тож колеги надали йому ласкаве ім’я-звернення «Доктор Мао».

Повернувшись до України, Андрій Васильович створив у Солом’янському і Шевченківському районах Києва цілодобові травматологічні пункти. Як хірург ортопед-травматолог він надав спеціалізовану допомогу понад 5000 постраждалих від травм опорно-рухової системи. Упровадив у клінічну практику лікувальних закладів столиці більше десятка нових методів комплексного лікування пацієнтів ортопедо-травматологічного профілю. Окрім того, налагодив профілактичний огляд новонароджених ортопедами у районному пологовому будинку для виявлення вад опорно-рухового апарату. Працюючи впродовж трьох років (1972−1975) заступником начальника «Украпротезпрому», Андрій Васильович сприяв виготовленню корсета Блаунта (Мілвокі) для лікування дітей, хворих на сколіоз. Це відбулося за пропозицією професора, доктора медичних наук, провідного наукового співробітника клініки хірургії хребта і від 1984 року завідувача спінального центру Інституту травматології та ортопедії НАМН України В. Я. Фіщенка…

З великою любов’ю згадував А. Ковальчук своїх вчителів зі школи і викладачів з університету. Настав час – і він сам став ученим і педагогом. Успішно займався науковою роботою та підготовкою молодих спеціалістів. Опублікував понад 20 наукових праць, отримав авторські свідоцтва на три винаходи, зробив 17 раціоналізаторських пропозицій. Будучи членом наукового товариства ортопедів-травматологів міста Києва і області, Андрій Васильович був делегатом з’їздів і науково-практичних конференцій ортопедів-травматологів України.

Учений написав дисертацію і підготував її до захисту, але до самого захисту справа не дійшла. Чому? Хтозна. Може, колись Андрій Васильович і розповість. Мабуть, там спрацювала тенденція (яка найчастіше траплялася в медицині, наприклад, як у видатних учених-медиків Гната (батька) та Віталія (сина) Западнюків, генетика Миколи Тарнавського, ендокринолога Трохима Цимбала), коли на останньому етапі захисту наукової роботи цей процес зривався…

За великі заслуги у розвитку науки і підготовці наукових кадрів А. Ковальчука нагороджено грамотою ЦК профспілки медпрацівників, він має подяки від МОЗ України. Його кандидатуру у 2009 році рекомендовано зборами колективу ДУ «Інститут травматології та ортопедії АМН України» для присвоєння почесного звання «Заслужений лікар України» (за особистий внесок у розробку і впровадження новітніх технологій профілактики та лікування хворих на ортопедо-травматологічну патологію).

Андрій Ковальчук має енциклопедичні знання в багатьох сферах філософії, історії, літератури. Його можна вважати і літературознавцем, економістом, етнографом і богословом. Саме так, адже виростав він у селянській родині, в якій глибоко вірили у Бога. Переконаний, що він навіть у часи тотальної безбожності вірив у Бога. Як тут не згадати ще багатьох науковців світового виміру, наприклад, ученого, одного з найбільших фізиків-теоретиків XX століття, Дмитра Іваненка, який усе життя залишався віруючою людиною; про фізика-теоретика, академіка Олексія Ситенка; одного з видатних учених у сфері науки електрозварювання Платона Севбо; академіка фізика-теоретика Остапа Парасюка і ще не одного вченого з когорти українських науковців.

Справжній патріот України Андрій Ковальчук любить своє Покуття, рідне село Семаківці, захоплюється Прикарпаттям, дуже полюбляє цитувати письменників Василя Стефаника, Івана Франка, співати українські пісні. Не можна оминути його привабливі людські чесноти, як-от: людяність, доброзичливість, почуття гумору…

З нагоди ювілею вітаємо Андрія Васильовича Ковальчука, бажаємо міцного здоров’я, з роси і води, щоби не знали Ви ніякої біди! Господньої благодаті на многії літа!