Роман Крашевський повертав ключ у замку дверей до свого нового помешкання. У погляді його побратимів в цю мить читалася цікавість: «Які ж емоції зараз у Ромчика?».

…А ще кілька годин тому Славко завершував тут останні штрихи з підготовки домівки до проживання. Прикручував світильник, ручку у ванній. Оселя під час відкриття має зустріти господаря та гостей «у повній бойовій готовності» – зі стрічкою та синьо-жовтими кульками, прапорами.

Мить, і двері відчинилися, за ними – гарно відремонтовані коридор, вітальня, спальня, кухня і санвузол… На обличчі захисника, який із дня важкого поранення спізнав дуже багато болю, з’являється усмішка. «Не очікував, щоб аж так. Люди, я знімаю перед вами шапку», – мовив Роман, опускаючи кепку на коліно.

Уже згодом ми дізнаємося, скільки старань було вкладено у житло для воїна. Його навіть хочеться назвати «народним будівництвом», бо насправді воно складається із десятків історій людської доброти. Доброти для захисника, котру спільно творили наші земляки, щоб подарувати тому, хто нас оберігав ціною здоров’я, нову сторінку життя.

Вручаючи під час урочистого відкриття ключі воїнові, міський голова Сергій Насалик зауважив: «Сьогодні в цих свіжопофарбованих стінах розпочинається нова історія. Хочу побажати, щоб вона була втіленням у життя вашої, Романе, головної мрії – аби ви стали на ноги. Хай береже вас Бог і Пречиста Діва. Від імені громади дякую вам за ці нелегкі роки служби».

Пригадуєте вислів «Дайте мені точку опори – і я переверну світ!». Десь так було і в цій історії, про яку наша розповідь.

«Коли ми почули про поранення Романа Крашевського, то насамперед вирішили подбати про затишну домівку для нього, куди він міг би повернутися з лікарняних палат. Оселя, де він мешкав, не підходила, бо старенька й не пристосована для візочка… Тож виникла ідея стосовно нового будівництва. Але це потребувало великих коштів, – пригадує В’ячеслав Жовнір, командир відділення 1-го механізованого батальйону 14 ОМБР, в якому у 2020-му служив Р. Крашевський. – Активна громадськість Рогатинщини, зокрема місцеві волонтери, представники ліцею «Гімназія ім. Володимира Великого», Іван Покришка та інші небайдужі краяни, звернулися з цим питанням до міського голови Сергія Насалика. Відразу, без відмовок, він підтримав хорошу справу. Було вирішено виділити приміщення під житло».

Невдовзі рішенням виконкому від 25 квітня нежитлову будівлю на вул. Галицькій у Рогатині, що була на балансі міськради, перевели в житлову. Та наразі це були тільки стіни, які вартувало зробити майбутнім домом. І тут головну скрипку зіграла людська небайдужість до долі нашого військового.

«З місцевого бюджету було виділено кошти для монтування електричного лічильника, встановлення ринв, поточного ремонту даху, підведення води й каналізації, адже доти їх тут не було, – продовжує розповідь В. Жовнір. – Після підготовчих робіт колесо підтримки закрутилося: збори коштів, матеріали, знижки на вікна і двері, подаровані меблі, техніка. Ви навіть не уявляєте яка сила-силенна людей долучилась до ініціативи».

Трохи згодом з бюджету громади було виділено кошти на матеріали для облаштування пандуса, ванної кімнати.

Але все, що стосується затишку всередині оселі, спільними зусиллями творили наші люди. Головно ті, хто пройшов війну або ж чекає з неї рідних. Хто добре розуміє, наскільки важливо не залишати побратима на полі бою і тут, у цивільному житті.

«Підтримали фінансово церкви святого Миколая і святого Юра у Рогатині, храм у с. Кутці, де провели збори коштів. Крім того, долучилися Рогатинський ліцей «Гімназія ім. Володимира Великого», Рогатинський аграрний фаховий коледж і його керівник Ігор Тринів, підприємці Богдан і Тарас Гордії, Іван Кащук, Мирон Боднар, Ярослав Запотічний, Зеновій Боднар, Роман Малецький, Василь Когут, Володимир Грималівський, Володимир Попель, Богдан Білоус, Михайло Крук…, – каже пан В’ячеслав. – Той ламінат на всі кімнати дав, той – вікно, той інтернет безкоштовний провів. Хтось знижку на матеріали чи двері зробив, дівчата з Рогатинського будинку культури з тканинами і пошиттям штор підсобили. Словом, стільки земляків зголосилося допомогти, що точно когось можу пропустити. Нехай вибачать люди, імена яких не вказав, бо кожному з них я дуже вдячний за допомогу».

А їх і справді неймовірно багато. Зрештою, не усі вказують свої імена. Наприклад, майже перед завершенням робіт, мама ще одного захисника привезла кухню, диванчик, крісло..., щоб «дім цей не зустрічав дитину без меблів». Та на запитання: «Від кого це все?», просто скромно додала: «Хай добре служить Роману і Бог береже його в цій оселі».

Водночас хочеться не оминути у нашій статті і працьовиті руки добрих серцем краян, котрі від ранку до вечора вели всі ремонтні роботи, підсобили транспортом, приходили прибирати сміття. Як мовиться, пройшли весь із облаштування підготовчий процес домівки для воїна – від стирання старих фарб і накладання свіжого бетону, до монтування нових світильників, каналізації, облаштування інтер’єру… А це – і сам В’ячеслав Жовнір разом із побратимами – учасниками бойових дій, Олег Бабій, майстри-земляки з с. Потік, котрі вклали душу в кожну деталь. Тут і справді все продумано до дрібниць: відсутні пороги, зручні ручки у ванній, на доступній відстані вимикачі, низькі полиці, багато місця між меблями та ліжком, щоб «Роман міг комфортно пересуватися».

Можливо, хтось із цих свідомих людей залишився між рядками тексту, але кожен із них творив приклад для інших українців.

«На жаль, під час лікування у Львові і Чернівцях я бачив, що люди починають знову забувати, яка ситуація в Україні. І, знаєте, мій дім свідчить, що не скрізь так. Я щиро вдячний землякам, які не забули про мене, про тих воїнів, котрі віддають своє здоров’я і життя, – каже Роман Крашевський. – Війна ще триває. Тому, зрозумійте мене правильно, бійці там, на передовій, хочуть відчути, що за їхніми спинами належний тил. Вони хочуть відчути, що їх не забули, що вони там не самі. Ще раз вдячний кожному, хто долучився. Слава Україні!»

Говорити про такі історії сьогодні необхідно, бо вони – про справжність. Є свідченням того, що довгі роки жахливої війни не зробили усіх пасивними, черствими, дещо егоїстами. Поряд є ЛЮДИ, котрі не лише добре захищають, а й залишаються надійним плечем «на великій землі». Від них маємо шанс почерпнути тої мудрості, щирості і вміння не залишати справу незавершеною до кінця. Це важливо, бо це – історія українського майбутнього.

«Насправді наша велика перемога складається з малих, іноді не дуже помітних. Проте вони теж важливі, – роздумує Роман. – Сьогодні бачу одну з таких від рогатинців. Я вдома, бо в рідному місті. І не падаю духом, що треба ще на ноги вставати. Скоро напишете про мою особисту перемогу й про те, як підкорив Говерлу. А це буде. Обов’язково буде!»

Ми завершували рядки своєї статті, а в цей час Роман Крашевський вже розпочав шлях до своєї важливої мрії – стати на ноги.