«Те, як легко сьогодні купка людей з однієї партії підминає під себе Верховну Раду, Конституційний Суд, Генпрокуратуру, СБУ, місцеві органи влади та здає інтереси держави на догоду сильнішого сусіда, змушує нагадати про Вічове правління, яке практикували наші прадавні попередники, котрі населяли територію Північного Причорномор’я з незапам’ятних часів»… Як же актуально звучать ці рядки зі статті «Всенародне Віче» дослідника української старовини Сергія Піддубного, опублікованої на сайті «Української правди» ще 2010 року! Пропонуємо увазі читачів головні фрагменти тих авторських роздумів.
Завдяки Вічовому правлінню наші предки успішно підтримували належний лад на ще ширших просторах своєї країни, ніж землі, якими володіємо ми. Тим часом бачимо, що й наш народ, який на папері є головним виразником влади, і його представники в радах різних рівнів, по суті, безправні у своїй державі. Вирішує долю нашу й наших дітей та онуків, долю нації фактично купка чужородців.
Вирішує, звісно, вже не у площині Конституції. Навіщо вона їм, коли будь-які питання легше і швидше вирішити залякуванням, підкупом, а то й фізичним усуненням неугодного? Чи, скажімо, так уже важко президентській канцелярії натиснути на МВС чи Генпрокуратуру, щоб там попрацювали з незговірливими? Або чи багато втратить якийсь мільярдер, якщо кине кілька сотень мільйонів доларів на підкуп кількох десятків нардепів?
Необхідна кардинально нова концепція управління державою. Тарас Шевченко писав: «Псалом новий Господові І новую славу Воспоєм чесним собором, Серцем нелукавим». Саме чесним собором чесні люди мають творити її, ту управлінську парадигму. Причому не за чиїмось розпорядженням і замовленням, і в жодному разі не на оплачуваній основі.
Ідеї того документа мають бути такі, щоб кожна людина сприйняла їх як власні – всім серцем і всією душею. Цього не можуть зробити ті, хто вважає за свій обов’язок лише відпрацювати призначену зарплату. Її належить творити людям, котрі мають у своїй душі та думках цінності, вищі за гроші: Україну та її гідне майбутнє.
І за приклад маємо брати не Конституції країн так званих розвинутих демократій, і не рекомендації Венеціанської комісії, як це звикли в нас робити. Ми маємо багатотисячолітній досвід розвитку власної держави. Тож мистецтва державного управління потрібно вчитися насамперед у наших пращурів. Пора в цьому спертися на управлінські традиції та звичаї свого народу.
Скажімо, така давньоукраїнська літературна пам’ятка, як Влескнига (Велесова книга), засвідчує: «За тої давньої доби багато родів зібрали отці. Вони мали старших і Віче. Інші мали князів, яких обирали по сьомому колу од Коляди до Коляди». Або «від Овсени до Овсени» – «їм платили данину з полюддя й підкорялися». «І так правили п’ятнадцять віків через Віче. А збиратися на нього і судити всякі стосунки належало чесно… Так правили наші отці: всяк міг слово сказати, і те було благом».
Ось яка була стійка й надійна система правління – цілих 15 століть протрималася! І трималась на тому, що «всяк міг сказати слово», себто, на відміну від нинішньої псевдодемократії, – на справдешньому народовладді, якого чомусь так сильно боїться нинішня влада України.
Ще раз повторимо, цитуючи Влескнигу: «Вибирали князів від усього полюддя», а над ними «були старотці», «Так Віче рішило вслід за отцями». Тобто спершу питання розглядали на раді старійшин, а потім його виносили на Віче. Це була досить справедлива й мудра форма організації влади.
Причому лише князь, який був при владі, себто «дбав про людей і їхні достатки», мав право на пільги і привілеї – «одержував їжу, і всенький пожиток од людей своїх». А коли втрачав владу, тобто коли на Вічі його оголошували таким, що відбув свій термін князювання, то ставав «простим мужем» і брався, як звичайний смертний, «землю доглядати». Оце була справжня демократія! Натомість як є нині? Які привілеї мають у наш час не лише «князі» – президенти й прем’єри, а й так звані народні слуги – депутати Верховної Ради, навіть колишні, – добре відомо, і цей порядок речей не має нічого спільного з народовладдям у прямому розумінні цього слова.
Очевидно, що наші пращури формували владу, щоб з її допомогою дбати, аби родові спільноти перебували в ладу з усталеними традиціями, визначеними людськими та Божими законами. А не використовувати її як інструмент задоволення власних амбіцій, прикладів чого маємо нині доволі рясно. Так було ще в дохристиянській Русі.
Як же нам налагодити таке доладне державне правління на своїх теренах?
Отже, мають бути сильні центральна та регіональні органи влади й потужна народна противага їм у вигляді Віча. Виконавчу владу представлятимуть президент, якого обиратимуть на всенародних виборах на сім років, і не довше, ніж на два терміни, та уряд з віцепрезидентом на чолі. Віче ж має складатися з керівників областей, районів, сіл, міст, обраних громадами на прямій основі, а також лідерів провідних політичних сил, громадських і творчих спілок та авторитетних старійшин.
Саме через Віче до керівництва державою й контролю за найвищими посадовцями можна б залучати всі регіони – від найвіддаленіших сіл і до обласних центрів укупі зі столицею. Віче ж варто скликати раз на рік, пізньої осені, для вирішення доленосних питань, як-от: внесення змін до Конституції чи роз’яснення її положень, приватизація й реприватизація держмайна, продаж землі, призначення позачергових виборів президента й ВР, затвердження структури секретаріату президента, уряду, оборонної доктрини тощо.
На альтернативній основі – один кандидат від ВР і один від президента – Віче затверджувало б Генпрокурора і Верховного суддю, та мало би право вже наступного року після їх затвердження, якщо вони не впораються зі своїми обов'язками, звільнити з посади, а не чекати завершення їхньої чотирирічної каденції. (До речі, цей принцип ще діяв на Запорізькій Січі: кошового, котрий «не догоджав» усьому козацькому товариству, могли вже через кілька місяців після обрання на цей пост, на який «клали» на рік, скинути з січової вежі на підставлені списи. – Ред.). У такий же спосіб Віче мало б повне право винести питання про відповідність посаді президента.
Перелік питань готують і виносять на розгляд Віче ВР, президент і Рада старійшин (РС). РС – це така собі верхня палата законодавчого органу. До неї делегували б від кожної області по три представники. Тобто як було в давнину: спочатку вирішували отці, а тоді виносили питання на Віче, на якому головували б по року почергово керівники регіонів.
А що ж маємо сьогодні? Голови облрад, які представляють інтереси цілих регіонів і мільйонів людей, мають нижчий статус, ніж якийсь пройдисвіт, що вліз у партійні списки й став народним депутатом. Той самий «лад» і на місцевому рівні: чому голову райради усунуто від розв’язання проблем області? Він має автоматично, одночасно з його обранням на цю посаду, ставати депутатом облради. Так само й обрані на прямих виборах голови села, селища, міста, яким підпорядковані сотні й тисячі людей, теж не впливають на рішення райради. А вони мали б бути відразу й депутатами райради.
І всі вони – голови сіл, селищ, міст – повинні бути членами Віча. Скажете – забагато... Та й де знайти зал для зібрань? Але ж є палаци спорту та інші будівлі, які можуть вмістити таку кількість людей. Зате тому чи іншому мільярдерові вже набагато важче буде підкупити півтори-дві тисячі членів Віча, що є конкретними господарями на місцях, аніж 226 народних депутатів.
Що ще дає така форма правління? 1. Віче матиме пропорційне представництво від усіх регіонів, а не так, як нині у ВР. 2. Люди отримають можливість запитати безпосередньо у свого голови села чи міста, яких вони бачать щодня, чому він голосував на Вічі не так, як вимагають регіональні чи державні інтереси. 3. Зросте роль та авторитет місцевих рад і їхніх керівників, а заразом – і відповідальність виборців до вибору голови села, міста, району. Бо відтепер він ще й член Віча. 4. Відпадає потреба утримання численної ВР. Її склад можна обмежити 200 – 250 депутатами. До них додасться ще 75 членів Ради старійшин – і матимемо лише 275 – 325 осіб, а не 450. 5. Буде ліквідовано Конституційний Суд – його функції виконуватиме Верховний суд та, власне, й саме Віче. 6. Відпаде потреба в існуванні районних та обласних держадміністрацій – замість них створять виконавчі комітети рад різних рівнів. 7. Президент може мати на місцях тільки представників – юриста й діловода, місія яких – лише здійснювати нагляд за дотриманням законності в регіоні.
Зі зменшенням державного апарату та установ буде ліквідовано й чимало корупційних схем, які вони патронували. Правоохоронні органи змушені будуть працювати згідно з законом, а не «па панятіях». Бо тепер жодна зі структур, державна чи тіньова, окрім Віча, не матиме впливу на Генпрокуратуру чи Верховний суд.
Вивільнені й врятовані від корупційних дій кошти спрямовуватимуть на покриття бюджетних витрат, на розвиток медицини, освіти, культури, соціальний захист населення тощо. За такої системи держуправління ці суми можуть зрости в десятки разів. А отже, не потрібно вже буде зокрема знущатися з наших жінок-матерів, додаючи їм років до пенсії...
Згадаймо ж собі своє давнє громадство!
