Особистостей такої сили волі в історії людства дуже мало. Харизму, авторитет Михайла СОРОКИ, політв’язня із 34-річним стажем, визнавали всі. Його слово було вирішальним у будь-яких табірних суперечках. Багато в’язнів завдячували йому життям. Ерудований, цікавий оповідач, з надзвичайним почуттям гумору, він для кожного знаходив добре слово і пораду. 1947-го у Воркуті створив першу в концтаборах СРСР підпільну мережу «ОУН-Північ», яка стала фундаментом спротиву в таборах ГУЛАГу. У 1947–1957 рр. там відбулося майже півсотні повстань.

Михайло народився в селі Гнилиці Великій на Тернопіллі в родині селян. Його батько помер за два місяці до народження сина. Мама вийшла заміж вдруге. Тож Михайло жив у дідуся з бабусею. Вступив до Тернопільської української гімназії. Там йому відкрився великий, незнаний світ самостійного життя. Вчитель математики Мирон Зарицький став для гімназистів чарівником, який відкрив їм захопливий світ точних наук, доти ж незрозумілий, а то й ненависний. Згодом пан Мирон замінить йому батька, якого ніколи не знав.

1926 року стараннями Івана Лисого, дядька Михайла, експоручника Української Галицької Армії, хлопець продовжив навчання в українській гімназії у Ржевцях біля Праги (Чехія). І. Лисий завідував одним з інтернатів гімназії. Гімназисти самостійно організовувалися в позашкільні гуртки. Михайло також долучився до створення гуртка «Український Сокіл». Гарно співав басом у хорі. Завжди був першим з бігу, в гімнастичних вправах. Правда, був маломовний, полюбляв бувати на самоті. На дозвіллі годинами висиджував на схилі, малюючи пейзажі.

Хист до малювання згодом привів його на архітектурний факультет Празької політехніки, який закінчив 1936 року. Навчаючись на курсах плакатного мистецтва, рисунку й живопису, знайомиться з викладачами Робертом Лісовським, Миколою Бутовичем, Михайлом Бринським. Українська мистецька інтелігенція мала великий вплив на художні смаки М. Сороки. Саме тоді він як активний учасник пластових таборів використовує їх для прикриття перевезення нелегальної літератури з Чехословаччини до Галичини. Належав до третього куреня старших пластунів ім. О. Вахнянина, був членом проводу Спілки українських пластунів емігрантів, субреферентом преси, редактором «Вістей СУПЕ».

У 1934 р. Михайло – провідник Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. 1937-го його як активного члена націоналістичного підпілля польський суд ув’язнює на чотири роки. На якийсь час він опиняється у Станіславській тюрмі. На Службі Божій в тюремній капличці побачив Катрусю – дочку гімназійного професора М. Зарицького. В такій зовсім не підхожій для романтики ситуації зародилися їхні почуття. Тюремний священник, через якого вони передавали записки, був свідком їхнього кохання. Коли почалася Друга світова, адміністрація польських тюрем повтікала, рятуючись від наступу німецьких військ, і в’язні повиходили на волю. Катерина повернулася до батьків. А згодом і М. Сорока пішки дістався з Гродненської тюрми до окупованого Червоною армією Львова. 14 жовтня 1939-го він постукав до помешкання Зарицьких, де вже його чекала Катерина. Пізніше Михайло згадував, що воля для нього асоціювалася з постаттю професора, який відчинив йому двері.

5 листопада 1939-го закохані повінчалися в церкві Святого Юра. У січні 1940 р. Михайло вступив на перший курс математичного факультету Львівського політехнічного інституту, працював у факультетській бібліотеці, а з березня того самого року почав навчатися на мистецьких курсах. Тоді ж М. Сорока став членом Крайового проводу ОУН. Але вже того ж березня його з вагітною дружиною арештовують «енкаведисти».

Жодних речових доказів «злочинної діяльності» проти СРСР у справі Михайла Сороки немає. Своєї вини він не визнав. Але його все одно відправили в табори Воркути відбувати вісім років ув’язнення. Дружину ж залишили у Львівській тюрмі «Бригідки». Там вона народила сина. Зарицьким вдалося забрати восьмимісячного онука з тюрми. Скориставшись утечею совітів зі Львова, перед наступом німців 1941-го, Катерина разом з іншими в’язнями втікає з тюрми й дістається домівки, до батьків і сина.

Перед тим, як вирушити до Сибіру, Михайло дізнається про народження сина. Але аж через чотири роки він отримує листа з фотографією Богдана від М. Зарицького, який писав, що «… усі з радості наче збожеволіли, бо знайшовся загублений». Доти родина Зарицьких, яка жила в окупованому німцями Львові, не знала, де їхній зять.

Тим часом Катерина за дорученням проводу ОУН займається організаційними справами. Батьки просять її вийти з підпілля. Проте вона не може, бо глибоко законспірована і провадить чимало справ. Її призначили керівником підпільного Українського Червоного Хреста, відтак – особистою зв’язковою Романа Шухевича – головнокомандувача УПА. У вересні 1947-го її знову заарештували співробітники НКВД. І першу звістку від Катерини з ув’язнення рідні отримали в лютому 1952 р.

Михайло ж, відбувши термін ув’язнення, у травні 1948 р. постукав у двері помешкання Зарицьких. Як і дев’ять років тому, двері йому відкрив уже постарілий професор. Сорока згадував, що «він діткнувся моїх грудей, …і прожогом кинувся до кімнати будити мого сина, якого я ще не бачив». Два місяці, проведені з сином, відновили його душевні сили, та мусив вертатися на поселення до Красноярського краю. У 1952 р. його знову заарештували й засудили на кару смерті, яку замінили 25-літнім тюремним ув’язненням. Ухвалили цей вирок на підставі повідомлення про діяльність ОУН-«Північ», яку описав, коли виїхав за кордон, один із колишніх товаришів Михайла по неволі… Але хоч як, а довелося М. Сороці й далі поневірятися в таборах Маґадана, Тайшета, Караганди, Кінґіра.

У листопаді 1957 року він отримав листа від Зарицьких. Вони повідомляли, що готові усиновити Богдана, «бо так необхідно для його добра», і через те йому належить офіційно відмовитися від сина і надіслати їм відповідний документ.

Зарицькі не могли й уявити, якого болючого удару завдали зятеві. Михайло, який любив їх і був безмежно вдячний за виховання сина, у відповіді на того листа переконує про шкоду такого кроку: «Головною причиною є ваше припущення, ніби прізвище його батька зачинить йому двері до дальшої освіти, … стане гальмом до майбутньої кар’єри… Неповажно буде надіятись, що від зміни прізвища зміниться суть… Хоча прізвище його батька не прикрашене орденами та медалями, але ніхто й ніколи не зможе кинути йому докору, що батько був лукавим, без честі та неморальним… І до сьогодні я не мав нагоди користати з обов’язків та прав батька: не випадало на мою долю для нього працювати, його одівати та кормити, радуватися його успіхам та самим єством, вчити його перших кроків та як змагатися дорослому. У мене не було життя батька, лишились на мою долю лише журба та хвилювання і за це я хвалив Бога, бо на протязі більше 17 років саме його існування наповняло змістом моє життя, а може, навіть було єдиним, що вдержувало мене при житті».

Листування щодо всиновлення Зарицькими онука тривало до червня 1958 р. Воно виснажило Сороку до решти: «…Часом думаю, що злий дух не міг би гіршого підшептати». Не зміг змиритися з тою «згодою» і зрозуміти, як в одному разі підпис має значення, а у другому – то ніби й формальність, як переконували його рідні. В листі до сина пише: «Чи виграли від того ті, що відрікались, або від яких відрікалися? А скільки болю, знають лише діти і батьки. Але ж не всі так поступали, і вони далеко щасливіші.., бо мають чисту совість і спокійні сни…».

Він дуже хвилюється за майбутнє свого сина, вважаючи, що для його віку такі експерименти надто ризиковані. Адже навіть серед однолітків зміною прізвища в 17 років Богдан не заслужив би поваги, а тим більше в середовищі людей, які знали його батьків особисто. Рана могла залишитись на все його життя, а майбутнє піти шкереберть. У листі до сина він пише: «Сину, починай кувати сам свою долю! Пам’ятай, що навіть найширші плечі не в силі заступити морозного вітру. А знай, що життя не є таке страшне, як ним лякають… Працею всюди собі промостиш шлях, як будеш надіятись на власні сили».

У Михайла з сином було спільне захоплення – любов до мистецтва. Богдана записали в художню школу. 1958 року він став студентом відділу кераміки Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва. Правда, кераміка не надто захопила його. Батько бачив це на фото з роботами Богдана: «…моєю радою для Тебе: досконало оволодіти рисунком… заки не станеш майстром руки, всі напрямки … у мистецтві повинні Тебе цікавити лиш, як історичний етап… Як станеш майстром, властива лиш тобі одному риса виникне сама, і тоді зможеш сказати своє слово…».

Саме батько, який був захоплений графічними роботами Г. Нарбута, О. Кульчицької, Р. Лісовського, рекомендував синові вивчати їхнє мистецтво. М. Сорока обожнював творчість Лесі Українки – знав її досконало. Йому дуже хотілося, щоб Леся надихала на творчість його сина. В листах він словесно змальовував колоритні образи героїв «Лісової пісні» і дипломатично писав: «… та й образи там гарні: та чи підійде під твій задум»… І Богдан таки став художником-графіком з легкої руки Івана Світличного, який запропонував йому зробити ілюстрації до збірки віршів Ігоря Калинця. Поезії відкрили перед ним цілий світ цікавих образів – доти ж він ніколи не думав, що зможе робити ілюстрації. Восени 1969 р. з великим натхненням Богдан зробив сім ліноритів «Відчинення вертепу». Це були найкращі його роботи й усвідомлене знайомство зі світом однодумців, духовних братів ув’язнених батьків.

Час від часу на побачення до Сороки приїжджав син. Для батька ці дні були великим святом, вони давали силу. Ще місяць по тому він ходив і всім усміхався. Забував про свій скептицизм і ставав балакучим… 60-ті роки відомі гучними судовими процесами, внаслідок яких за грати потрапила велика кількість інтелігентів, котрі критикували радянську владу. Нове покоління політв’язнів Михайло бере під своє крило. Через сина передає інформацію для рідних політв’язнів, з якими сидів у таборі, а Богдан на побаченні з батьком передавав через нього записки для них.

Через батька він познайомився з рідними та оточенням російського дисидента письменника Юлія Даніеля, який сидів разом з М. Сорокою. Дорогою на побачення Богдан повернув до Москви по записку від дружини Юлія Лариси, і потрапив до помешкання, де збиралися московські правозахисники, переважно євреї. Там батька знали. Один з них – П. Якір привів його до себе на роботу в Інститут історії. Богдан згадував: «Заходимо до великої кімнати, багато науковців сидять за столиками, а він і каже до них: «Ось син Михайла Сороки! Ми ще напишемо правдиву історію бандерівського руху в Україні. Я обімлів, а ті науковці тиснуть мені руку, усміхаються».

Через певний час Богдан уже перевозив самвидав. Авторитет батьків відкрив йому двері в небезпечний, але цікавий світ українських правозахисників-дисидентів, який навчив його нічого не боятися, а бути людиною честі й моралі.

Табори, де перебували українські політв’язні, відрізнялися від решти особливою атмосферою і чистотою. Сам М. Сорока вже самою своєю присутністю творив довкола себе середовище духовності, інтелігентності і взаємодопомоги. Михайло співав українських пісень, навчав цього інших, любив розповідати історії. Політв’язень Борис Чорний згадував: «…він багатьом був наче за рідного батька, нам, молодим, не давав занепадати духом. Тим, що я лишився живим, завдячую цій добрій людині».

Головне для М. Сороки було навчити українців виживати в таборах і зберегти в собі людяність і віру. Опанас Заливаха розказував, як одного разу «М. Сорока був на пересилці. Зайшов у камеру зек: старий, худий, …після операції. Зграя «блатняків» почала шманати торбу хворого. Витрусили батон, у баночці кусок масла, і забрали. Михайло підійшов, вирвав з рук у них батон, банку і віддав господареві. З нар зіскочив сам «пахан», наблизився до Сороки. Не опускаючи очей так і стояли око в око. Врешті «блатняк»… поволі подався на своє місце».

Цікавився Сорока і життям земляків, поселенців на ліспромхозах, і ненав’язливо радив, як зберегти свою ідентичність, допомагати один одному. Готував молодих до майбутнього життя в таборах. Пояснював, як протистояти кримінальним злочинцям, навчав прийомів боротьби. Турбувався про молодь: «…це наші хлопці-повстанці, їх забрали в 1944–1945 роках, майже всі тоді мали по 15-16 років… додому їх не пустили, всі на лісорубці… треба бути з ними». Його товариство для в’язнів було наче оазисом, до якого тягнеться спраглий, щоб мати силу боротися. Сороку щиро любили й берегли.

Нове покоління дисидентів мало різні погляди, далеко не кожен вважав, що Україна має бути незалежною. Сорока особливо старанно з ними спілкувався. Вражав його рівний, впевнений, тихий голос, який умиротворяв і давав сили кожному. Його ніхто не бачив розгніваним. Він відчував настрої людей, цікавився їхніми особистими справами і старався допомогти кожному. У камері читав лекції з історії України, географії, політики, мистецтва, математики. Біля нього завжди був гурт людей, переважно молодь. Щодня після сніданку Михайло оголошував нову тему лекції. Пізніше до читання лекцій та відзначення українських свят долучав інших дисидентів. Він старався й українцям-«східнякам» прищепити національну свідомість. Був переконаний, що замало лише самого того духу протесту, через який вони потрапили за грати. Важливо мати усвідомлену мету.

Представникам інших народів він пояснював, що означає бути національно свідомим і як боротися за державність своєї нації. Юрій Шухевич, який певний час відбував ув’язнення разом з М. Сорокою, вважав, що «його заслуга була величезна у багатьох табірних організаціях,.. але він ніколи про це не говорив і не хвалив себе…». За сприяння Михайла конспіративними каналами з таборів за кордон потрапило чимало статей, віршів, екслібрисів політв’язнів, які там публікували.

У першій половині 60-х років «кагебісти» в рамках спецоперації забрали Сороку з тюрми і під пильним супроводом два місяці возили до Києва, Тернополя, Львова. Влаштовували зустрічі з сином, ріднею. Робили це для психологічної обробки. Одягнули в чорний смокінг, відвели в театр, під виглядом українця з Канади привезли в Інститут кібернетики… Зате Михайло ходив вулицями Львова, Києва. Він чудово розумів, що від нього хочуть, але скористався можливістю подивитись, як виглядає Україна через 15 років, протягом яких він перебував у таборах.

Коли «кагебісти» запитали, що сподобалося чи запам’яталося йому найбільше під час тих прогулянок, він сказав: «…нари в київській тюрмі не такі тверді, як у Львові». На пропозицію покаятись, а тоді, мовляв, відпаде й перспектива «подорожі» назад до Мордовії, Сорока відповів: «Поверніть мій тюремний бушлат, і везіть туди, звідки привезли».

Проте черговий етап у табори вже коштував йому здоров’я… 17 червня 1971 року перестало битися серце Михайла Сороки. Він помер в ув’язненні від інфаркту на руках товариша Михайла Гориня. В його домовину друзі поклали улюблений томик віршів Лесі Українки. 21 вересня 1991-го останки незламного борця за волю України було перевезено з Мордовії до Львова й поховано на Личаківському цвинтарі біля могили його дружини.